Наталка Діденко: "Вже 30 років повторюю, що я – синоптик, а не ворожка Клавдія і не так званий народний синоптик"

Відомий український синоптик Наталка Діденко розповіла "Телеграфу" про секрет популярності свого Фейсбуку, про хейтерів, правильний прогноз погоди та знаменитого кота Апельмона

Щодня тисячі українців чекають саме на її прогнози погоди – Наталки Діденко, яка з притаманним лише їй шармом розповість і про мокрий сніг у прийдешній вікенд, і про те, який одяг час діставати з шафи. Чи не найпопулярніший синоптик в Україні, Facebook-дописувачка з тисячами прихильників, лідерка громадської думки не розповіла нам, якою буде погода на Великдень, проте пояснила – чому цього поки що ніхто не може сказати. Де дізнаватися правдивий прогноз погоди, чого навчив коронавірус, як не потонути в "Facebook-багнюці", хто має бути президентом і куди рухається Україна: читайте про це та не тільки в ексклюзивному інтерв’ю Наталки Діденко для видання "Телеграф".

Довідка: Наталка Діденко, 59 років. Більше 20 років працювала в Укргідрометцентрі, а з 2000 року – єдиний медіа-синоптик в Україні. Її незмінний помічник – кіт Апельмон. Ведуча погоди та синоптик на телеканалі "Еспресо", радіо "Країна ФМ" і "Армія ФМ".

"Я дуже добре ставлюся до соцмереж, а всіма мінусами, які вони в себе включають, просто не користуюся"

– У вас більше 62 тисяч підписників у Facebook. Ви активно ведете сторінку та пишете не тільки про погоду, синоптичні прогнози, а й висловлюєте свою думку щодо різних подій. Коли створювали сторінку, чекали на такий результат?

– Жодним чином ні на який результат стосовно кількості підписників, звичайно ж, не розраховувала. Для мене перш за все важливе спілкування. А в теми спілкування входить практично все наше життя. Починаємо часто з погоди, пліткуємо про друзів, обговорюємо книжки, сваримо, як завжди, політиків, ми українці це дуже любимо. Дуже добре ставлюся до соцмереж, а всіма мінусами, які вони в себе включають, просто не користуюся, не беру до свого кола спілкування. Мені переважно комфортно там.

– Як часто вам пишуть в особисті повідомлення?

– Дуже часто. Тема погоди зазвичай викликає у людей багато нарікань і критики. Це ж не секрет, що люди завжди незадоволені синоптиками і прогнозом погоди. І в мене такий щасливий, я би сказала, виняток. Скажімо, 90% повідомлень, які я отримую на цю тему – позитивні. Люди дякують, або, наприклад, просто присилають мені, це страшенно зворушливо, фотографії конкретної погоди з якогось села чи містечка, підказують, яка в них там за вікном температура повітря.

– Ви відповідаєте?

– Завжди стараюся, яка б я зайнята не була. Взагалі належу до тих людей, які вкрай негативно ставляться до оцих "гіфок", картинок. Можна ними користуватися, але мені здається, обмежено. Тому я завжди намагаюся замість, наприклад, сердечка сказати дякую, словом написати. Або якщо когось привітати, то обов’язково від себе, а не кинути розсилку.

– А хейт є?

– Є, звичайно. Люди, які обзивають, висувають якісь нерозумні претензії, в мене не викликають злості. Мені дуже шкода їх. Якщо людині аж так бракує спілкування, то вона повинна десь цей негатив викинути. За великим рахунком, це нещасна людина. Якісь такі погрози були, але це на грані смішного. Якщо бачу, що людина щиро зла (сміється, - ред.), але дається до спілкування, то я роз’ясню ситуацію. Якщо просто це викид, хейтерство чистої води – не реагую.

– Фейсбук часто називають таким собі болотом, бо там нескінченно ллється політичний бруд. Згодні з цим?

– Коли я, наприклад, іду гуляти в парк, то проходжу там різні місцини. Є дуже красиві озера з птахами і качками, або тінисті ділянки, або шикарні дерева. А є – смітники, галасливі будки, в яких продається кава з водою, як мені здається, сумнівної якості. Я просто не буду голими руками лізти в смітник і дивитися, перебирати, що там повикидали. Мені це нецікаво. А краще буду дивитися на пташок, сяду на лавку, пройдуся алеєю. Тому й в онлайн сварках, не хочу казати того слова, яке прийнято в соцмережах на букву "с" (сміється, - ред.), не беру участі.

