Історія виникнення парфумів

Історія парфумів починається у Кельні. А щоби ми ніколи про це не забували, в нашій мові існує слово "одеколон".

Похмурого дня 1983 року молодий німецький письменник Патрік Зюскінд зайшов до старої крамниці Кельна. Тоді він ще не міг уявити, що ця абсолютно, здавалося б, пересічна подія й подальше знайомство з господарем крамниці стануть поворотними у його житті. З дня цього знайомства почалося перетворення непримітного письменника на зірку світової прози: ім’я Патріка Зюскінда за життя потрапить у шкільні підручники з літератури. Господаря магазину звали Йоган Марія Фаріна, а товаром, що там продавався, була парфумерія.

Наступні місяці Патрік Зюскінд проведе в архіві фірми Фаріна за кропітким дослідженням предметів і документів XVIII століття – всього, що пов’язано із запахами й життям першого парфумера в Європі. Результатом дослідження стане книжка-бестселер "Парфумер" – історія одержимого вбивці Жана-Батіста Ґренуя.

Перший одеколон

У домі, де століттями пізніше побував Патрік Зюскінд, почалася історія сучасної парфумерії. Її батьком був повний тезка нового знайомого Зюскінда – Йоганн Марія Фаріна. У 1709 році він заснував у Кельні першу в світі парфумерну фабрику, використав словосполучення eau de Cologne (франц. "вода з Кельна") та винайшов технологію, яка в основі залишається незмінною й досі.

На відміну від героя роману Зюскінда, Фаріна не був ані жебраком, ані французом. Він народився 1685 року в заможній сім’ї в італійському містечку Санта Марія Маджоре на самому кордоні із сучасною Швейцарією. Члени сім’ї Фаріна, родовід якої тягнеться з XIII століття, розраховували, що спадкоємець згодом стане поважним господарем маєтку й посяде передбачене для нього місце на першій лавці на незмінних недільних богослужіннях.

Ілюзорність цих планів зрозуміли вже в перші роки життя молодого Джованні (італійський варіант імені Йоганн), у якого з’явилася майже маніакальна пристрасть усе нюхати. За це він навіть отримав прізвисько "Ніс". Увесь вільний час юний Фаріна проводив у своєрідній грі з усіма запахами, на які натрапляв у батьківському містечку. Згодом, проживши довге життя, 80-річний Фаріна скаже, що всі його головні спогади – міста, в яких побував, люди, яких зустрів – це запахи. Кожне місто і кожна людина мали для нього свій запах, і всі вони були унікальними.

Коли юнак досяг повноліття, сім’я відправила Джованні в Нідерланди вивчати хімію. З набутими знаннями й батьківськими грошима 24-річний Фаріна прибуває до Кельна, де відкриває фірму з продажу товарів розкоші.

Місто справило на молодого "Носа" гнітюче враження: повсюдна антисанітарія, відсутність каналізації, відходи людської й тваринної життєдіяльності, що просто течуть вулицями, трупи свійських тварин, які тижнями не прибирають із тротуарів, а головне – люди. Останню епідемію чуми Кельн пережив усього за 40 років до приїзду Фаріни, а поширення хвороби містяни пов’язували з водою. Щоби хоч якось захиститися, бідні й багаті жителі намагалися якомога менше митися.

Порятунком міської аристократії від смороду були літри есенції – витяжки ароматів різноманітних рослин, які, проте, давали лише тимчасове полегшення. Запах есенції тримається на шкірі людини не більше 5-10 хвилин, після чого поступається "аромату" тіла.

Молодий Фаріна присвячує весь вільний час безкінечним пристрасним експериментам із рідинами та запахами. Його ціль – аромат, який буде не тільки приємним, а й максимально тривким. Рішенням стала дистиляція, якої Фаріна навчився в Нідерландах.

Використавши спирт як головний хімічний носій аромату, він зміг зробити запах не лише тривким, а й багатим. Спирт був розчинником, завдяки якому стало можливим створювати величезну кількість ароматичних композицій. У кельнській лабораторії Фаріна створює запах за винайденою ним технологією. Він намагається максимально точно відтворити аромат власного дитинства – весняної північноіталійської природи. Для цього Фаріна розчиняє у спирті есенції рослин, запах яких нагадує йому батьківщину: лайм, бергамот, мандарин, лаванду, чебрець, апельсин. Свій витвір парфумер називає французькою мовою – Еau de Cologne.

Досить швидко молодий підприємець стає зіркою вищого світу Європи. Попри високу вартість – один флакон коштував половину річної зарплати державного службовця, – поважні аристократичні сім’ї замовляють одеколон цілими партіями, розглядаючи його не лише як засіб нейтралізації тілесного запаху, а й лікарський препарат.

