Люди з радянським мисленням перетворюють росію на "ДНР" - Павло Канигін

Колись жартували (у минулому житті): Чечня приєднала росію. Але росії виявилося недостатньо культивувати насильство і робити його єдиною цінністю, що об’єднує всіх. росію приєднала ще й "ДНР". З її приголомшливою порожнечею і безумством.

Це меншою мірою фігура мови, якщо порівнювати з Чечнею. Це по-справжньому.

Я багато разів був і довго працював у "ДНР". Я пам’ятаю час, коли там ще приймали картки Visa та МС, пам’ятаю, як припинили приймати картки, і місцеві гопники та ідіоти типу Мединського різали їх на частини: обійдемося російськими рублями!

Згодом, у жовтні 2014 року, в одному з місцевих ресторанів там навіть стали подавати устриці — про це я написав окрему статтю (див. фото наприкінці тексту). Люди помирали від голоду та війни, а в центрі Донецька за 350 рублів — такого, казали мені, не було й за України — можна було поїсти устриць. Але в грудні устриць не стало, підтримувати ви*бон виявилося ні на що, а голод і розруха плодилися далі.

З магазинів зникали нормальні продукти, а на полицях з’являлися консерви різних видів та найдешевші бакалійні товари з росії, марок яких я жодного разу не зустрічав. Це було незвичайне видовище, коли на полицях, на яких ще навесні на початок війни було безліч усього і різних видів, до кінця 2014 року була порожнеча і поряд на всю довжину — пляшки соняшникової олії двох видів із Ростова. У місті неможливо було знайти роботу, якщо не брати до уваги бюджетних підприємств на кшталт шкіл, лікарень, місця в яких були зайняті, решті пропонувалося йти в армію за 15 тисяч рублів. Будь-які бізнеси стали безглуздими, тому що не було попиту, щоб їх утримувати. Місцем, де тусувалися вечорами іноземні воїнкори і куди пускали за кодовим словом, став єдиний бар з крафтовим пивом, що залишився на все місто. Це було елітне проведення часу. Про кінотеатри з прем’єрами, виставки, якісь цікаві місця забули вже все й давно. Давно закрилися мережеві магазини, зате тут і там стали знову з’являтися ринки, де торгували всім поспіль, як у 90-ті. Адже ми говоримо про Донецьк, друге місто в Україні станом на 2013 рік, суперсучасний мегаполіс з усіма сервісами, вай-файєм у тролейбусах, чого тоді не було навіть у Москві, та велосипедними доріжками вздовж головного проспекту — вулиці Артема.

Ще через кілька місяців у Донецьку та Макіївці стали ловити та садити у в’язницю за твіти та репости з жартами про "ДНР", дефіцит та засудження війни; відправляли людей на підвали за статтями про зраду батьківщини, тобто "народної республіки". Ввели смертну кару та Кримінальний кодекс, взявши за основу КК СРСР від 1958 року. Це, звичайно, зовсім не пов’язано з тим, що в магазинах не стало асортименту, але сталося дуже плавно, одне перетекло в інше: нічого жерти, починаємо садити.

У червні 2015 року в місті зібрався перший в історії ОРДЛО антивоєнний мітинг. Іноземних журналістів, які його висвітлювали, вигнали з "ДНР", а мене показово заарештували, побили та обіцяли судити за роботу на іноземні розвідки. Тоді це звучало так само дико, як сьогодні шизофренічні слова Кирила Клейменова про те, що Марина Овсяннікова за спиною Катерини Андрєєвої виконувала не що інше, як завдання британського посольства.

Проте все те, що було в Донецьку в перші роки, я бачу наче у прискореному режимі у своїй країні зараз.

У 2015 році мене допитував майор держбезпеки з вигаданим ним ім’ям Михайло Іванович. Він переконував мене в тому, що не я є автором моїх репортажів. Слухати його було кошмаром, катуванням інтелекту: навпроти мене сидів сорокарічний кнур, що закував мене в наручники, і змушував слухати про те, що я працюю на ЦРУ і навіть якщо я не знаю про це, то саме так і є. І ще казав, що нічого з побаченого моїми очима я бачити правду не міг, а якщо щось і було, то це сконструйовано Заходом, чиїм провідником є усі журналісти. "Не буває незалежних! — кричав Михайло Іванович. — Усі від когось залежать!". На щастя, я зміг зрештою вибратися з-під арешту. А сам Михайло Іванович залишився в Донецьку — продовжувати срати в мізки іншим заарештованим, і всі люди, які залишилися в ОРДЛО, опинилися в тій чи іншій мірі заручниками.

У 2015 році неможливо було собі уявити, що колись він переїде до Росії. Але це сталося. Жахливий сон і психоделічне сафарі, яке ви могли випробувати в "ЛДНР", прийшло в Росію. Люди з мисленням Михайла Івановича, радянської версії містера Сміта, ухвалюють рішення про те, як жити нам і нашій країні, і вони всюди. Усіх занурили в це ОРДЛО.

І якщо спочатку вам привидяться в цьому устриці та кредити на розвиток бізнесу та підтримку сімей, то скоро ви зрозумієте, наскільки сумно це все закінчується.