– Мені сподобалося, як вас охарактеризувала письменниця Ольга Максимчук, ваша подруга: "Збірний образ України. Така тепла й розкішна. Як чорнозем, як пісня про козака, як головний персонаж українських народних казок". Як ви сама себе позиціонуєте?

– Олі Максимчук дуже вдячна за цю неймовірну поетичну характеристику. Щоб оцінити людину збоку, користуватися характеристиками людей, близьких до неї, можна, але треба і критично підходити. Тому всі, хто мене читають, повинні мати на все свою думку, я вважаю. Мені так пощастило, що я за своїм внутрішнім станом – філолог. Як кажуть, є фізики і лірики. Так от, я лірик. Мені ще в школі гарно вдавалися твори, але я, так сталося, вступила в університет на кафедру метеорології. А це все ж таки фізика атмосфери. І вийшов такий дисонанс – внутрішній лірик і зовнішній фізик. Та якщо в людини є до чогось покликання, Бог обов’язково до цього приведе. В нас коли говорять про синоптиків, це, як правило, герої анекдотів: якийсь зателепаний дядько чи така притрушена тітка, з яких всі сміються. А насправді це все дуже серйозно і цікаво. В наш час погіршеної екології, яка й далі буде напевно погіршуватися, метеорологія – неймовірно цікава й перспективна штука. Тому одна з моїх місій у Фейсбуці – популяризувати мою професію. Пояснювати людям, що насправді це може бути значно цікавіше таких собі сухих п’яти рядків на кшталт: "Без опадів. Вітер південних напрямків. Температура така… " І, звичайно ж, я завжди відгукуюся на все, що відбувається в моїй країні – традиції, політика, економіка… Будь-що, що щодня хвилює звичайних людей.

"Прогноз погоди - це одна-три доби. Тенденція – п’ять-сім діб. Усе що далі – до ворожки Клавдії"

– Якщо ми вже про метеорологію заговорили, в якому стані в Україні наразі ця галузь?

– Питання про галузь скоріше не до мене, а до відповідних державних структур. В мене особливий, так би мовити, статус. Я закінчила університет, кафедру метеорології, й майже 20 років пропрацювала в Українському гідрометцентрі у відділі метеопрогнозів. Але з 2000-го року пішла своїм шляхом – в медіа. Фактично я єдиний такий медійний приватний синоптик в Україні.

– В Україні достатньо якісних фахівців-синоптиків?

– Як у кожній галузі. Якщо ми скажемо, наприклад, чи достатньо професійних фахівців у нашій медицині? Напевно, що достатньо. Переконана, що їх більше, ніж непрофесійних. Справа в тому, що наша галузь завжди розглядалася за залишковим принципом. Мова й про технічне оснащення. Днями побачила гарну новину, що Україна заключила договір з однією фірмою світового рівня, яка займеться модернізацією Української гідрометслужби. Мене це так потішило! Планується, що найближчим часом встановлять 13 радарів, яких у нас майже немає. А такого не має бути. А в нас, як встановилося в 60-70-ті роки, а то і раніше, так воно по сьогодні і є. Моделями українські синоптики користуються міжнародними, як і всі професійні метеорологи. Але тут треба сказати, що абсолютно некоректно в цьому випадку згадувати про ці розсадники метеорологічних сайтів, так званих сайтів погоди. Вони до професійної метеорології не мають ніякого відношення, а часто мають комерційну складову – і все.

– На цих сайтах не завжди можна знайти, на основі яких даних взагалі робляться прогнози. І там є хоч на тиждень, хоч на місяць прогнози. Люди довіряють, а потім кажуть, мовляв, синоптики дурять. Є якісь моменти, на які людина би звернула увагу і зрозуміла, що тому чи іншому сайту не слід довіряти?

