У Бучі багато розстріляних цивільних машин. Білі ганчірки та написи "Діти" не врятували багатьох - Кирило Сазонов

Ну, трохи розповім тепер про ситуацію на тимчасово окупованій території та дорогу з неї. Без фото, на жаль. Жити у сучасному будинку без світла погано, але терпимо. Без газу холодно, але терпимо. Без води погано. Я запаси зробив соку та солодкої води – її пив і їй же, вибачте, змивав. До обстрілу арти звикаєш швидко – і бігати до підвалу я відмовився. Прилетить, то прилетить. Як і нечисленні сусіди, що залишилися. Найнебезпечніше вночі курити біля вікна – з цим довелося зав’язати.

Чому так довго сидів? Дуже розкішний вид з верхніх вікон і з під’їзду, хто розуміє. Не міг відірватися, доки зник зв’язок. Ну а потім сіла батарея у машині, потім у телефонах, і сидіти вже не мало сенсу. Потім наш комплекс захопили та піти було неможливо. Дивився, слухав. Виявилося, не дарма. Все, переходимо до дороги.

Це… сюр. Військова техніка, що згоріла, взагалі не вражає – її на сусідній вулиці наші дронами розгромили без рахунку. Але… по дорозі в місті й надалі маса розбитих, розстріляних цивільних машин. Білі ганчірки, написи "Діти" — не врятували багатьох. Вбиті явно цивільні вздовж дороги. Ховати нікому. Останні, які їдуть вже з окупованої території, мали, напевно, більше шансів, ніж ті, хто рвонув під час перестрілок у непередбачуваних місцях. Місто безлюдне і похмуре. Згорілі будинки.

Буча до 2021 року реально більше була схожа на невелике містечко в Польщі. Красива Східна Європа. Зараз жесть. З міста довго не могли виїхати – обвалені на дорогу дерева, стовпи, транспорт, що згорів. Петляли довго, доки пробралися до виїзду. Блокпости орків – документи не цікаві, шукають телефони та техніку, щоб дивитися листування. Я свої скинув раніше, зрозуміло. І сьогодні відновлював картку та номер уже у Києві. Хоча, з трьома котами та двома собаками мою машину доглядали швидко та без ентузіазму. Запах той ще. Ну, руки на виду, вікна відчинені – нормально.

Є ділянки у місті, куди цивільні машини не пускають взагалі, щоб зайвого не побачили. Дуже дякую їхній дурості, ми не побачили, але запам’ятали де. Їхали довго, повільно з аварійками. Не тому що перевантажені легковики людьми до краю (спробуй вирішити, кого із сусідів кинути? Чи котів?) – просто швидкість вища за 40 може закінчитися стріляниною. І ось перший блок пост з українським прапором. Жінки ревуть, у мене трясуться руки, але попереджаю – не балакайте, чи можуть бути провокатори в нашій формі. Але наші виявилися.

Інші особи, інше спілкування, інше все. Шмонати нашим не цікаво – перевіряли лише документи. Хоча швидко їхати далі якийсь час не радили. Зате колишні ганчірки та написи "Діти" з машин сказали можна сміливо прибирати. Дорога під контролем, цивільними машинами ЗСУ стріляти звички не має. Далі були ще не найпростіші кілометри, але пасажири просто ожили. А потім Київ та заправка. Працююча! Щоб ви розуміли, півбака перед виїздом було тільки в мене і ми розглядали варіант тягнути один або два легковики на причепі за моїм сараєм. Не тому що шкода кидати машини, просто вже неможливо було запхати ще людей в салон, а в багажнику коти та необхідний мінімум речей. Бог та ЗСУ зберігали нас, доїхали всі живі, довго обіймалися на заправці. Поодинці б не вибралися, не вистачило б фізичних та моральних сил. У мене точно…