Лічені години залишились до виходу грандіозного проєкту. Це буде бімба-ракета, сльози, кістки, кров та соплі - Дана Ярова

Лічені години залишились до виходу грандіозного проєкту, з героїнями якого я вас знайомлю всі ці дні. Це буде бімба-ракета, сльози, кістки, кров та соплі, бани, перебани. Така собі розважальна програма на свята для соціальних мереж, а може і не тільки. Але, звісно, з користю для ЗСУ!

Героїня, з якою залишилось вас познайомити, це я — Дана Ярова. Складніше всього писати про себе.

Але я подумала, що багато хто знає мене з професійної точки зору, хтось по бізнесу, хтось по волонтерству, хтось по громадській діяльності, хтось по допомозі військовим, хтось по опікуванню дітей загиблих, хтось по антикорупційній діяльності. А хтось просто, як #суч*ліще. Тому мені закортіло розказати вам про звичайну жінку, з плоті та крові, якою, по суті, вона і є. Бо саме цей проєкт про жінок, та їх колосальну роль, яку вони відіграють, як в тилу, так і на війні.

Вона дуже рано подорослішала. З 15 років почала працювати, отримала 2 вищі освіти. На жаль, чи на щастя, їй довелось добиватись всього в житті самостійно, та підніматись з самого низу харчового ланцюга.

В 23 роки вона втратила свого першого сина. Немовлям. Вона вийшла з пологового будинку з пустими руками та чорною дірою в районі серця.

Вона занурилась в професійну діяльність, досягла неабияких успіхів у фінансовій сфері. Потім заснувала бізнес, виробництво дитячого одягу під власним брендом. Але тільки через 10 років наважилась на наступну вагітність.

В 2014 році, коли омріяному сину було 3 роки, вона пішла на свою війну. Поранені, спецоперації по поверненню тіл наших захисників, евакуація, такмед, медичне обладнання, польові шпиталі, протезування, буквальне витягування поранених з того світу. Та чого тільки не було.

На питання "навіщо ти цим займаєшся?" для тих, кому було не все так однозначно, вона лише відповідала: "я знаю, що таке ховати свою дитину".

Після того, як вона неодноразово зустрічалась зі смертю, її підсвідомість запустила єдиний можливий механізм виживання — треба ще лишити нащадків. І вона дуже захотіла народити дитину. Хоча ні, вона постійно казала: "я хочу дітей".

І знову боротьба, сльози, втрати, здерті до крові коліна та розірване серце. Але через 4 роки вона таки досягла своєї мети — народила двох хлопчиків — двійню.

За місяць до повномасштабного вторгнення, вона дізналась про діагноз, про який кожен з нас не хоче думати.

9.02.2022 вона вилетіла на лікування в іншу країну.

24.02.2022 діти були в Києві, рідня в тій самій Бучі, на тій самій вулиці Яблунській. Що вона переживала на фоні операції, хімії, дітей, батьків — то ліпше нікому не знати і не відчувати. Але, що вона зробила, як тільки впевнилась, що діти в безпеці, та після того, як витягла батьків з пекла, та перебуваючи на лікуванні хімією? Правильно, вона занурилась знову в волонтерство та громадську діяльність.

Немає сенсу писати, скільки свого життя, здоровʼя, сну, часу, які вона вкрала у своїх дітей, вона витратила на свою країну і продовжує це робити. Немає сенсу говорити про те, що влітку після всього 8 місяців ремісії хвороба повернулась знову, і знову почалась боротьба. Але це ніяк не вплинуло ні на її активну громадську позицію, ні на активну діяльність.

Але якщо ви спитаєте її, навіщо тобі це треба?

Вона абсолютно чітко відповість:

Я хочу, щоб Україна була в НАТО.

Я хочу, щоб Україна була в Європейському союзі, і мені неважливо, яку роль в цьому процесі я буду відігравати, мені потрібен результат.

А найголовніше, я не хочу, щоб троє моїх синів йшли на війну, я хочу, щоб вони йшли в армію.

І заради цього я готова витратити всі роки мого життя, які мені відведенні.

Але що вона ніколи не перестане робити? Правильно, боротися.

Хвилинка душевного ексгібіціонізму закінчена, а зараз біжіть в магазини за попкорном, бо до завтра розберуть.

Джерело: допис Ярової в Facebook