– Зараз більшість із нас мають гаджети, розумні телефони. На них є, наприклад, такий погодний ресурс як The Weather Channel. Цьому можна довіряти. Це підходить для випадків, коли ви їдете на вихідні в інше місто або летите кудись. Подивилися: "Ага, у нас -2, а там +15". І в принципі вам цього достатньо. Більшість сайтів використовують якусь одну модель, яку вони купили або вкрали. Можна довіряти прогнозу, якщо видно, що ресурс професійний. Це можна просто погуглити. Очевидно, довіряємо Українському гідрометцентру. Якщо вам потрібен прогноз для, скажімо так, просто людських потреб, то можна користуватися моєю сторінкою у Фейсбуці. Я трохи такий маленький гідрометцентр, бо використовую більшість усіх схем і професійних моделей, як і Гідрометцентр. Окреме питання, що в мене інша задача. В мене подача, так би мовити, людська: що людині одягати, що їй з балкона прибрати, якщо сильний вітер…

– Де паркувати автівку…

– Так, наприклад. Тобто це абсолютно людський аспект. Ще також ви торкнулися хорошого питання, як завчасність. Мені дуже часто люди пишуть про це. А я вже 30 років повторюю весь час одне й те саме і всім пояснюю, що я – синоптик, я не ворожка Клавдія і не народний так званий синоптик. Синоптики, якщо вони професійні, прогнозують погоду на добу – три доби. Тенденція – на п’ять-сім діб. Все, що далі – на два тижні, на місяць, на сезон – це все, так щоб нікого не образити, дуже приблизне. І я б абсолютно не рекомендувала на це звертати уваги. Звісно, є і довгострокові прогнози, які випускає Гідрометцентр, але вони особливо нічого не скажуть. Орієнтовний прогноз на місяць, наприклад, звучить так: температура очікується вище норми, а опадів очікується менше норми. Ви ж розумієте, що це 50 на 50. Тому прогноз погоди – максимум на три доби. Тенденція – тиждень. Усе що далі – до ворожки Клавдії (сміється, - ред.).

– Щодо так званих народних синоптиків. Часто ЗМІ посилаються на них, так би мовити "легітимізуючи". І буває, що в жовтні розповідають, чи буде сніг на Новий рік. Цьому взагалі не можна довіряти?

– Народні синоптики мають право на існування, звичайно, і я з величезною повагою ставлюся до будь-якої людини, яка з захопленням і любов’ю відноситься до прогнозування погоди. У медіа, як кажуть, котики, діти, погода – це те, що завжди було, є і буде популярним. І, звичайно, жоден медіаресурс ніколи не омине такої чудової теми, як взяти інтерв’ю в якогось народного синоптика, який розкаже про погоду на Великдень. Інше питання, що це не має ніякого відношення до науки. Я завжди приводжу такий порівняльний приклад. Якщо, наприклад, у вас злегка заболіло горло, ви полощите його ромашкою, п’єте якийсь теплий чайок. Але якщо якась серйозніша проблема, то ви не підете до цілителя, особливо зараз, у наш такий складний ковідний час.

– Ви казали, що ваш знаменитий кіт Апельмон при падінні атмосферного тиску, коли йде дощ, дуже активний, ганяє квартирою. Тож усі ці прикмети щодо котів і погоди – це також лише міфи?

– Міфи, очевидно. Коти – як люди. Кожен із них – особистість. Апельмон у нас вже живе, ось буде цього літа, 27 липня, 15 років. До речі, запрошуємо на святкування.

– Оце так!

– І він має абсолютно свої звички. Часто до котів кажуть: "Іди до мами, іди до тата". У нас такого немає. Ми – люди, а він – кіт. Але ми один одного поважаємо, свою територію і звички. Дуже багато котів люблять теплі місця – ковдри, перини, батареї. Апельмон любить виключно тверді прохолодні поверхні. Хоч взимку, не має значення, він ляже на плитку чи паркет. Це ж дивно для кота, правда? Він ніколи не залазить ні на яке ліжко до нас або на диван.

– Сюди ж – і народні прикмети? Вони вже також неактуальні?

– Народні прикмети – це знову ж таки з розряду: є офіційна медицина, а є – народні цілителі. Вони основані на особистих – ключове слово – відчуттях. Якщо у вас є дача в помірно-континентальному кліматі, як на Київщині, та ви там спостерігаєте за якимось кумканням жаб, росою чи кольором неба, то це просто прекрасно (сміється, - ред.). Але це не має ніякого відношення до метеорології.

– Ви якось казали в інтерв’ю, що людина не є головною причиною глобальних змін клімату. Чи розділяєте ви погляди юної екоактивістки Грети Тунберг?

– Я би скоріше не хотіла говорити про Грету. Дай їй Боже здоров’я і успішного життя. Час від часу з’являються якісь такі фігури. Спостерігаючи її активність, коли це ще було мейнстрімом, то весь час мене не залишало відчуття такої трошки неприродності та фальші у цих всіх процесах.

