Не вірю в Гаагу, неможливо посадити на лаву всіх винних у Бучі - Олександр Шульман

Військовий журналіст Олександр Шульман про те, що неможливо посадити на лаву підсудних усіх винних у Бучі.

Побачив ще здалеку. Довга, чорна, як обпалена до вугілля черга. Мовчки. Усі разом — і водночас, кожна фігура окремо.Побачив ще здалеку.

Довга, чорна, мов обпечена до вугілля, черга. Мовчки. Усі разом — і водночас кожна постать окремо.

Жінки. Старі. Хтось хитає головою — сам собі, без жодного звуку. Хтось поспіхом забирає зі щоки сльозу.

Хтось стиснув руку дитини так, що їй боляче, але теж — мовчки обоє — дитина і її чи мама, чи бабуся. Черга стоїть до міської лікарні міста Буча.

Черга на впізнання своїх чоловіків, синів, батьків, дідів, дочок, матерів. Черга немов стіна між минулим і сьогоденням. Між надією і відчаєм.

Черга людей, в кого рашисти відібрали найдорожче — рідних. Час від часу до дороги виходять чоловіки в чорних куртках з синім скотчем на рукавах.

Жоден ліквідований рашист не поверне додому рідних. Жодне слово не зможе полегшити біль. Жодне кримінальне впровадження не буде адекватною відповіддю на дії рашистів.

Іноді до дороги виходять чоловіки в чорних куртках із синім скотчем на рукавах. Вони жадібно курять і піднімають обличчя до неба. Звідти сипляться рідкісні сніжинки і вже не зрозуміти, що блищить на щоках — сніг, що розтанув, або сльози.

Коли мені кажуть про Гаагу, я тільки хитаю головою — неможливо посадити на лаву підсудних усіх, хто винен у тому, що вони накоїли в Бучі.

Я не вірю в Гаагу. Я не вірю в міжнародні санкції — чимало країн під ними живуть роками. Я не вірю в жодне каяття рашистів.

Я вірю тим чоловікам, що знімають з розтрощених рашистських танків і бех кулемети — "норм, трошки підремонтуємо і буде працювати"

Я вірю тим артилеристам, що підіймають руки у вітанні, стоячи в баштах САУ, що йдуть колоною — і від яких навіть крізь дизельний вихлоп тхне порохом.

Я вірю тим хлопцям з ТРО, що коротко подивившись на нас, пропонують окрім кави гарячий суп і вибачаються, що замість тарілок в них якісь форми для випічки.

Я вірю мовчазним чоловікам, що відновлюють електричну мережу і лагодять світло.

Я вірю тому робітнику якогось складу, що йде спустошеною вулицею і несе котячу переноску із спокійною, з янтарними очима, сірою британкою:

- Вони вбили моїх сусідів — усіх п'ятьох. Трьох застрелили, дівчину гвалтували, потім вбили, а одному голову розбили прикладом. А я зараз поверну додому оцю королеву та піду розбирати те, що вони накоїли на роботі.

Розбирати те, що вони накоїли ми будемо довго.

Мабуть, не один рік.

Те, що вони накоїли, перевершує дії нацистів.

Їх не повинно залишитись на землі.