"Холодна війна 2.0": поки США, Росія і Китай посилюють конфлікт, роль маленьких країн зростає

Світові наддержави прагнуть домінувати в регіонах і в усьому світі. Чи можуть менші за значимістю країни зіграти важливу роль в справі зміцнення миру і досягнення взаєморозуміння між опонентами.

Відоме інтернет-видання "Independent" розповідає про це в своїй статті: "Сьогоднішній світ нагадує роки холодної війни, але невеликі держави стають все більш могутніми", переклад якої наводить "Телеграф"

Найбільша проблема, з якою стикається світ - це відчайдушна недовіра. Можливо, настав відповідний час для пошуку нових важливих точок на глобальній карті, де голови держав легко могли б зустрітися.

З послабленням пандемії в Європі і Північній Америці світ здається готовим повернутися до геополітичної боротьби останніх років.

Приблизно два десятиріччя здавалося, що великі держави йдуть курсом зіткнення. Сполучені Штати вийшли з Договору щодо протиракетної оборони у 2002 році і з Договору про ракети середньої і меншої дальності в 2019 році, пославшись в обох випадках в якості причини на порушення цього договору Росією. Росія спочатку припинила своє членство в Договорі про звичайні збройні сили в Європі в 2007 році, а потім повністю вийшла з нього в 2015 році. Москва вторглася в Україну в 2014 році і слідом за Вашингтоном денонсувала договір з відкритого неба.

Всі три наддержави - США, Росія і Китай - виділяють все більше і більше грошей на військові цілі. У постійному доларовому вираженні їх оборонні бюджети зросли з 2001 року в 1,6, 2,6 і 5 разів відповідно.

Гонка озброєнь знову виходить в космос, створені гіперзвукові ракетні комплекси, китайський флот став найсильнішим в Азії.  І Москва, і Пекін підтримують свої маріонеткові режими: від невизнаних держав на Донбасі і Абхазії до Венесуели і від Пакистану до М'янми. Процес демократизації звернувся назад, найбільш помітний відступ спостерігається в Білорусі і Гонконзі. Росія і Китай зробили сміливі претензії на сусідні землі в Східній Європі і Південно-Китайському морі.

Найбільша проблема, з якою стикається світ в наші дні - це відчайдушна відсутність довіри. Всі великі держави поводилися непередбачувано, всі вважали, що інші мають проти них змову. До небагатьох гарантій відносяться серйозно; глобальна політика стає регіональної, а лідери розмовляють майже виключно зі своїми вірними друзями.

Сьогоднішній світ нагадує роки холодної війни, коли і західні, і комуністичні лідери часто зустрічалися і інтенсивно співпрацювали, в той час як зустрічі на вищому рівні між Сходом і Заходом траплялися рідко.

Протягом декількох місяців деякі експерти думали, що все це може змінитися - хоча б трохи. Практично відразу після переїзду в Білий дім президент Джо Байден продовжив ще на п'ять років підписаний в 2010 році президентами Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим Новий договір між США і Росією про скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Після декількох жорстких обмінів думками з президентом Володимиром Путіним Байден висловив бажання "деескалації" відносин з Росією, оскільки зараз готується перший з 2018 року саміт між американським і російським лідерами. Очікується, що на початку літа два лідера зустрінуться десь в Європі, імовірно після майбутнього саміту G7 в Корнуоллі в середині червня, але точне місце поки не оголошено.

Лідери Великої сімки можуть зустрітися з кількома лідерами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, в тому числі з президентом Південної Кореї і прем'єр-міністрами Індії та Австралії. Немає сумнівів в тому, що лідери G7 стурбовані розвитком подій навколо Китаю. Також буде обговорюватися виведення американських військ з Афганістану. У найближчі роки центр геополітичних дебатів може зміститися на схід - і чим раніше він переміститься туди, символічно, тим краще, оскільки такий крок може врівноважити інтереси й устремління всіх великих держав.

Кремль в наші дні шукає свого роду "нейтральне" місце, яке могло б влаштувати як американців, так і росіян. Щоб зламати шаблон самітів Схід-Захід в стилі "холодної війни" в Женеві, Відні або Гельсінкі, можливо, краще змістити географічний фокус, який переважав над самітами США і Росії. Одним з найбільш символічних місць для сьогоднішньої геополітики буде столиця Казахстану Нур-Султан (раніше Астана), центр держави, яка давно оголосила про свою багатовекторну зовнішню політику і довела свою прихильність їй.