– Ваші прогнози досить цікаві, нестандартні. Там і жарти, і порівняння, і метафори. Ви якось спеціально формували такий індивідуальний стиль?

– Це сформувалося випадково. Коли ще працювала в Гідрометцентрі, у нас були виходи в прямий ефір вранці на радіо. Тексти я писала з вечора, а вже вранці уточнювала. Навіть спочатку зазнавала критики від керівництва за досить нестандартні прогнози. Але потім почали надходити, не скажу, що пачками, але дуже багато листів з усієї України – з подякою, захопленням, громада якогось села навіть пропонувала мене висунути в народні депутати (сміється, - ред.). І це прижилося. Коли настала ера Фейсбуку, то я почала не з щоденного прогнозу, а повідомляла про різкі зміни погоди. Наприклад, бачу через радар, що йде хмара, буде гроза, сильна злива, град… І почала писати такі короткі попередження. Це знайшло величезний відгук. Поступово перейшла до стабільних прогнозів погоди. Щодня я приділяю дуже багато уваги цьому прогнозу погоди. Вивчаю всі матеріали, моделі, схеми, супутник... І це такий великий шматок роботи, який не є, взагалі-то, моєю роботою, ніхто за це не платить, не вимагає цього, і я не мушу цього робити насправді. Але мені це так подобається! Вже за ці роки я відчуваю відповідальність за цих більше 60 тисяч людей, які є на моїй сторінці. Починаю день саме з цього власного прогнозу погоди у Фейсбуці.

– Без вихідних, без відпустки…

– Тут не може бути якоїсь відпустки чи вихідного. Вночі, наприклад, як буде щось мінятися, я встану і напишу пост. Тому що це не робота, це образ життя.

– Колись ви розповідали, що під час Євромайдану програма з вашим спільно з Апельмоном прогнозом погоди дуже допомогла відволіктися від страшної ситуації навколо одній мешканці на Донбасі. Знаю, що ви не лишалися й осторонь подій Помаранчевої революції.

– В 2004 році ще не було такого розвитку соцмереж. Під час Помаранчевої революції випускали простенький бюлетень з поточними новинами. Там якраз я давала від себе прогноз погоди. Це друкували, вивішували. Люди ночували на вулицях, збиралися, я вже не кажу про 13-14 роки, люди жили там. І було дуже важливо знати, якою буде погода. Між іншим, коли була Революція Гідності, я дізналася таку дуже цікаву інформацію. Тодішня влада всіляким чином боролася з протестувальниками і хотіла завадити, навіть доходило до таких от парадоксальних речей: синоптикам радили писати, щоб вони лякали людей, наприклад, штормовим попередженням. Синоптики кажуть: "Так, нічого такого не передбачається завтра, ніяких штормів". Їм у відповідь: "От ви сказали, що буде ожеледиця, значить, пишіть великим буквами – штормове попередження (сміється, - ред.) Таким чином хотіли відлякувати людей, аби не виходили на Майдан.

– Кому слід йти в синоптики та які сподівання від цієї професії справдяться? Де вчать на синоптиків в Україні?

– Тут кожен має вирішувати сам. Перспектива дуже хороша. До речі, вчитися дуже цікаво, бо є практики. В нас була і в Карпатах, і в біосферному заповіднику в Каневі. Це дуже цікаво. Де вчать на синоптика? Київський університет, географічний факультет, кафедра метеорології. Також Одеський державний екологічний університет, Харківський гідрометеорологічний технікум Одеського державного екологічного університету.

– Можна сказати, що ця професія – як образ життя, це не з 10 до 18-ої?

– Це правда. По-перше, навіть у силу таких професійних особливостей атмосфера не має вихідного, вона вночі не спить, а працює. Тому, наприклад, у Гідрометцентрі цілодобово йде робота, як і в мене фактично.

"Серйозна вада у діях нашої влади під час карантину через коронавірус – це неймовірно слабка комунікація з суспільством"

– Пройшов рік, як ми почали жити в новій ковід-реальності, вже звикли до карантинних обмежень. Маски, дистанційний режим роботи, потік новин і щодня цифри. Як ви сприйняли ці нові правила та чи вдалося переформатувати свій образ життя?

