Російські генерали зрозуміли, що поразка неминуча. Але вони не хочуть розборок з путіним - Альфред Кох

Шістдесят перший день війни пройшов, як і всі останні, у безплідних спробах російської армії наступати на Донбасі.

Завзятість, з якою путінські генерали хочуть остаточно загубити свою армію, вже не має раціонального пояснення… А втім, ні. Маю одну версію. Суть її у наступному.

Вони (генерали) вже зрозуміли, що все прос*али. І що поразка – неминуча. Але, в силу деяких особливостей російської дійсності, вони бояться не самої поразки, людських втрат і страшної і нестерпної ганьби, а найбільше вони не хочуть розборок з Путіним та його справами за плечима майстрами.

Ось зараз – увага. Зараз у мене буде не банальний хід. Традиційно вважається, що російські генерали до непритомності боятися Путіна. Що вони просто німіють від жаху, якщо навіть подумають про те, що можуть потрапити до нього в немилість. Я гадаю, що це не так. Думаю, дещо складніше.

Спочатку кілька досить очевидних речей. Я думаю, значна частина армії, особливо серед тих, хто пройшов Чечню, Путіна не дуже шанує.

По-перше, тому що знають, що він боягуз і завжди уникав відвідувати діючу армію, а якщо відвідував, то з такими гротескними застереженнями, що тільки ще більше затверджувався в очах військових, як боягузливе чмо. А таких у будь-якій армії не люблять.

А по-друге, його в армії не люблять ще й тому, що його загравання з Кадировим, якому він і де-факто віддав лаври переможця у Другій Чеченській війні, сильно образило тих, хто (як мінімум на їхню власну думку) цю перемогу справді завоював. А особливо — пам’ять їхніх загиблих товаришів, частина яких була вбита самим Кадировим і його найближчим оточенням, що вони, власне, і не приховують.

Я знаю точно, що в армії доля полковника Буданова сприймається трохи інакше, ніж загалом у суспільстві. І те, що Путін його не захистив, не додало йому очок у очах армійських офіцерів.

А таких путінських сдач було море. Досить згадати справу капітана спецназу ГРУ Едуарда Ульмана (до речі — російського німця), який, виконавши наказ командира, виявився засудженим до 14 років колонії. При тому, що сам наказ генерал відбувся легким переляком.

Всі ці історії дуже болісно сприймалися в армії і тому є підстави вважати, що Путіна в армії не дуже поважають.

І, до речі, генерали зовсім не так німіють від страху перед Путіним. Вони навіть можуть поставити Путіна на місце. Досить згадати, як вони змусили Путіна прибрати цілком собі з яйцями Сердюкова і поставити на його місце плюшевого Шойгу.

Безвідносно якості тих реформ, які проводив в армії Сердюков (а є думка, що вони були дуже ефективні), генералам вони не сподобалися і Путін покірно його замінив на Шойгу, який усі ці реформи негайно згорнув.

Тому припущення про страх генералів перед Путіним — не більше, ніж гіпотеза. Але і те, що генерали, зрозуміло, не шукають конфлікту з Путіним. Вони усвідомлюють, що в протистоянні з ним у них є шанси і програти.

В армії не так багато таких генералів, як Лев Рохлін, котрий зі своїм авторитетом міг стати неформальним лідером офіцерського корпусу. А без такого лідера консолідувати антипутинську фронду досить складно.

(До речі, є думка, що Рохлін справді готував змову військових проти Єльцина, і його вбивство — справа рук Путіна).

Однак і Путін розуміє обмеженість свого впливу на армію. І він чудово пам’ятає і ту напругу, яка виникла між ним і армією у зв’язку з сердюківськими реформами, і чутки про змову Рохліна і, напевно, багато інших речей, про які ми з вами навіть не підозрюємо.

Тому обидві сторони не змовляючись ніби уникають відкритого конфлікту. А такий конфлікт неминучий у разі прямої поразки від України.

У цих умовах їм усім вигідна ситуація, коли генерали Путіну брешуть, а він вдає, що їм вірить. Порушення цієї крихкої рівноваги в будь-який бік загрожує відкритим конфліктом, в якому кожна зі сторін не впевнена у своїй перемозі.

У цій мовчазній змові брехні є одне слабке місце: це кінець війни. Тоді хочеш – не хочеш, а треба до якогось берега прибиватись. Наприкінці війни півтонів немає: або ти переміг або ти програв. З усіма наслідками.

Отже, цей кінець треба відтягнути якнайдалі. Як це можна зробити? А ось так і зробити: почати подібний безглуздий "наступ", і "наступати" тижнями та місяцями нікуди не просуваючись. Снарядів на складі дофіга, гармати стріляють, солдатиків російські баби ще народжують. Важливо лише довести війну до такого стану, коли прихід ресурсів у війська буде не меншим від їх витрати. І тоді можна "наступати" до нескінченності.

А поки ми "наступаємо" (а за бажання і оборону можна вважати підготовкою до наступної фази наступу), то ніхто жодних розбірок не влаштовує і всі задоволені. Кому потрібний зараз відкритий конфлікт?

Путін накинеться на генералів: куди поділи армію, генерали накинуться на Путіна: чи це не твої пінкертони завели нас у цей блудняк із перемогою у три дні? Якби ми знали, що ти нас обдуриш, то ми одразу сказали б, що до війни з усієї НАТО ми не готові. І та далі…

Ніхто не впевнений у результаті цієї чвари і тому ніхто її не хоче. Ні Путін, ні армія. І валять дурня та розповідають один одному казки. Тут головне, щоби війна не закінчувалася. Тоді вся ця конструкція жива та працює.

Звідси і цей абсурдний наступ, який неможливо виграти, але який можна нескінченно довго тягнути.

Але ця генеральсько-путінська ідилія має й слабкий бік: вона не враховує наявність третього гравця у цій партії: української армії. Цьому третьому гравцеві може не сподобається те, що двоє інших збираються тягнути до нескінченності війну на їхній землі.

Тому ЗСУ може акуратно попросити їх перенести цей "наступ" кудись у Ростовську чи Білгородську області. І продовжувати "наступати" там. Але тоді між Путіним та генералами таки почнуться розборки, яких вони так не хочуть. Хоча, чорт його знає? Чи може їх влаштує і війна на своїй території? Аби вона не закінчувалася.

Але все-таки, я впевнений, решта людства хоче кінця цієї війни. І якнайшвидше. І людям начхати, що в результаті почнеться бійка між Путіним та генералами. Після перемоги України все одно треба буде судити і тих, і інших. От нехай на нарах і б’ються.

А перемога буде неодмінно. Вчорашній візит Блінкена та Остіна не залишив із цього приводу жодних сумнівів. Отже, наша справа — права. Ворог буде розбитий і перемога буде за нами.

Слава Україні!