Скільки того життя... Що ви доброго бачили з лютого? - Єлізавета Птиця

Читать на русском
Автор
784
Під час війни вкрай важко залишатися добрими і людяними, проте саме ці якості й відрізняють нас від росіян
Під час війни вкрай важко залишатися добрими і людяними, проте саме ці якості й відрізняють нас від росіян

Психоаналітик переконана, що головним завданням російської пітьми є позбавлення українців добра, любові, проте, як би нам не було важко, потрібно берегти любов до світу, до себе, а також до кожного з нас

"Іду з міста на захід. Десь сьома година вечора. Одна на весь вагон. Ну і кіт. Провідниця в традиціях Вєрки Сердючки — гумор, харизма. Вагон блищить. Перекинулись поки стояли, хто, що, куди їду, про війну….

Заходить в купе. "Так. Давайте, мабуть, кавусі вип’єте? Молоко є ще". Я кажу, що вже запізно для кави, потім до Тернополя не засну.

"А скільки того життя, он у вас книжка цікава, ви ж її у відпустці не відкриєте, так ото собі і почитаєте. А хочете, я вас о сьомій ранку збужу, як раз перевал буде, кіно у вікно подивитесь, що ви доброго бачили с лютого?".

"А скільки того життя, що ви доброго бачили з лютого"…..

"їду в поїзді на Київ, сідаю в Сваляві, в купе дубак, аж светра вділа. Заходить провідниця: "як у вас справи? Паспорт, будь ласка, покажіть. Ага. Все добре". Я питаю, а чого так холодно? Дує так, що з носа капає. Вона каже: "дивіться, то кондиціонер, стояли, сильно нагрілися, зараз 15 хвилин проїдемо, я вимкну, увімкну вентиляцію, бо потім тунелі, там смердить. Але. Якщо вам буде холодно і з вентиляцією, бо вона нова, і дуже добре працює, а у вас кіт у майці, лисий чи що, то ви кажіть, головне — не терпіть. Терпіти нам зараз не можна." і пішла.

Я завмерла на пів години.

"Головне не терпіть. Терпіти нам зараз не можна"…..

"Заїхала в гудвайн за пундиками, є там такі, з опіуму вони чи що, не можливо спинитись їсти. Стою, чекаю таксі. Дві панянки років під 70 десь, красуні, як з Парижу. Тихенько фоткаю мештики одної, бо ну дуже круті. Йдуть два хлопчики, десь 7 і 10 років. Подерті, брудні руки, але вдягнуті нормально. Розумію, що не безхатьки. Підходять до панянок.

"Драстє, дайте грошей на їжу, гривень 20 ілі 50". Панянки: "для початку — добрий день, а не "драстє". Звідки ви. Це ж вам на пиво і куриво гроші".

Пацани: "Нєєєє. Сосисок візьмем там нижче і картоплі напечемо, ну і на суху мівіну, а ще батарейки треба у ліхтарик"

Панянки: "Та говоріть вже російською. Ви звідки? А. Зрозуміло. Мабуть, батьки п'ють? А ви вештаєтесь?"

Пацані: "Та немає. Мама миє підлогу у лікарні. Дві доби там. Тато сантехнік. Але його чоловік у жеці брати не хоче. Хоче, щоби той ділився і все віддавав. Ще він варить бочки для води. Ну, ці. Що під стелею. Та мало роботи. Тато п'є пиво увечері. Але одну пластикову. Мама плаче. У нас 8 корів було, кролики, качки червоні, тато намисто варив і бочки, і ще олійниця. А ми також заробляємо. Батарейки збираємо і пляшки. Нас у квартирі 7 людей. В однієї. Ми дві сім'ї втекли"

Панянки: "А ви вчитеся десь? Скоро ж школа"

Пацані: Так. Ми маємо один планшет на двох. Один день Єгор, один день я"

Панянки: "В тобі ж мобілка? Нема? А мами номер?

Пацані: "А що скаржитися будете"?

Панянки: "Ні, дай номер".

Пацан протягує папірець із номером. Пані набирає номер. Весь діалог не чую, чую питання: а де ви працюєте? А де до того працювали? Бухгалтер? А що вмієте по дому? Робота треба? Завтра до вас подзвонити мій водій і приїдете познайомимося, мені в будинок потрібна помічниця, якщо все буде добре, зарплата така…." і називає цифру, яка вирішить багато питань.

"Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати".

Пацані у шоці. Я плачу в окуляри.

"Дітям треба вчитись, а вам перестати плакати".

"Двірник у домі. Суворий такий дядько. Не вітається ніколи. Такий собі сам на розумі. Зваритися часто на малих дітей і тих, хто сигналить під шлагбаумом. Ні з ким не говорити. Іду з двору, бачу стояти з косаркою біля кущів, дивуватись у траву. Присів. Я, йдучи повз, ризикнула звернутись, бо завжди – "нікому не здрастє".