– Я працюю значну частину цього часу онлайн. Офіс і дім став одним простором. Якщо говорити про мінуси, то це психологічний стан, який охопив практично всіх людей. Людина все ж таки вільна істота, а свобода – найвища цінність. Тому коли ти перебуваєш в обставинах, в яких тебе до чогось змушують, навіть якщо це правильно, то підсвідомо хочеш вирватися. Ця внутрішня боротьба, звичайно, складна. Коли навесні почався карантин, я посиділа два-три дні вдома і відчула, що мені це не подобається. Пішла в парк. У масці, одна, як законослухняний громадянин. Маючи купу вільного часу, я напевно перший раз в житті поступово побачила те, про що мріяла все життя – як починається весна. Всі ці фази сама спостерігала. В тиші птахи і дерева були щасливі, що людей не було (сміється, - ред.). Це такий стан! Про такі емоції і не розкажеш. Загалом бачу, що стався зсув у бік глибшого вивчення своєї країни. Останніми роками, не секрет, завдяки лоукостам ми так захопилися стрибками по Риму, Парижу, Відню, а спитати про свою історію, неймовірні міста, музеї, церкви, людей – то ніхто нічого не знає. Зараз це знайшло свій розвиток завдяки ось таким загалом негативним обставинам.

– А ви десь бували, відчули на собі внутрішній туризм?

– Нещодавно поїхали, буквально переключитися, в Богуслав. Такі поїздки тебе потрясають. Ти просто ходиш містом, а там – хата, де жила Марко Вовчок, а неподалік, у Стеблеві, жив Нечуй-Левицький, а місто заснував взагалі Ярослав Мудрий. І ти знайомишся там із фантастичним гончарем, який просто побудував хату з дружиною і не збирається нікуди виїжджати. Це вражає і наповнює неймовірним оптимізмом, тому що в нас зараз прийнято говорити тільки про погане, і які люди негарні, і як українці між собою сваряться… Це одна, мені здається, з негативних рис соцмереж – але це враження, а не суть. В нас дуже багато творчих, абсолютно нормальних, хороших людей.

 – Як вважаєте, вдалося Україні комплексно боротися з пандемією?

– Я маю дуже багато друзів у різних країнах. Коли спілкуємося, то ковід – топ-тема. Вони також нарікають. І в Греції, і в Польщі, і в Канаді. Хоча карантинні умови там більш жорсткі, а не як у нас на папері, будемо відвертими. Чи справляється наша влада з цими викликами? Очевидно, що ні, на мою думку. Звичайно, вона щось робить, і напевно багато, але я бачу дуже серйозну вада – неймовірна слабка комунікація з суспільством. Люди самі додумують. А коли є ситуація непевності, страху, то у влади якраз всі важелі в руках. Чому вона ними не користується? Чи не вміє, чи не хоче, важко сказати. Комунікація настільки розмита, що треба дуже потужні окуляри, щоб її побачити.

– Багато хто каже, що коронавірус був потрібен людству, щоби зробити певні висновки. Чого вас навчив ковід?

– Якщо довго не думаючи, то ковід мене особисто навчив тому, що треба уважніше ставитися до свого здоров’я. Ми приділяємо постійну увагу своїй зовнішності, бо хочемо нормально виглядати, і це робить нас цивілізованими людьми. Така ж сама увага має бути до свого організму – це також ознака цивілізованої людини. Ковід повинен нас навчити тому, що треба планово перевірятися, періодично здавати аналізи, а не тоді, коли вже прикрутить. Це називається таким простим відомим словом – профілактика. Не всі, звичайно, це усвідомлюють, і я в тому числі (посміхається, - ред.), але тепер – чітко зрозуміла. Й одне діло знати... Як каже одна моя знайома лікарка: "Ти мене не слухай, ти мене почуй".

– А ви перехворіли на ковід?

– Ми з чоловіком перехворіли. Перебіг був легкий, в принципі.

– Вакцинуватися плануєте?

– Поки що мені немає потреби. Записуватися в чергу я буду обов’язково. Вважаю, що вакцинуватися треба неодмінно. Це, до речі, теж належить до цивілізованих таких ознак.

"Основні речі, необхідні для керування державою, президент повинен вміти і знати до того, як стане президентом"

– Ви часто підіймаєте тему Революції Гідності у себе на сторінці, згадуєте річниці. Як вважаєте, чи зробили українці потрібні висновки? Адже була заплачена висока ціна. І, в принципі, ми продовжуємо "платити", бо на Донбасі триває війна.

