Волонтери повільно "працюють"? Скоро питатимемо у військових: "а чому ви так повільно гоните ру*ню?!" - Максим Іванов

Салтівка. Під’їжджаю на адресу, телефоную.

- Доброго дня, гуманітарна допомога. Привіз вам продукти по заявці.

- А все, вже пізно.

- В сенсі?

- Ну ми вже на вокзалі.

- Ви покидаєте місто?

- Ну звичайно. Ви дуже повільно працюєте (останнє слово мені особливо западає), я вже забула, коли робила те замовлення.

В цей момент лунають декілька вибухів десь неподалік. Може виходи, може прильоти. А може це мене бомбануло всередині. Байдуже. Паралельно дивлюсь заявки — надійшла 17 квітня. Ну що ж.

- Я вас зрозумів.

- Ой, а ви можете завезти моїм батькам. Це неподалік. Будьлааасочка (тональність голосу дивним чином міняється з перед‘явно-розчарованого на ласкавий, благаючий).

- Так, кажіть адресу.

(каже адресу)

- Номер телефону, будь-ласка.

- Ой, а я не пам’ятаю. Ну підніміться, це п’ятий поверх, квартира 29.

- Окей.

Приїжджаю на адресу. Кодовий замок. Дзвонити дамі бажання немає. Стою, підбираю цифри до замку. Знову бомбить, тепер вже точно мене.

Врешті пакет все ж віддаю.

За спиною ще 8 адрес по Салтівці. Дуже хочу додому. Але треба їхати далі. Вмикаю двигун, перша передача йде туго. Потім зовсім не вмикається. Розумію що полетів вижимний підшипник. Докотився до СТО — діагноз підтверджено.

На кілька днів машину втрачено.

Час від часу ламається техніка, та й люди ламаються. От тільки коли двигун починає троїти, ми доливаємо мастило. Для людини ж мастилом може бути розуміння чи добре слово. Бо так ми дійдемо до того, що питатимемо в військових: "а чому ви так повільно гоните ру*ню?!"

А всі ми зараз насправді просто робимо що можемо і як можемо.

На фото я. Уявляю, як доведеться ходити кудись пішки.