Олег Скрипка: "Якщо у сім'ї треба важливі та радикальні рішення приймати, то завжди мене питають. Наприклад, чи замовляти піцу"

Автор
16
Олег Скрипка: "Якщо у сім'ї треба важливі та радикальні рішення приймати, то завжди мене питають. Наприклад, чи замовляти піцу" Новина оновлена 18 серпня 2021, 15:14

Музикант Олег Скрипка в інтерв'ю Телеграфу розповів, що гурт ВВ готує до свого 35-літнього ювілею

У 2021 році першому українському рок-гурту "Воплі Відоплясова" (ВВ) виповнюється 35 років. Продюсер та лідер ВВ Олег Скрипка розповів "Телеграфу" як закохався в музику, як народилися "Воплі Відоплясова", поділився історією створення хітів "Танцi" і "Весна", а також розповів про корона-кризу, незвичайні виступи і пояснив, чтому співчуває президенту Володимиру Зеленському.

Олег Скрипка народився у місті Совєтабад Ленінабадської області Таджицької РСР (нині селище Гафуров Согдійської області Таджикистану) у сім'ї українських переселенців. Мама була родом з маленького села, що на Курщині, батько – з хутора на Полтавщині. Майбутній музикант виріс у Мурманській області Росії. Саме мама заклала в сина творчий фундамент: співи, танці, читання віршів. У школі Олегові особливо легко давалися точні науки – фізика, математика. У дев'ятому класі хлопець вступив до заочної школи Московського фізико-технічного інституту і з відзнакою її закінчив. А у 1986 року він закінчив Радіотехнічний факультет КПІ. Цього ж року було створено гурт "ВВ", який став легендарним. Про творчість та взагалі "за життя" Олег Скрипка розповів у ексклюзивному інтерв'ю "Телеграфу".

– З відзнакою закінчив заочну школу Московського фізико-технічного інституту, потім – радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту. Як при такому явно не музичному ухилі Олег заразився музикою?

– Сталося так, що я з дитинства завжди захоплювався музикою. Вона була моєю природою. Я приймав участь у самодіяльності шкільній, потім інститутській. Створив рок-гурт спочатку в школі, потім в інституті. Але ніколи не розглядав це заняття, як свою основну професію, тому що в Радянському Союзі було не прийнято бути просто музикантом, треба було мати серйозну професію. І серйозна професія, яка приваблювала мене завжди – це вчений, дослідник, технар, фізик, математик. Я захоплювався науково-популярною фантастикою, мені подобалося досліджувати космос, явища природи і тому подібне. Відповідно до цього я спрямував свою професійну орієнтацію.

І перші дзвіночки мені вже в інституті почалися – я зрозумів, що культура і творчість подобалися мені більше, ніж наука і техніка. Тим не менш, коли я закінчив КПІ, був вимушений працювати по професії, тому що хотів лишитися в Києві. Потрібна була прописка, а для цього треба було працювати і проживати в гуртожитку тієї організації, де я працював. За контрактом молодого спеціаліста я ще три роки працював. А коли мій контракт закінчився, я усвідомив, що хочу бути музикантом. Тим паче, за той час "Воплі Відоплясова" вже нормально гастролювали по Радянському Союзу і навіть по Європі. І мене нічого не тримало в науці. Я звільнився й зі щасливою душею став професійним музикантом.

– Як сформувалася команда ВВ?

– Я навчався в інституті і шукав рок-гурт, в якому хотів би грати і творчо себе проявляти. Та за шість років навчання так і не знайшов колектив. Хоча перепробував багато, познайомився з багатьма музикантами. І як завжди буває, коли я вже повністю розчарувався і закінчилося моє навчання в КПІ, просто до мене в гуртожиток прийшло два хлопця – Олександр Піпа та Юрій Здоренко. І запропонували мені створити гурт. Тобто, мої активні пошуки колективу закінчилися тим, що я на все це плюнув, а вже потім мені надійшла така пропозиція.