– Думаю, що головний висновок є. У нас фактично утворилося нарешті громадянське суспільство. Я вважаю, що предтечею зародження громадянського суспільства був "великий київський сніг" 22 березня 2013 року, як би це смішно і синоптично не звучало. Коли люди, залишені на призволяще міською владою, просто проявляли якісь дива солідарності, самопожертви, взаємодопомоги. У нас народилося це справжнє громадянське суспільство, яке ще кволе, таке якесь розбризкане, але все ж таки воно є. І це головний здобуток Революції Гідності. Інше питання, що триває. Ну, ми ж розуміємо, що це не від нас залежить, а від агресора – Росії. Ця Революція для мене – одне з найсильніших переживань мого життя. І завжди буде неймовірно шкода тих, хто загинув. Ці люди завжди для мене особисто будуть героями, навіть якщо в звичайному житті ними не були.

– Як вважаєте, який президент потрібен Україні? Ця постать дещо переоцінена в українців.

– Ця постать завжди буде привертати увагу людей, тому що це очільник країни, глава держави. І в будь-якій країні так буде. Який повинен бути президент? Знаєте, є така вада, до речі, не лише українська, що люди прагнуть весь час якогось ідеалу. Але у нас кілька мільйонів людей живе в Україні, кожен має свій ідеал, і кожному догодити з його ідеалом просто неможливо. Зрозуміло, що це повинна бути людина – державник, є багато всяких рис. Я думаю, що основні речі, необхідні для керування державою, він повинен вміти і знати до того, як стане президентом. А не вчитися, коли вже був обраний президентом. Тому що це може бути надто дорога ціна за його навчання.

– А у вас не було бажання податися в політику?

– Ніколи. Мені це не цікаво. Бути політиком – це все таки треба, мені здається, мати своєрідний склад характеру, натури, індивідуальності.

– Скоро будемо святкувати 30 років незалежності. На вашу думку, зараз Україна рухається у правильному напрямку?

– Так. Україна рухається, йде вперед – це однозначно. Ми свідки історичних подій, неймовірних процесів, які не легкі. Але мені здається, що нас на своїх плечах винесли наші попередні покоління, які гинули, страждали, боролися за ідею, і нам просто це треба втримувати, не зупинятися, не прилягати десь на узбіччі, а йти-йти далі. Я абсолютно вірю, що Україна в своєму такому регіоні буде лідером. Вона буде найкращою країною. Це моє абсолютне переконання, якесь таке внутрішнє, безпафосне, спокійне. Я так відчуваю. В нас все буде дуже добре!

"Те, як себе поводять люди в опері чи театрі, з якою неповагою ставляться до того, що відбувається на сцені, мене вражає"

– На своїй сторінці ви часто підіймаєте питання культури, історії. Ще побачила, що співаєте у хорі. Що це за Бароковий аматорський хор?

– БАХ – Бароковий аматорський хор – належить до дуже цікавого проекту Open Opera Ukraine. В минулому році нас затвердили в неймовірно престижний міжнародний конкурс аматорських хорів World Choir Games, який мав відбутися у липні в Антверпені. Боже, ми вже збиралися, готували програму! Але завадив ковід, на жаль. І зараз, це такий маленький секрет, розпочали репетицію справжньої опери, італійської, старовинної. Це таке щастя цей хор! Я вам просто навіть не можу передати, наскільки це добре, коли людина ще чимось займається. От ми з вами говорили трошки про громадянське суспільство і взагалі про такі речі, які ще розвиваються у нас. Якось ми були в Німеччині, в Баварії, і десь зайшли в п’ятницю у пивну. І там просто люди після роботи збираються, одягають національні костюми і – співають, грають на музичних інструментах. Дуже цікаво. Це не валятися вдома на дивані, клацаючи пультом, а дотикатися до таких от прекрасних речей.

– Бачила, що запостили в Фейсбук відеороботу цьогорічних представників України на Євробаченні. Гурт Go-A, пісня "Шум". Як Вам?

– Мені дуже сподобалося. Солістка виконує веснянку. Вийшов хороший синтез національного фундаменту, але і сучасні обставини враховані. Дуже класний кліп, хороший голос.

– Ви часто відвідуєте театри, любите оперу. І якось писали про наболіле – про культуру нашого глядача, точніше, її відсутність. Чому так?