Казахстан не є довіреною особою Росії, незважаючи на членство в очолюваному Москвою Євразійському економічному союзі. У нього склалися міцні зв'язки з Китаєм, який випереджає Росію практично в будь-якому секторі економічної співпраці. Казахська політична еліта обізнана і про російські, і про китайські сили. Кілька російських офіційних осіб нещодавно висловили претензії на частину території Казахстану; Міністру закордонних справ Росії зовсім недавно довелося вибачитися за це. З іншого боку, в Казахстані зростає китайський економічний вплив, що випливає з реалізації програми "Один пояс - один шлях" (BRI) , змушуючи багатьох місцевих жителів відчувати себе некомфортно з приводу майбутнього країни.

Проте, за майже 30 років, що минули після розпаду Радянського Союзу, президент Нурсултан Назарбаєв створив сучасну казахську державу з того, що колись було російською колонією, а потім автономною республікою в складі СРСР. Назарбаєв керував історією успіху в пострадянському державному будівництві, хоча він залишався відданим прихильником як пострадянської інтеграції (про яку він оголосив ще в 1992 році), так і прозахідного курсу, що проводиться Казахстаном протягом багатьох років. Казахстан є частиною трансатлантичних / європейських організацій, таких як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), в якій він головував у 2010 році; він також тісно пов'язаний з Європою численними економічними і фінансовими зв'язками. Зараз Казахстан є єдиною пострадянською країною Центральної Азії, яка поставляє більше половини свого експорту в Європейський Союз.

Назарбаєв також став ініціатором створення міжнародної організації, яка зміцнює довіру між країнами і об'єднує їх для спільної роботи - Нарада із взаємодії і заходів довіри в Азії - це багатонаціональний форум, який зміцнює співпрацю з метою сприяння миру і стабільності. Він був запущений в 1999 році і зараз об'єднує 27 членів, включаючи Ізраїль і Іран, які разом працюють у форумі і комітетах. Як і інші країни Центральної Азії, Казахстан глибоко стурбований проблемами регіональної безпеки і може стати незамінним союзником західних держав після того, як американські війська залишать Афганістан, оскільки немає сумнівів в тому, що регіону буде потрібна подальша американська участь, спрямована на безперервну боротьбу проти екстремізму й тероризму.

Казахські лідери - як перший президент Назарбаєв, який тепер вважається Ден Сяопіном Центральної Азії (Ден Сяопін - китайський державний, політичний і партійний діяч. Керував Китаєм з кінця 1970-х до початку 1990-х рр. Став ініціатором економічних реформ в Китаї і зробив країну частиною світового ринку. - прим. ред.), який спостерігає за прогресом своєї країни з-за лаштунків, так і президент Касим-Жомарт Токаєв, кадровий дипломат і колишній міністр закордонних справ - є досвідченими організаторами. Нур-Султан є домом для багатьох зустрічей і переговорів на вищому рівні, таких як перші зустрічі на вищому рівні між іранськими дипломатами та їхніми колегами, які в кінцевому результаті привели до угоди СВПД ( Спільний всеосяжний план дій - прим. ред.) щодо ядерної програми Ірану в 2015 році.

Так званий "Астанинський процес" об'єднав ворогуючі сирійські політичні угруповання в пошуках мирного припинення місцевої громадянської війни. Але найбільшим досягненням було б провести найважливішу зустріч на вищому рівні між Путіним і Байденом в місці, розташованому недалеко від Китаю і Росії, одночасно даючи чіткий сигнал про те, що в самому серці Азії є земля, де високопоставлені західні лідери почувають себе комфортно і впевнено . Три виклику - зростаючі імперські устремління Росії, глобальний підйом Китаю та загрози національній безпеці, які виходять із самого серця мусульманського світу - всі можуть бути вирішені з єдиного центру пострадянської Центральної Азії, що має велике символічне значення.

Відповідно до зміни геополітичного центру світу на схід геополітика 21-го століття буде відрізнятися від геополітики 20-го століття. Як справедливо зауважив десять років тому політичний мислитель індійсько-американського походження Параг Кханна , ми живемо в світі, де баланс між великими державами вирішальною мірою залежить від політичної орієнтації малих держав. Можливо, настав відповідний час для пошуку нових важливих точок на глобальній карті, які дозволять нам рухатися вперед.