Чи зможуть Китай і Росія замінити США у врегулюванні конфлікту на Близькому Сході?

Росія і Китай, претендуючи на роль наддержав, беруть участь у врегулюванні конфлікту між Ізраїлем і Палестиною. Однак, як зауважують експерти, їх дії можна назвати символічними і малорезультативними. Чи мають вони достатній вплив в регіоні і чи можуть привести ворогуючі сторони до припинення насильства і подальшого мирного існування?

Відповіді на ці питання спробували дати міжнародні експерти в аналітичній статті "Чи хочуть Китай і Росія замінити США в якості посередників в ізраїльсько-палестинському конфлікті?" на сайті Atlantic Council. Представляємо вам її повний переклад.

Ця стаття є частиною стратегічної співпраці, яку розпочали Атлантична рада (Вашингтон, округ Колумбія), Центр політики Еміратів (Абу-Дабі) та Інститут досліджень національної безпеки (Тель-Авів). Автори пов'язані з ініціативною робочою групою з прогнозування впливу Китаю і Росії на Близькому Сході. Думки, висловлені авторами, належать їм, а не їх установам.

Відновлення збройного конфлікту між ізраїльтянами і палестинцями за останні кілька тижнів знову наштовхнуло увагу всього світу на необхідність сприяння мирному переговорному процесу. У цій короткій відповіді три експерта з нашої робочої групи з проектування впливу Китаю і Росії на Близькому Сході пропонують свої погляди на життєздатність Росії і Китаю, які можуть наблизити сторони до столу переговорів.

Китай нещодавно з власної ініціативи запропонував себе в якості альтернативи для проведення неформальних переговорів між ізраїльтянами і палестинцями в Пекіні. Хоча палестинська адміністрація вітала це, зусилля поки не принесли результатів. Між іншим 5 травня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров підтвердив підтримку Москвою переговорів щодо вирішення ключових питань та активізації політичного процесу за допомогою "квартету" (Росія, США, Європейський союз і ООН).

Після розробки мирного плану з чотирьох пунктів між Ізраїлем і Палестиною, стане ясно, чи скористається Китай своїм головуванням в Раді Безпеки ООН (РБ ООН) в травні і в наступний період, щоб оживити цей план. Засідання РБ ООН по врегулюванню конфлікту, яке запропонували провести Китай, Туніс і Норвегія, спочатку планувалося на 14 травня, але пізніше було відкладено США до 16 травня. Так Китай взяв на себе більш активну провідну роль, головуючи на засіданні Ради Безпеки ООН і різко критикуючи США за бездіяльність Ради.

Хоча більшість спостерігачів сходяться на думці, що вплив Росії і Китаю на будь-який новий мирний процес буде мінімальним, варто задуматися про те, чи можуть Москва і Пекін розглядати бездіяльність США з цього питання - чи, як може здатися , "повільну" реакцію США - і їх загальну схильність зосередити увагу на інших частинах світу (або внутрішніх проблемах) як на можливості зробити більший вплив на досягнення врегулювання шляхом переговорів.

Історична довідка США про роль Росії і Китаю

Після Мадридської мирної конференції 1991 року США намагалися зробити так, щоб Росія і Китай грали обмежену роль в переговорах між Ізраїлем і його сусідами. США і Ізраїль в 1991 році дотримувалися принципу добровільних двосторонніх переговорів між Ізраїлем і Сирією, Йорданією і палестинцями, відповідно, і не хотіли "інтернаціоналізувати" ці переговори в ООН або ще де-небудь. Проте, було важливо, щоб Росія і, в меншій мірі, Китай розглядалися як прихильники і посередники в мирному процесі.

Наприклад, запрошення на Мадридську конференцію 1991 були надіслані спільно США і Росією, але роль Росії була в основному символічною, оскільки Держдепартамент під керівництвом Джеймса Бейкера взяв на себе провідну роль в організації Мадридської конференції та забезпеченні явки усіх її сторін. Росія також приєдналася до США в якості співголови Багатостороннього мирного процесу, який був ініційований на московській зустрічі на початку 1992 року. Це була рання спроба нормалізації відносин між Ізраїлем та арабськими країнами, де взяли участь дипломати та експерти з більш ніж тридцяти країн, включаючи ізраїльтян, йорданців, палестинців та інших арабських держав. Вони проводили регулярні зустрічі і ініціювали скромні проекти співпраці в п'яти областях: водні ресурси, біженці, контроль над озброєннями, навколишнє середовище та регіональна безпека. Росіяни співголовували в Керівній групі з цього багатостороннього мирному процесу разом з США, а китайці провели кілька зустрічей функціональних робочих груп.

