Елементарна ввічливість у наш час – незвично, але дуже приємно - Зоряна Биндас

— Ви до Франківська? А є багажник? Бо в мене там ще великий рюкзак, — кажу водію маршрутки, що їхатиме з Верховини.

— А як так вийшло, що ви така маленька, а рюкзак у вас такиииий великий?

Він бере мій наплічник і заносить в салон. Сам. Багажник вже зайнятий.

Я повертаюсь з походу. Картаю себе за те, що не поїхала в Тернопіль потягом через Ворохту, бо з Івано-Франківська нема чим добратись. На бла-блакарі оголошення про вечірні поїздки виявились просто перекличкою шахраїв.

Дорога займе три години. Я не маю ні навушників, ні книжки, тож просто спостерігаю.

"До побачення. Гарного вам вечора". Водій вітається та прощається. З кожним.

— Ви в Коломию? — питає якийсь хлопець на зупинці.

— Он твій автобус щойно поїхав, застрибуй, зараз наздоженемо.

Наздогнав. Хлопець вистрибнув і побіг. Не впевнена, що подякував. Водій йому вслід: "До побачення. Гарного вам вечора".

Я їду до самого автовокзалу. Виходжу остання. Він виймає мій важкий наплічник. Сам. І закладає мені на плечі.

— До побачення. Гарного вам…

— Почекайте, — не витримую. — Чому ви такий?

Водій спершу навіть не розуміє, про що я питаю. Пояснюю.

— Якось так звик. Колись працював на міжнародних перевезеннях… Тепер тут, — пояснює трохи розгублено.

Я вже не картаю себе, що поїхала через Івано-Франківськ та витратила на кілька годин більше. Вони були варті того.

До побачення, Міша. Гарного вам вечора!

П.С. Якщо хтось знає цього водія, то передавайте вітання