– Опера наша – це просто фантастика. Я вже третій раз буду йти на виставу, де співає Людмила Монастирська. Це ж світова прима! Люди за рік-два записуються, щоб потрапити, почути такий голос. А в нас, будь ласка, йди і за порівняно копійки купуй квиток. Але те, як себе поводять люди, з якою неповагою ставляться до того, що відбувається на сцені, мене вражає. Я вже не знаю, куди брати квиток: чи на якийсь верхній ярус, чи залізти в оркестрову яму і просидіти там з музикантами, щоб тебе не сліпили кожного разу. І просять же не знімати, не робити відео.

– Так, завжди на початку нагадують про правила.

– Ніхто взагалі на це не звертає уваги. Люди заходять, коли виконується увертюра. Але це ж вже початок спектаклю. Є моменти, які вказують на те, що культура слаба. Зазвичай твір складається з двох чи трьох частин, між якими цивілізовано не треба аплодувати, це не прийнято. А народ – аплодує. Я не хочу сказати, що це більшість, дуже масово, але звернула увагу на те, що цього побільшало. Один випадок був, просто дикий. Диригент повернувся до публіки і попросив чоловіка, який голосно під час музики розмовляв по телефону, цього не робити. І перед останнім актом в опері диригент, який завжди повертається до публіки, щоби йому поаплодували – не зробив цього. Мені було дуже прикро за наших глядачів.

– Ви автор проєкту "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва 1960-80-их років. Є плани видати ці розповіді окремою книжкою?

– Раніше я про це не думала. Але коли почала писати, навіть такі пости на культурну, суспільну тему, то мені з усіх боків люди стали казати: "Вам треба видаватися! Ой, яка була б гарна книжка!" Цей "тролейбус" я просто не могла не писати. Проект раптово виник у мене в голові. Хороший образ: їде тролейбус, проїжджає по всіх зупинках, і з кожною пов’язані не тільки спогади, а й просто історія тих київських часів. І я дуже хотіла б, щоб це була книжка, можна додати ілюстрації. Інше питання, що я не знаю, як це робити. Якщо б хтось цим зацікавився, якесь видавництво, то я була б просто щаслива і зі свого боку робила все, що потрібно. В мріях і думках у мене це є, а в планах – буду сподіватися на щасливий випадок.

– Які ваші улюблені книги, автори?

– Читати, напевно, одне із моїх найулюбленіших занять на світі. В мене завжди купа початих книжок: на дивані, на тумбочці при ліжкові. Паралельно все це читаю. Все нове, цікаве, зараз українська література вибухнула просто. Та й на початку карантину, на фоні цих страхів, література заспокоювала. Є такі речі, до яких ти повертаєшся протягом всього життя. У мене, наприклад, це "Місто" Підмогильного, "Ніч лагідна" Фіцджеральда, "Тореадори з Васюківки" Нестайка, "Троє в човні" Джерома Клапки Джерома. Це такі речі, які тебе рятують. Коли це читаєш, то в твоєму світі знову все добре, ти в гармонії і серед височезної професійної майстерності.

– Нещодавно ви запустили благодійний проєкт "Печиво Апельмона". Розкажіть, яка мета?

– Мета проста, конкретна і зрозуміла – допомогти безпритульним тваринам. Мене вразила одна історія. Мій однокласник давно живе в Німеччині. І вони з дружиною захотіли взяти котика. І не змогли в Німеччині цього зробити. У притулках вони записувалися в черги, їм видавали "простирадло" з умовами, були співбесіди з психологом, довідка про фінансовий стан, квартирні вимоги... Лише коли друзі поїхали в Голландію, бо в дружини там родичі, записалися в чергу і змогли взяти кота. Причому якогось уже півторарічного. Уявіть собі! Це для нас, як фантастика звучить. Друзі почали такий невеличкий бізнес-проект, Інтернет-магазин, де продають спеції та суміші для печива. Там одне печиво називалося апельсиново-лимонне. А кота так і звати: від апельсин і лимон (за відтінками окрасу, - ред.). Запропонувала використати друзям його фото. Нам у відповідь запропонували відраховувати з кожної проданої пачки певний процент. Добре, гадаю, буде Апельмону на корм, чому б ні. А потім подумала, що ми і так йому купуємо корм, він у нас живе у любові й турботі, а скільки є таких нещасних тварин! Стала шукати зооволонтерів і вийшла на притулок в Макарівському районі.

Апельмон у мене тепер благодійник. Там невеличка, скромна сума, яку ми перераховуємо на цей притулок, на собак, котів – на тих, кого любимо.