Основна мета цих багатосторонніх зусиль полягала в тому, щоб продемонструвати ізраїльтянам, що є перспектива хороших відносин з арабськими державами, в разі прогресу в двосторонніх переговорах. Однак вони також служили для залучення таких держав, як Росія, Китай і ЄС, в мирний процес, блокуючи їх участь в двосторонніх переговорах між Ізраїлем і його сусідами. Багатосторонній процес став жертвою відсутності прогресу в двосторонніх переговорах, а насильство між палестинцями та ізраїльтянами практично зникло до 1996 року. Частічно його замінили Близькосхідні економічні зустрічі на вищому рівні і пропозиції про створення банку розвитку Близького Сходу. Всі ці зусилля стали жертвою відсутності значного прогресу на шляху до ізраїльсько-палестинському світу. Про це говорить урок, витягнутий знову за останні кілька тижнів.

Річард Лебароном - старший науковий співробітник Атлантичної ради і голова Багатосторонньої керівної групи та Робочої групи з водних ресурсів Мадридського багатостороннього мирного процесу

Арабський погляд на Китай

Китай має недостатньо впливу на ізраїльську і палестинську сторони, щоб змусити їх вести переговори щодо врегулювання. Китай не був великим гравцем в цьому питанні і не має сильних важелів впливу на обидві сторони для вирішення їх конфлікту. Ось чому Китай не надто був активним в своїх зусиллях. Китай розуміє свої обмеження, тому він не бере безпосередньої участі або обмежує свою участь міжнародними колективними ініціативами.

Відсутність творчого підходу Китаю до вирішення цієї проблеми і його підтримка загальновизнаних принципів, таких як його мирний план з чотирьох пунктів, представлений президентом Сі Цзіньпіном в липні 2017 року, є свідченням відсутності у Китаю бажання і можливостей добитися реалізації нового поселення між ізраїльтянами і палестинцями. План включав в себе наступне: просування "політичного врегулювання на основі рішення про співіснування двох держав"; підтримка "загальної, всеосяжної, спільної і стійкою концепції безпеки; подальша координація "зусиль міжнародної спільноти" і зміцнення "узгоджених зусиль заради миру"; і всебічне здійснення "заходів" і сприяння "світу з розвитком". План не містив нових ідей і не відображав готовність Китаю вкладати ресурси у вирішення конфлікту. Навіть призначення спеціального посланника китайського уряду щодо близькосхідного питання для сприяння арабо-ізраїльському мирному процесу було символічним кроком, який не змінив динаміку конфлікту.

Однак Китай дійсно зацікавлений в тому, щоб його розглядали як країну, яка сприяє регулюванню шляхом переговорів між Ізраїлем і палестинцями. Його дії спрямовані також на те, щоб його вважали відповідальною великою державою, що розділює тягар міжнародної стабільності. Це пояснює, чому Китай бере участь в переговорному процесі з багатьох міжнародних питань, навіть якщо він не може впливати на сторони - наприклад, його участь в ядерних переговорах Ірану та Берлінської конференції по Ємену. Китай повинен сісти за стіл переговорів, оскільки це частина зовнішньополітичної стратегії Китаю - визнання його головною стороною в зусиллях по вирішенню міжнародних суперечок. Тому Китай воліє брати участь в колективних міжнародних ініціативах, а не йти в поодинці. На це у нього є дві причини. По-перше, Китай немає можливості домогтися успіху самотужки, особливо в цьому питанні, де США є провідним посередником. Китай не може заперечувати можливості США в цьому питанні. По-друге, Китай не хоче нести відповідальність як гарант певних результатів переговорів.

Д-р Мохамед бін Хувайдін - ад'юнкт-професор політології Університету Об'єднаних Арабських Еміратів.

Ізраїльський погляд на Росію

Росія активізувала свою дипломатичну активність у відповідь на нинішню ескалацію стосунків між Ізраїлем і палестинцями. Її публічні заяви характеризуються рівним віддаленням від обох воюючих сторін і закликами до розрядки ситуації і відновлення переговорів під егідою "квартету" (Росія, США, ЄС, НАТО - прим.ред.), націленого на "рішення на основі співіснування двох держав".

В роки адміністрації Дональда Трампа Росія послідовно критикувала підхід Вашингтона до маргіналізації палестинської проблеми. Він закликав до відновлення ізраїльсько-палестинських переговорів, пропонував Москву в якості місця зустрічі і намагався домогтися єдності між палестинськими фракціями, зберігаючи відкриті канали зв'язку з палестинською адміністрацією і ХАМАС. Росія скептично відреагувала на Авраамський договір (Ізраїльсько-еміратський мирний договір - прим.ред.) і заявила, що, незважаючи на позитивне зрушення, вона не може обійти рішення палестинського питання, яке вважається однією з основних дестабілізуючих проблем Близького Сходу. Замість цього Москва закликала зібрати конференцію на рівні міністрів з близькосхідного мирного процесу за участю країн "квартету", Єгипту, Йорданії, Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ), Бахрейну, ізраїльтян та палестинців. В очах Росії нинішня криза доводить, що вони мали рацію, оскільки палестинська проблема знову стоїть на порядку денному регіону і міжнародного співтовариства.