З Сашком Піпою я вже раніше перетинався в іншому колективі, він також вчився в КПІ. Мене пробували на посаду співака в одному гурті, де треба було співати арт-рок, але це взагалі не мій стиль. Я там не прижився ніяк, але чомусь Сашко Піпа мене запам’ятав. Коли вони прийшли до мене, ми обмінялись ідеями, всім все сподобалось і з того часу, ми працюємо в такому стилі.

Склад гурту мінявся і на сьогодні з оригінального складу "ВВ" лишились тільки я і барабанщик Сергій Сахно. А ті двоє хлопців, які до мене прийшли в гуртожиток у травні 1986 року, вже не грають у колективі.

– Що дозволяє відчувати себе не просто групою, колективом, а чимось більшим?

– Головне відчуття – коли на сцені колектив – це єдиний музичний організм, який один без одного не може жити. Особливо коли з’являються якісь імпровізації, коли ти вкачуєш енергію в публіку – це незабутньо і це тримає на сцені, наповнює тебе змістом. А команда-родина – це коли вже поза сценою – репетиції, творчий процес, переїзди, якісь побутові речі. Вони відбуваються і, слава Богу, вдається оминати конфлікти, тому що на сцені ти об’єднаний одним цим звуком, цим качем, і забуваєш про якісь особисті речі.

– Які виступи особливо запам'яталися?

– Так сталося, що наш перший концерт відбувся перед комісією, яка приймала нас в рок-клуб. Ми мріяли розкачувати публіку, а грали для комісії, яка сиділа за столом. Це була дуже дивна картина, з нашими всілякими позами та баяном.

Та досить швидко ми поїхали до Франції. І один з найперших концертів там був на величезному фестивалі. Ми були такі собі молоді радянські панки, а виступали з такими грандами, як Джо Кокер, "Нірвана" та інші на одній сцені.

Були гастролі по Франції, а там шоу-бізнес інтенсивний, ти кожного дня їздиш і виступаєш. Безкінечні переїзди... Одного разу ми приїжджаємо в якесь містечко, виступаємо в Палаці спорту, граємо концерт, а публіки не видно і не чути зовсім – ніякої віддачі не було. При тому, що це був великий Палац спорту, з апаратурою. А потім концерт закінчується, вмикається світло – і ми бачимо, що зала заповнена бабусями й дідусями, які сиділи на розкладних стільцях. Виявилось, що це клуб пенсіонерів такий великий. Просто з цього містечка виїжджає вся молодь кудись вчитись, працювати, а лишаються тільки літні люди. І ці пенсіонери запрошують артистів. Нам потім влаштували класну вечерю, напоїли самогонкою, потім розтаскали по своїм родинам і ще й там спілкуватись. Це все було дуже дивно, особливо той момент в Палаці спорту, коли ввімкнули світло після концерту і весь зал стареньких був. А нам було по 20 років, молоді відірвані панки.

– Розкажіть історію створення хітів "Танцi" і "Весна", які десятки років залишаються в топі...

– Пісня "Танці" – це велике виключення, яку я написав миттєво, бо як правило, пісні пишу дуже довго. Я працював у науково-виробничому об’єднанні "Квант", що знаходиться на вулиці Велика Васильківська (колишня Червоноармійська). І треба було знаходитись вісім годин безвилазно на тому підприємстві. Була одна година перерви. І мені за годину треба було нагулятися, тому що я сидів в дуже сумній лабораторії. Переді мною було лише вікно, у якому я бачив сусідню цегляну стіну. Це єдине, що міг спостерігати протягом трьох років на робочому місці. І ця година обідньої перерви була за щастя.

Пам’ятаю, як я йшов по Великій Васильківській, по бруківці чуєш: "тук-тук-тук та-та-та", і так і написав пісню "Танці", миттєво. Де мелодії немає, тільки ритм від кроків. Кліп "Танці" був знятий спільними силами з УТ-1, оскільки тоді ще не було кліпмейкерства. І це вважається першим українським кліпом.