Кажу: щось загубили? Посвітити ліхтариком?

Та не каже, тут шкаралупка від яйця когось маленького. Голубенька. Ідіть гляньте. Цікаво хто ж із неї виріс. Я ще вчора косив у дворі одному. Так там дика польова орхідея росла. Ледве не зрізавши. Скільки ж того, гарного, що нам не видно". І ввімкнувши косарку. З огляду на кількість слів, що він сказав, це річний запас його спілкування зі світом.

"Скільки того гарного, що нам не видно".

"Сиджу у ресторані, чекаю колегу. За сусіднім столиком п'ють віскі два гарні чоловіки".

"Слухай, а ти в льох спускаєшся коли сирени?"

Так. "Тільки заради кота".

"В сенсі? Тільки заради кота? У тебе ж Віка та Аня (я так зрозуміла, що жінки його), за що ж вони жити без тебе будуть (і сміється), співробітників 200 людей ще …"

А я як уявлю, що його вб'є, а я виживу, не переживу. По суті, тільки йому я й потрібний. Знаєш, як він зустрічає мене ввечері й ніколи не їсть, поки я не сяду. І в цілому, я більше не хочу, щоб хтось страждав…. Кохання виявилося іншим і в іншому. Я зрозумів, що мені дуже мало треба, щоб бути щасливим, я знаю, що я робитиму, коли все це пи**ець закінчиться. Більше діти не страждатимуть."

"Кохання виявилося іншим і в іншому. Більше діти не страждатимуть".

"Дзвоню банкіру. Потрібно вирішити три дуже складні питання. Все вирішується за 30 хвилин, з підключенням усіх ланок. Ведуть кожен крок, відкриваємо, закриваємо, відновлюємо картки, розблокуємо те, що я напортачила, щось скануємо, якісь коди, верифікації трьом відділам…. Я в шоці, що взагалі це все можна зробити за такий короткий проміжок години. Представила цей процес, наприклад, у Німеччині. Пишу кожному великого дяка за терпіння та швидкість. Отримую три відповіді: 1. Вам дякую, ви жартами підняли мені настрій; 2. Нам приємно те, що ви посміхаєтеся. 3. Бережіть собі. Це найменше, що можна зробити.

"Купляю каву у вуличній кав'ярні. Забираю. Продавець дає решту i каже — чекайте. Побіг у закуток на манюсю кухоньку. Стою. Бачу, що решта вся. Що сталося, гадаю. Виходити і дає щось у серветці.

Це вам коржик — каже. Мама напекла цілих два тазики. Він вівсяний. Казала роздавати всім хто каву бере – солодке робить нас трохи щасливішими. Нам треба зараз іноді посміхатися. Ми з Волині. Там сміх – то ліки.

Я знову зі сльозами. Кажу — та не сміх робить нас щасливими, а такі люди, як ваша мама. Мамі великий уклін.

"Нам зараз треба посміхатися. Ось коржик".

І я зрозуміла. Що серед тієї кількості ненависті, гніву, розпачу, що ми носимо в собі, бачимо в постах та світлинах, у коментарях — у всьому цьому і стоїть завдання тої пітьми, позбавити нас добра, любові, затопити нас ненавистю, яка проникне у шкірну частинку нашого серця.

А десь, непомітно, пробуджується величезна кількість доброти. Любові. Світла. І я дивитимусь у їх бік. Це єдиний існуючий шлях до нашого нового життя — зараз і після….

Давайте берегти ту долю, яка має залишатися вільною та світлою, як би нам не було важко, як би ми не хотіли, щоб вони всі повиздихали, давайте берегти любов до світу, до себе, до кожного з нас. Бо перемога темряви не в розбитих хатах і понівечених життях, а тоді, коли вона з нас робить собі подібних. Тоді вони вже перемогли.

Я розумію, як це важко, я сама працюю з нею постійно, вона навалює як дев'ятий вал, можна задихнутися. Я перебуваю в тому ж самому інформаційному потоці, що і всі, навіть трохи ближче, бо біля мене часто "буває", по роботі, темний ангел розпалю людей, ще — я українка до найменшого свого атома, ще із надмірним відчуттям справедливості. Мені так само буває дуже нестерпно боляче та безпорадно. Але. Ці крихітні миті, зцілюють страшні рани мого серця і відвертають пітьму. Ласкаво. Любов. Не якесь там хмарне кохання до всього. А саме конкретні явища та дії. Вишукуйте їх. Видивляйтесь. Зберігайте. Нас не відвернути.

Info Icon

Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.