Компроміс між Росією та Заходом просто неможливий - Павло Казарін

Читать на русском
Автор
305
Конфлікт між двома наддержавами в минулому вплинув на події сьогодення Новина оновлена 07 грудня 2021, 11:34
Конфлікт між двома наддержавами в минулому вплинув на події сьогодення

Публіцист, автор книги "Дикий Захід Східної Європи" Павло Казарін виклав своє бачення причин світоглядного конфлікту між Росією та країнами західного світу (Європою та США). На його думку, проблема — у сприйнятті подій тридцятирічної давнини.

Починаючи з 2014 року будь-яка перспектива безпосередніх переговорів Кремля та Заходу лякає українського обивателя: йому ввижаються в цьому змова і зрада. Та в тому й штука, що ці страхи – беззмістовні.

Беззмістовні, а не безпідставні. Москва й справді хотіла б домовитися з Вашингтоном та Брюсселем. І це бажання навіть може бути взаємне. Та компроміс між Росією та Заходом – просто неможливий.

Вся проблема – в різних картинках реальності.

Значна частина російської еліти переконана, що Москва не програвала "холодну війну". Вони вважають, що розпад Союзу відбувся не так через крах радянської моделі, що не витримала протистояння з західною, як через те, що Кремль добровільно погодився приєднатися до клубу західних гравців.

На їхню думку, Росія в кінці вісімдесятих в односторонньому порядку вирішила зняти навислу над світом загрозу ядерної війни. А тому, за їхнім світовідчуттям, Москва не програвала протистояння – вона добровільно погодилася піти на компроміс, і її зрадили.

Зрада полягає в тому, що їй не дісталося місце у "світовій президії", її право на власну "зону впливу" піддали сумніву. І взагалі, її тримали в дипломатичному передпокої, не пустивши за один стіл з ключовими гравцями.

По суті, Росія поводиться так, ніби СРСР і не розпадався. Ніби він всього лише переформатувався, але взаємини за лініями "колонії – метрополія" лишилися у тому ж стані. І йдеться зараз саме про ту реальність, що панує в головах мешканців Кремля. Ту, що пояснює логіку їхніх вчинків.

А для Заходу такий підхід виглядає безглуздим. Бо Захід має зовсім іншу візію того, що сталося 1991-го.

Європа та США сприймають крах Радянського Союзу саме як поразку Москви у холодній війні. Як підсумок зіткнення двох моделей, одна з яких зійшла з дистанції, не витримавши конкуренції. Як крах самого права Кремля на те, щоб вважати себе за альтернативу, за рівню.

І ця різниця поглядів породжує нездоланне протиріччя.

Приналежність до клубу переможців або до клубу переможених дає різні повноваження. Переможений втрачає стартові позиції, опускається в рейтингу й починає все напрацьовувати з нуля. Переможець свою позицію зберігає і навіть посилює. Російська еліта переконана, що її вплив на сусідні країни – це природне право, така собі дарча від історії. А для решти світу такий підхід незрозумілий та неприродній. Все одно що вимога боксера вернути йому чемпіонський пояс після поразки.

Коли Барак Обама описував Росію, як регіональну велику сировинну державу – він не намагався когось образити. Він всього лише описував західний консенсус щодо Москви. Тому що для Заходу той факт, що Кремль не альтернатива Вашингтону – це аксіома.

Москва приречена знову і знову пропонувати Заходу нову "ялтинську конференцію" – тому що бачить себе в ролі СРСР. А Захід вимушений розгублено знизувати плечима, адже бачить перед собою країну, яка продає нафту і газ, а на вторговані гроші купує все інше.

Кремль переконаний, що Захід хоче Росію розділити й зруйнувати – бо вважає себе за глобальну цивілізаційну альтернативу. А Захід вбачає в РФ джерело сировини і ринок збуту й тому щиро не розуміє, навіщо його треба руйнувати.

Навіщо перемагати? Навіщо подрібнювати? Що потім робити з новими державами, на території яких опиняться ядерні заряди? Кому потрібен хаос на кордонах? Сомалізація одної сьомої частини суходолу – така перспектива лякає усіх на Заході достатньо сильно, аби не прагнути незворотнього.

Росія вдивляється у дзеркало й бачить там СРСР. Тому вона вважає, що всі навколо теж бачать в ній СРСР, намагається поводитися як СРСР і розглядає загрози, які розглядав Союз. А Захід дивиться на Росію тільки як на Росію, хоче повернення докримської моделі й намагається збагнути, де у Москви червона лінія, яку вона не зважиться перетнути.

Західна правда могла б позбавити Росію фобій. Але вона занадто образлива, щоби Кремль погодився її прийняти. А тому Москва й надалі лишатиметься заручницею власної підозрілості.

"Для Атоса це забагато, а для графа де ля Фер – замало". Те, що Кремль просить у Заходу, могли б надати СРСР. Але Росія – не СРСР. А тому Росія й надалі доводитиме всім, що вона – СРСР.

І це триватиме доти, доки Кремль не досягне жаданого. Доти, доки Захід не розгледить в Росії те, чим вона так відчайдушно намагається прикидатися. Доки він не усвідомить, що Москва намагається знайти свої нові кордони – і цей інтуїтивний пошук може тривати безкінечно. Саме тоді Захід теж побачить у віддзеркаленні Росії – Радянський Союз. Дооцінить загрози. Зважить ризики. І може наважитися зіграти ва-банк.

І цієї миті Росія ризикує виявити, що за ступенем власної стійкості вона аж ніяк не Радянський Союз.

Info Icon

Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.