Пісня "Весна" якраз навпаки писалася дуже довго. Музика в мене пишеться швидко, а от з текстом не так. Пам’ятаю, у 1993-му я сидів у своїй квартирі в центрі Парижу, біля центру сучасного мистецтва Помпіду, щось замислився і в голову прийшла мелодія тададай-тададай. Я взяв баян і мелодія склалася, а текст я ще роки два-три писав. Ми її почали грати на концертах в Парижі, але вона не дуже вкачувалася. Потім у 1996 році записали її в студії в Парижі. І перший раз в Україні її почули якраз у цьому ж році, на сцені театру Івана Франка виконували її з французьким балетом. Дуже гарно вона була прийнята українською публікою. А в 1997 році ми вже зняли кліп "Весна".

Знімали у Москві на "Мосфільмі", якість відео була крута, і запис аудіо теж крутим був, бо записували на студії в Парижі. Ця якість одразу була помічена в Україні.

– Чого вас навчив французький період життя в першій половині 90-х? Чому саме з тих пір стали говорити виключно українською?

– Якщо говорити про французький вплив на мій підхід до професійної роботи, то я завжди був зачарований тим, як французи займаються своєю професійною діяльністю. Вони концентрують свою увагу на деталях і нюансах. Це дуже важливо і цього ми, українці, як правило, не робимо. Вони дуже прискіпливі до якості того, що вони роблять. Якщо якийсь процес виробничий з якихось причин не вдається – вони півфабрикати не випускають. Вони все зупиняють або взагалі не починають проєкт, якщо вони не мають достатньо ресурсів для запуску. Це мене дуже вразило і я намагаюсь це застосовувати у своїй роботі.

Щодо української чи французької мови, я називаю це "побутовим патріотизмом". Можливо, багато французів навіть не усвідомлюють і навіть ніколи не назвуть себе французькими патріотами, але дивно, як вони захищають свою мову, свою культуру, тримаються своєї історії. Я зрозумів, в чому секрет цього народу, цієї нації. Я переконаний, якщо ми хоча б частково будемо ставитися до своєї історії й культури так, як французи, то ми можемо дуже швидко стати успішною нацією.

– Що відповісте тим, хто критикує вас і за зміну іміджу, і за недавній кавер Two Colors на класичну українську пісню "Два кольори"?

– Це не перша критика, яку я чую у своєму житті. Коли з’явилась пісня "Танці", взагалі був шквал критики, що це і не пісня, і не музика, і це не артисти, і що це не українська мова. І взагалі було багато нарікань. Протягом творчого життя багато було критики і я зрозумів, що цього не оминути. Не можна подобатись одразу всім.

З іншого боку, от мені дуже подобається гурт Led Zeppelin, але коли я перший раз почув, я сказав другу, який мені це дав послухати, що це не музика, а щось таке не зрозуміле. Але я зрозумів, що в середині мене ця музика зачепила дуже сильно. А також те, що коли нас чіпляє, ми не ідентифікуємо це як позитив, чи негатив, просто йде енергія. А потім ти вже ідентифікуєш. Зараз для всіх українців у пісні "Танці" нічого такого провокативного немає. Але тоді, в 90-і, це була мега-провокація.

Кілька місяців пройшло від прем’єри пісні "Два кольори" – і вже люди набагато спокійніше сприймають. Тим паче, там нічого такого демонічного немає, просто якась нова форма. Український стандарт заспіваний англійською мовою і в такій формі, яка зрозуміла для всього світу.

З іншої сторони, я не вірю в конструктивну критику. Я вважаю, що її не буває. Якщо людині не подобається, вона мовчить і звертає увагу на те, що їй подобається. Якщо людина починає активно висловлювати свою думку, є багато негативу, це означає якісь внутрішні комплекси. Це моя така думка.

– Ви є організатором міжнародного етнофестивалю "Країна Мрій", екологічного фесту "Рок-Січ". Яка їхня доля, в тому числі в корона-кризові часи?

