Ті, у кого все більш-менш добре, скандалять найголосніше і вимагають до себе підвищеної уваги - Леся Литвинова

Два дзвінки поспіль.

- Лесю? Ви концентратори даєте? Я доктор. У мене чоловік хворіє, мені потрібний концентратор.

- Він у лікарні чи вдома?

- Вдома. Ми лікуємось

– Розумієте, ми Благодійний Фонд. Ми допомагаємо тоді, коли людину не змогли покласти до лікарні. Або колись виписали з дихальною недостатністю. Або коли у лікарні не вистачає кисню

– Нас не покладуть. Має сатурацію 95.

- Так, а кисень навіщо? Ви ж лікар. Це норма.

– Так сьогодні 95, а завтра може 94 буде. Треба було б.

- Немає. Вибачте. Я нічого не даю. Багато тих, кому погано вже зараз.

- Зрозуміло ... Це треба, щоб впала до 85 і почати зітхати, щоб чогось допитатися!

Трубка жбурляється. Далі щось пояснювати нема кому. Втім, пояснювати та виправдовуватися сил немає. Та й бажання. За день це вже десята чи двадцята претензія. Чомусь саме ті, у кого все більш-менш добре, скандалять найголосніше і вимагають до себе підвищеної уваги.

– Ало. (Дзвінок у Вайбер.) Це зі Сквири. У нас ваш СРАР ми щось із налаштуваннями заплуталися.

(У Сквіру ще минулої хвилі ми передавали апарати і лікар хіба що не на колінці витягував важких пацієнтів. Ось тільки познайомитися так і не встигли)

- Я ввімкну відео?

Поки лікар перемикає камеру на апарат, я встигаю його побачити. Зовсім молодий. Костюм, щиток, респіратор. Судячи з картинки навколо – реанімація.

– Ось ці дві кнопки одночасно. Тепер картинка на екранчику зміниться. Ага, бачите?

- Все, далі зрозумів.

Встигаємо швидко протараторити один одному про "приємно познайомитися". Камера вимикається. Там рятують чиєсь життя. Тепло. Можна йти слухати претензії далі.