Криза на кордоні Білорусі та Польщі розвиватиметься за одним із трьох сценаріїв - Ілія Куса

Криза на польсько-білоруському кордоні – це яскравий приклад використання асиметричних, неекономічних методів протистояння.

Якщо відкинути ідеологічний наліт з усіх боків, то суть кризи зводиться до конфлікту між Білоруссю та її двома головними європейськими антагоністами – Польщею і Литвою.

У відповідь на політичний, економічний та інформаційний тиск польсько-литовської влади, Олександр Лукашенко та його оточення, не маючи в руках таких самих інструментів тиску, пустили у хід усі доступні ресурси, включаючи "міграційну карту".

Не можна сказати, що Олександр Лукашенко вигадав якийсь велосипед.

"Міграційне питання" — слабке місце Європи ось уже понад 10 років. Вразливість, яка дестабілізувала ЄС ще у 2014-2015 роках, і якою з того часу користувалися зовнішні гравці для тиску на Союз.

Наприклад, у 2020 році Туреччина використала біженців, щоб спровокувати кризу на кордоні з Грецією та виторгувати для себе вигідніші умови переговорів з ЄС щодо біженців.

Російський чинник у цій історії переоцінений. Немає сумнівів у тому, що Росія отримує зиск із цієї ситуації. Адже чим гіршими стають відносини Білорусі та Заходу, чим більше Лукашенка заганяють в ізоляцію, тим більше підштовхують до обіймів Росії, змушуючи Мінськ звертатися за допомогою до Москви.

Але це не означає, що саме РФ організувала всю цю історію з нуля. Вони, як і багато інших зацікавлених сторін, на цьому капіталізуються та заробляють гроші. Зрештою, Росія сьогодні перебуває в тактично виграшному становищі стосовно практично всіх політичних процесів у Білорусі — такий річний підсумок кризи в Білорусі від серпня 2020 року.

Швидше за все, криза на кордоні розвиватиметься надалі за одним із трьох базових сценаріїв.

Перший — біженці залишаться на кордоні жити в імпровізованих таборах, і це отруюватиме відносини Білорусі із сусідами.

Другий — тиск змусить Білорусь депортувати частину біженців назад до їхніх рідних країн за сприяння влади Іраку та Туреччини.

Третій — європейці домовляться про розселення біженців у себе, заберуть їх із Польщі та Литви.

Кожен із варіантів передбачає компроміси та договірняки. Перший варіант невигідний ні полякам, яких ліберали демонізують як брутальних ісламофобів і расистів, котрі не пускають бідних людей до себе, ні білорусам, проти яких можуть посилити санкції, якщо почнеться масова загибель людей від морозів та голоду.

Другий варіант поки неможливий, поки Мінськ не бачить для себе шлях виходу з кризи. Спроба Німеччини зайти до Лукашенка через Росію поки що не мала успіху.

Третій варіант вимагає компромісу між Брюсселем та Варшавою, а також згода тих країн, які візьмуть на себе цю ношу. Ну чи треба буде шукати інших готових забрати до себе біженців.

Україна могла б розіграти цю ситуацію на свою користь, запропонувавши взяти до себе частину біженців, і таким чином полегшивши головний біль для Польщі та Литви, знявши напруженість навколо Білорусі та "засвітившись" перед Євросоюзом та ще й виставивши їм умовний "рахунок" за забезпечення біженців усім необхідним.

Однак це буде зробити складно, оскільки Україна не готова приймати біженців ні на політичному рівні (політики бояться порушувати цю непопулярну тему), ні на суспільному, ні на інституційному.

Чи призведе врегулювання польсько-білоруської міграційної кризи до вирішення проблеми біженців? Звичайно ж ні. Проте про це ніхто й не думає.

Проблема біженців перебуває в топі світової повістки ось уже понад 30 років. У Європі питання нелегальної міграції та прийому біженців досі гостро постає у внутрішньополітичному порядку багатьох держав. Ментальний розрив між Східною та Західною Європою надто очевидний.

Поки питання біженців розколюватиме Європу, кризи, на кшталт нинішньої, постійно розгойдуватимуть ЄС і зіштовхуватимуть лобами різні групи європейських еліт. Такі країни, як Росія, Білорусь, Туреччина та інші користуватимуться цим у своїх інтересах.