– На сьогодні доля цих фестивалів точно така сама, як доля фестивалів по всьому світу. Масові заходи заборонені і ми в такому світі, що не знаємо, коли вони будуть дозволені. Тому, як ідеї, "Країна Мрій" та "Рок Січ" – дуже актуальні фестивалі і безумовно, я ці ідеї ніколи не полишу. Вони будуть реалізовані, як тільки буде можливість. Бажано офлайн. Якщо ні, то це буде якась інша форма, якісь цифрові фестивалі. Музика та ідеї цих фестивалів знайдуть свого слухача.

– Ви багатодітний батько (дружина Наталя народила Олегу два хлопчики і дві дівчинки - ред). Який Олег Скрипка в сімейному колі?

– Я зізнаюсь, що в основному вихованням займається моя дружина, що я вважаю правильним і нормальним. А батько завжди є поруч – і допоможе, і порадить, і побавиться, і по математиці підкаже. Якщо якісь радикальні та важливі рішення приймати, то завжди мене питають. Наприклад, чи замовляти піцу, чи прийдуть гості, чи старший син десь може залишитись ночувати – то мене питають. В основному, завжди "так" кажу.

– Як корона-криза позначилася на вашій творчій діяльності, та й взагалі на житті? Які проєкти зірвала, до яких підштовхнула?

– Як всі музиканти на планеті, ми страждаємо через відсутність концертів. Безумовно, будь-який артист потребує сцени, потребує спілкування творчого – і цього вже немає рік. Тому багато проєктів зупинено, пов’язаних з виступами. Але з’явилося багато вільного часу і тому творчий процес направлений в сторону написання нових пісень, створення кліпів і створення нових проєктів.

На карантині всі люди (і я не є виключенням) почали ближче спілкуватися з родиною. На мене цей процес вплинув дуже позитивно. Мені дуже подобається, що я скільки часу з родиною, з дітьми. Не так давно виник наш родинний проєкт. Мій син Устим заспівав пластунську пісню МИ РОСТЕМ.

Це була ідея моєї дружини Наталі Скрипки, вона виступила і режисером відео на цей трек. Я написав музику та аранжування, група "Воплі Відоплясова" це все записала. Цей проєкт став можливий в умовах карантину.

Також в умовах карантину я започаткував різноманітні онлайн-проєкти. Один з них новаторський, цікавий і робочий. В мене є вино авторське і я, як винороб, презентую його, веду дегустацію в онлайні, коли глядачі мають моє вино в себе вдома перед екранами. І все це я супроводжую онлайн живим музичним виступом. Цей проєкт дуже цікавий, і він дійсно дуже добре працює. Думаю, в майбутньому, навіть поза карантином, він має право на життя.

Також був час в мене і я давно мріяв зайнятись духовним розвитком, я відвідував різні ретріти. Протягом цих ретритів я створив власний проєкт "Розмова з Махатмою" – це поєднання духовних практик та рок-концерту. Протягом цього дійства грають живі музиканти, я співаю й веду духовні практики, медитації. Такий цікавий проєкт, він теж живе в умовах карантину, але і в майбутньому я буду його реалізовувати.

– Вас неодноразово запрошували гостем у "Вечірній Квартал", в "Лігу сміху". Тобто, досить близько знаєте Володимира Зеленського. Як оцінюєте його рішення стати президентом і його діяльність на цій посаді?

– Володимира Зеленського, дійсно, добре знаю. І на "Вечірньому Кварталі" були, і на багатьох заходах перетинались, коли і "Квартал" виступав, і я виступав. А ще колись з Євгеном Кошовим ми були в одному сезоні на проєкті "Танці з зірками", а Володимир завжди був поряд з другом.

Я пам’ятаю, як тільки "Квартал" створився, мене хлопці запросили на виступи. Володимира знаю з двох сторін – як артиста і як доброго організатора. Тому що така структура, як "Квартал", була свого часу революційна в українському шоу-бізнесі. До того структурованого шоубізу не було. І коли він наважився піти у президенти, я зрозумів, що він саме спирається на свій організаторський талант і досвід. А такого організаційного таланту українцям взагалі бракує. Ми дуже творча нація, але менеджерська сторона в нас дуже слабка, і як результат – слабка державність. Я розумію, наскільки йому було складно і наскільки це непросте рішення. Я йому просто співчуваю, тому що все це дуже й дуже важко. Бажаю здоров’я і щоб все було добре.