У той час як Росія є єдиним великим міжнародним гравцем, здатним безпосередньо спілкуватися з усіма сторонами і фракціями, у Москви немає важелів тиску на Ізраїль чи палестинців з метою зміни їх позицій. Таким чином, її активна багатостороння дипломатія покликана довести Заходу, що Росія - відповідальна глобальна держава. Ізраїльсько-палестинська проблема розширює список міжнародних питань, які забезпечують точки контакту для Росії і західних столиць. Росіяни задоволені тим, що криза оживила зустрічі посланців "квартету" і що СБ ООН розгляне цю ситуацію.

За лаштунками російські дипломати вельми песимістичні щодо можливості просування ізраїльсько-палестинського примирення. В останні місяці я став свідком збільшення групи високопоставлених російських експертів з Близького Сходу, які шукають ідеї для побудови миру за допомогою стратегії невеликих кроків регіонального співробітництва з економічних та екологічних питань. Вони сподіваються, що рішення конкретних проблем зміцнить впевненість у вирішенні більш серйозних проблем. Такий підхід поки не сприймається як офіційна позиція Москви.

Підполковник (у відставці) Даніель Раков - науковий співробітник Інституту досліджень національної безпеки в Тель-Авіві, що спеціалізується в основному на російській політиці на Близькому Сході і конкуренції великих держав в регіоні.

Останні повідомлення Пекіна про Єрусалим

Під час свого близькосхідного візиту в березні 2021 року міністр закордонних справ Китаю Ван І запропонував послуги Китаю в якості посередника між Ізраїлем і Палестиною, але з тих пір про цю ініціативу публічно не згадувалося. Після спалаху насильства в Єрусалимі Чжан Цзюнь, представник Китаю в Організації Об'єднаних Націй і нинішній президент СБ ООН, 10 травня виступив із заявою, в якій засудив насильство по відношенню до цивільного населення, закликав до стриманості з обох сторін і закликав до деескалації.

Це відповідає підходу Китаю до ізраїльсько-палестинських справ. Політично і ідеологічно він тяжіє до палестинців, і завжди так було з часів Мао, коли солідарність країн третього світу була характерною рисою його зовнішньої політики. Однак в економічному плані він сильно схиляється до Ізраїлю. Це вимагає жорсткої - і не завжди надійної - балансуючої дії. Пекін послідовний у своїх повідомленнях, але його участь в цьому питанні залишається помірною.

Коли справа доходить до конфлікту на Близькому Сході, Китай зазвичай закликає регіональних гравців вирішувати свої власні проблеми, а зовнішніх гравців, наприклад, США - не втручатися, і пропонує свою підтримку. Це робиться для видимості, але реальність така, що вплив Пекіна у вирішенні політичних суперечок залишається обмеженим. В цьому випадку складно орієнтуватися в регіональному середовищі, оскільки потепління зв'язків між Ізраїлем і ОАЕ, Бахрейном, Марокко і Суданом посилює і без того складну ситуацію. Малоймовірно, що китайські лідери захочуть піти далі роботи в рамках ООН та співпраці з близькосхідними партнерами.

Проте, Пекін виграє від повсюдного розчарування в цьому регіоні, викликаного непохитною підтримкою США Ізраїлю, особливо в той час, коли США критикують Китай за порушення прав людини в провінції Синьцзян.

Доктор Джонатан Фултон  - старший науковий співробітник Атлантичної ради. Він також є доцентом політології в Університеті Зайда в Абу-Дабі. Слідкуйте за ним в Twitter: @jonathandfulton.

Висновок

Представлені вище перспективи свідчать про те, що ані Китай, ані Росія не мають ані можливості, ані зацікавленості в просуванні вперед в якості ведучих держав з врегулювання цього давнього конфлікту. Проте країни в значній мірі покладаються на риторичну підтримку, часто в рамках ООН. Пекін і Москва усвідомлюють свої обмеження. Можливості Китаю впливати як на ізраїльтян, так і на палестинців обмежені. Росія, незважаючи на здатність спілкуватися з усіма сторонами, не має важелів впливу ані на Ізраїль, ані на палестинців, щоб вони змінили свою позицію. Китай і Росія навіть не стануть розглядати себе в якості єдиних гарантів врегулювання конфлікту. У разі невдачі, вони не хотіли б, щоб на них дивилися, як на відповідальних за це.

Як уже зазначалося, Росія задоволена тим, що останні події оновили формат і роль "квартету" у припиненні конфлікту, тим самим в деякій мірі відновивши рівний статус Москви з США, ЄС і ООН. Тим часом, на тлі недавнього насильства Пекін і Москва, ймовірно, побачать деяку вигоду в триваючому розчаруванні, направленому на США, і в тій трохи непрямій ролі, яку вони грають. Для Китаю ця близькосхідна криза може відволікти увагу міжнародної спільноти, зосередженої на його поводженні з уйгурським населенням в Сіньцзяні. Пекін і Москва визнають, що США залишаються єдиною державою, що володіє значними важелями впливу на Ізраїль, навіть при тому, що, ймовірно, розуміють, що на даному етапі Вашингтон не робитиме серйозних кроків, щоб наблизити сторони до врегулювання шляхом переговорів, а обмежить свої зусилля спробами зменшити шкоду.