Київ без киян, як Україна без українців. Якщо всі поїдуть – то заради кого це все? - Ганна Ковальчук

Давайте одразу визначимо, як незаперечну даність, що всі прийняті для себе рішення з 24 лютого і до кінця війни – правильні та не підлягають засудженню.

Навіть громадяни чоловічої статі призовного віку, які в обхід заборони покинули країну, повинні піддаватися не остракізму, а виключно правової оцінки.

Складно не погодитися з тезою з вірусного посту, яка широко розійшлася у фейсбуці: допомагаєш армії/сидиш удома/волонтериш/поїхала – все це однаково почесно і не привід для самотерзань.

Проте питання формату "Може поїдете?" отримують зараз сотні тисяч українців. Мій релевантний досвід стосується лише Києва, але не сумніваюся, що ці питання чують мешканці та інших міст, щодо яких ворог робить спроби облоги.

У моєму випадку вони багаторазово почастішали останні три дні, коли й на до того неспокійну столицю почали падати ракети. Були атаковані Куренівка, Лук’янівка, Оболонь, Шулявка, Святошин, Виноградар – список цей, на жаль, не вичерпний.

Жоден із цих районів вже не буде колишнім.

В одному із цих районів я живу.

Населення Києва через особливий статус міста та мобільність робочої сили – показник значною мірою умоглядний. Непрямі ознаки, такі як навантаження на міську інфраструктуру, дозволяють говорити, що в столиці постійно проживає до 5 млн жителів. За два тижні війни з них залишилося менше ніж 2 млн людей. За словами столичного градоначальника Віталія Кличка, "виїхав кожен другий".

Особисті спостереження цю оцінку підтверджують: з будинку на 150 квартир у спальному районі на Правому березі живуть 50. У новобудові на Осокорках – мешканці є в одній квартирі з чотирьох на поверсі.

Більшість тих, хто залишився, знову ж таки виключно за особистими спостереженнями та висновками, сформованими в аптечних та продуктових чергах – ті самі напівміфічні "корінні кияни".

Їх можна впізнати за підкресленою доброзичливістю (втім, війна всіх швидко навчила терпимості) та чистою російською мовою, яка, як ми всі вже переконалися на прикладі Харкова, Херсона, Бердянська та інших російськомовних міст, взагалі ніяк не корелюється з рівнем патріотизму свого носія.

Пенсіонери, молоді фахівці, юні підлітки – у кожного з них свої резони тут залишатися.

Мої, крім робочих, такі.

Не всі, хто залишився в Києві, зробили це з власної волі. Іноді, і навіть найчастіше, люди просто не мали вибору. Багато хто з тих, хто вимушено залишився — самотні літні люди, деякі маломобільні, у деяких немає інтернету або вміння ним користуватися та обмежений доступ до інформації. Враховуючи навантаження на соціальні служби, їх підтримка – це спільне завдання всіх, хто має для цього найменшу можливість.

У нашому будинку є тільки один сусід, який має некритичні складнощі з пересуванням – тепер ранок у будинковому чаті починається з легкої лайки та відвойовування права чимось йому допомогти, сходити в магазин і відвідати.

Конкуренція зашкалює, а сам її об’єкт, на мою думку, вже порядком нами втомлений. Але краще так, ніж навпаки.

Волонтерство. Щодня кияни готують тисячі обідів для борців тероборни, військових та захисників на блокпостах. Це тонни почищеної картоплі, багатогодинна розфасовка порцій, навіть казан борщу.

Хтось розвозить пайки соціально незахищеним людям, хтось допомагає розвантажувати товари на складах у "Сільпо", хтось у перші, найстрашніші дні, після надшвидкого тренінгу навіть підміняв касирів.

Всю цю роботу не можна зробити з Польщі та навіть зі Львова. На запитання "Чому я?" є, мені здається, одна вичерпна відповідь: "А хто?"

Світоглядна причина, навряд чи зрозуміла адептам аргументації "Своєю присутністю ви тільки заважаєте ЗСУ".

Люди захищають людей. Не стіни й не будівлі. Воюють за людей. Київ без киян, як Україна без українців, – це просто місце на карті, сторінка з підручника історії. Якщо всі поїдуть – то заради кого це все?

Я щиро вірю, що питання "А може поїдеш?" продиктовані турботою та небайдужістю, а не бажанням співрозмовника підтвердити правильність свого вибору, знецінюючи чужий.

Проте "терор добром" – одна з найнеприємніших соціальних складових цієї війни. Гірше лише дбайливо переслані посилання про "сьогодні точно буде масований обстріл" та скарги на побутові умови у Польщі.

Кожен прийняв собі рішення – де йому бути.

Воно за умовчанням правильне.

Давайте підтримаємо один одного.