– У 2009 році група молодих активістів намагалася висунути вас кандидатом в президенти України. Ви тоді відмовилися. Чи надходили пропозиції про політичну кар'єру після цього?

– У 2009 році, дійсно, була така альтернативна пропозиція, був навіть створений сайт. Але інших серйозних пропозицій не надходило, і слава Богу. Сподіваюсь, що пропозицій піти в політику більше не буде. Ті люди, які потенційно могли би зробити пропозиції, відчувають, що я не формальна і не форматна людина, особистість, яка не вписується в політичний естеблішмент. Десь глибоко я анархіст і не дуже сприймаю різні структури й мені непросто було б працювати в державній структурі, тому що вона дуже консервативна, а я новатор.

– Де комфортніше себе почуваєте – в статусі учасника тих чи інших проєктів або в якості судді (були тренером "Голос країни", "Голос. Діти")?

– В мене, можливо, був такий розвиток: спочатку був учасником проєктів "Дві зірки", "Танці з зірками" і ще якихось. Дуже відповідально ставився до всіх проєктів. Особливо "Танці з зірками" – це фізично дуже тяжко. В мене це закінчилось тим, що я порвав собі зв’язку на нозі. Тренером на "Голосі" бути, безумовно, набагато легше. Пісні я люблю. Тим паче, я набирав собі в команду дуже талановитих дітей і дорослих, було дуже приємно з ними працювати. Ти серцем відчуваєш єднання зі своєю командою, спорідненість. З деякими учасниками я до сих пір спілкуюсь. Не стільки, скільки хотілось би, але спілкуюсь.

– Ви виступали в зоні проведення АТО/ООС. Що запам'яталося з відвідування прифронтового Донбасу?

– Так, кілька разів я виступав в зоні АТО. Потім аналізував свої враження. В мене поставали питання, що було важливіше – мої виступи там, в прифронтовій зоні, те, що ми з музикантам віддавали нашим воякам та місцевим мешканцям – чи те, що ми отримували? Я скажу: те, що я отримував – це дуже сильна емоція. Тому що ми живемо тут в затишку й відносному спокої – і тривожиться наша душа, чи надійні наші кордони, що там відбувається. І коли ти бачиш цих людей, коли спілкуєшся з цими людьми, розумієш, які вони сильні та надійні, наскільки вони на своєму місці. І все, що їм потрібно – це наша вдячність, увага й повага до них. Вони відповідають взаємною вдячністю, а ми заряджаємось силою від цих людей, цих вояків. Розуміємо, що кожен на своєму місці. Я розмовляв з деякими вояками, в тому числі з пораненими. Вони кажуть: нас ні в якому разі не потрібно жаліти чи співчувати, це було наше рішення. Єдине, що треба віддавати – свою повагу до цих людей і все.

– Коли були на Донбасі востаннє?

– Останній раз був менше року тому, в Широкино (Донецька обл.), досить близько від фронту, спілкувався з бійцями. Це все діє заспокійливо – ти розумієш, що там дуже сильні та сміливі люди.

– Цього року групі "Воплі Відоплясова" виповнюється 35 років. Які сюрпризи готуєте в ювілейний рік?

– Не стільки ми готуємо сюрпризи, скільки життя нам приносить несподіванки. Ми замислюємо виступ в Палаці Спорту, по всій країні і виступи за кордоном, але чи буде така можливість чи ні – ми зараз не знаємо. Тому просто готуємо наші великі плани, готуємо нові пісні. Все, що від нас залежить, ми робимо. Будемо чекати, наскільки вже наші бажання можуть здійснитися в цьому році і на початку наступного. Концерти, кліпи, виступи, зустрічі з фанатами – будемо сподіватися, що буде така можливість.