Немає сенсу вигадувати українській армії перемоги, до епічного результату немає короткої дороги - Павло Казарін

Журналіст Павло Казарін про те, що війна не закінчиться завтра і краще бути готовими до цього.

Щоранку ми ліземо в телефони. За місяць ми навчилися спати дуже міцно, тому про події ночі частіше дізнаємося з батальйонного чату.

2014-го швидкий мобільний інтернет був винятком, а не правилом. Тепер усе навпаки. Війна пішла в онлайн і знаменником для країни остаточно стали соцмережі. Українська армія справно постачає контент – і це, мабуть, найкраще, з чого можна розпочати день.

Починаєш цінувати дрібниці, про які раніше не думав. Наприклад, беруші. Сусідів не вибирають: якщо вмієш засипати раніше за інших – тобі пощастило. Якщо не вмієш – ласкаво просимо до мого світу.

Я перестав стежити за днями тижня. Субота нічим не відрізняється від вівторка, значення мають лише дати. Із загального потоку виділяються ті дні, що оголошують "цілком" комендантськими. І річ зовсім не в закритих магазинах. Просто місто раптово ставлять "на паузу": ти їдеш Києвом і не бачиш людей. У цей момент почуваєшся персонажем кіно. На жаль, це не кіно.

Повторюся. Найзагальніше почуття країну – це почуття провини. Весь час здається, що робиш замало. Що збираєшся заїхати в майбутнє на чужій спині. Твоїх внутрішніх драконів активно підгодовують оточуючі – коли дякують, співчувають чи намагаються допомогти. Зброя та форма видають твою причетність до військової касти, але твій підрозділ у тилу і світиш ти відбитим світлом.

Втім, прикладів протилежного теж вистачає. У багатьох є спокуса переодягтися у спецназівця. Вимагати у волонтерів тюнінг зброї, дорогі прилади та недешеве спорядження – щоб потім стояти на блокпосту та охороняти самого себе. Ті, хто до війни був приблизно ніким – тепер активно намагаються стати одразу всім. Думаю, що після війни саме ці хлопці будуть найгучнішими.

У дитинстві я збирався стати учителем російської мови та літератури. Більше того, саме так звучить запис у моєму дипломі. Думаю тепер про те, що моя спеціальність перетворилася з філологічної на антропологічну. Можна читати лекції про те, як політика успадковує культуру. Загадкова російська душа виявляється не настільки загадковою, коли заїжджає батальйонно-тактичними групами в твою країну.

У швидке прозріння "маленької російської людини" я не вірю. Соціологія всіх війн приблизно однакова. На самому початку крива патріотизму завжди йде нагору. Пацифізм починає набирати силу з часом — і пов’язано це не тільки з перемогою холодильника над телевізором. Якщо дорожнеча та дефіцит компенсуватимуться відчуттям швидкої перемоги – обиватель буде готовий з ними миритися. Тому порожнього холодильника недостатньо. Війна для росіян має стати "той-яку-не можна-виграти".

Інакше кажучи, "прозріння" прийде не тоді, коли почнуться похорони і бідність. Воно станеться тоді, коли похорони і бідність втратять сенс і виправдання. Втім, не варто від цього прозріння чогось чекати. Російський виборець обміняв свої політичні права на іпотеку двадцять років тому. А тому йому залишається лише спостерігати за тим, як авторитарний режим у Росії перетворюється на тоталітарний.

До речі, щодо режиму. До війни дуже багато хто пояснював Володимира Путіна лише грошима. Шукали його капітали, викривали корупційні схеми, зводили всі мотиви особистого збагачення. А виявилося, що Путін зовсім не про гроші. Що він – про імперії та війни. Що палаци та яхти – це не мета режиму, а лише побічний ефект. Що весь цей час на чолі країни був не "злодюга", а "кровопивця".

І в цьому полягає проблема. Тому що мотиви корупціонера зрозумілі, червоні лінії очевидні, а поведінка передбачувана. Але логіка "кровопивці" може не мати нічого спільного зі звичною нам. Якщо Володимир Путін переконав себе, що військова перемога досяжна – він і надалі ховатиме своїх солдатів в українських полях. Якщо він переконаний, що воює з "колективним заходом", то рано чи пізно ця віра стане реальною за своїми наслідками.

Втім, російській корупції ми маємо подякувати. Це прямо-таки ленд-ліз і другий фронт в одному флаконі.

До речі, щодо очікувань. Ми закономірно засуджуємо поразку. Але давайте начистоту: не менший ризик криється і у протилежному. Завищені очікування вертаються бумерангом розчарування. Ця війна надовго, вона не закінчиться завтра і краще бути готовими до цього.

Немає сенсу вигадувати українській армії перемоги. Хоча б тому, що вигадані успіхи знецінюють реальні. Щоразу, коли ви пишете непідтверджену інформацію про розгромлені ворожі дивізії – ви інвестуєте не в перемогу, а в завищені очікування. Вам здається, що ви граєте на стороні перемоги та проукраїнської пропаганди, але насправді все навпаки.

А ще нам дуже хочеться, щоб ця війна стала останньою. Щоб наприкінці стояла крапка та йшли титри. Щоб питання виявилося закритим, а сторінку перевернуто. Ми хочемо результат епічного масштабу — і приховано чекаємо, що до нього вестиме коротка і пряма дорога. Так не буває.

Ніхто не обіцяв, що родові муки нації пройдуть під наркозом. Ніхто не гарантує битвам давидів та голіафів біблійної передбачуваності. Це не спринт, а марафон – і що раніше ми це зрозуміємо, то краще. Зрештою, краще помилитися в песимістичному прогнозі, ніж оптимістичному.

До речі. Пішов другий місяць війни. Я все ще не закурив.