Тоді у людей було стійке уявлення про те, що сморід спричиняв хвороби, а приємний аромат, навпаки, був засобом захисту від них. Це спонукало клієнтів Фаріни додавати одеколон в їжу для "підвищення імунітету". Навіть на початку XIX століття прихильник одеколону Наполеон Бонапарт додавав декілька крапель цієї рідини до цукру під час чаювання. Крім того, він щоденно використовував один флакон парфуму для обтирання.

Із популярністю прийшло і вибухоподібне зростання кількості шахраїв, які швидко зрозуміли, що всього лише за маленький флакон рідини можна отримати величезні гроші. Їм була неважлива рецептура чи технологія, їх цікавило лише одне – назва. Одного лише напису Eau de Cologne було достатньо, щоби певний час протриматися на ринку і заробити.

Попри зусилля десятків детективів, що на замовлення фірми Фаріни розшукували підробки по всій Європі, більшість судових позовів були марними через фактичну відсутність у тогочасних законах засобів захисту авторського права. Так "кельнська вода" перетворилася з комерційної назви на загальне поняття у парфумерній індустрії.

Технологія

Процес виробництва сучасної парфумерії не зазнав кардинальних змін з 1709 року. Як і раніше, головними залишаються три складові: парфумерна олія, спирт та майстерність автора ароматичної композиції.

Усе починається з олії – насиченої рідини рослинного або тваринного походження з інтенсивним запахом. Парфумерну олію традиційно отримують трьома шляхами. Перший із них – перегонка: рідину з вихідного матеріалу випаровують, а отримані випари охолоджують і конденсують. Другий – пресування – найбільш популярний у виробництві олії цитрусових. Шкірки плодів кладуть під гідравлічний прес, оскільки саме вони насичені олією.

Третя класична технологія – анфлераж – полягає в тому, що пелюстки квітів викладають на поверхню з очищеного свинячого чи телячого жиру або з активованого вугілля. Ці речовини у виробництві олії виконують ту саму функцію, що і в організмі людини – працюють як абсорбенти. Разом з іншими хімічними сполуками вони за дві-три доби вбирають олію з пелюсток. Згодом із насиченої олією речовини методом екстракції отримують чисту парфумерну олію.

Саме технологію анфлеражу використовував для отримання запаху з власних жертв герой роману "Парфумер". Щоправда, в реальних умовах описаним у романі й фільмі методом Ґренуй не зміг би зібрати нічого. Не лише тому, що для процесу абсорбції недостатньо декількох хвилин, а й тому, що шкіра людини, звісно, не виділяє жодних ароматичних олій.

На противагу світовому роману, люди використовують анфлераж, наприклад, для виробництва олії жасмину. Для цього пелюстки квітки збирають вручну (щоб відділяти їх від стебел) та виключно вночі (бо вдень олія зникає з пелюсток). Для одного кілограма готової речовини потрібно зібрати близько 700 кілограмів жасминових пелюсток.

Через високу ціну готової рідини, яка на світовому ринку сягає близько 15 тисяч євро за кілограм, виробники бюджетної парфумерії часто замінюють натуральну олію жасмину штучною. Схожа ситуація спіткала ще один відомий у парфумерії запах – амбру. Це один із двох (разом із мускусом) ароматів тваринного походження, що здобув у парфумерії велику славу і є однією з найдорожчих речовин у цій індустрії.

Амбра – це продукт травлення кашалота. Вона формується в кишківнику тварини тоді, коли остання не переварює хітинові панцирі деяких ракоподібних. Як наслідок, кит відригує на поверхню океану чорно-сіру масу з насиченим відразливим фекальним запахом, яка, проте, легша за воду, і тому плаває поверхнею.

Впродовж цього "дрейфу", що може тривати декілька десятиліть, амбра змінює колір від чорного до жовто-сірого; одночасно з цим її запах помітно пом’якшується. Саме таку "стару" речовину найвище цінують у парфумерії – її вартість досягає 35 тисяч доларів за кілограм.

Традиційно шматки амбри збирають просто на березі океану, а їхня вага коливається від кількох грамів до сотень кілограмів. Після двох-трьох років сушки із сирої амбри шляхом екстракції виробляють готову ароматичну олію. В індустрії має значення не лише її запах, а й властивість підвищувати стійкість аромату. Амбра є в класичних ароматах на кшталт Chanel №5, Cerruti 1881 чи Dune від Dior.

Наступним кроком у створенні парфумерної композиції є робота майстра. Парфумер має не просто створити нове поєднання приємних запахів, а скомпонувати букет із (на перший погляд) непоєднуваних, суперечливих або певною мірою відразливих запахів. Вдалим парфумерним ароматом стає не суб’єктивно найприємніший, а радше приємно-несподіваний запах, що в перші секунди збиває мозок із пантелику та змушує звернути на себе увагу.

Але у парфумерів є одна проблема. Яблука з однієї й тієї ж яблуні в різні роки смакують по-різному; вино різних років теж цінується неоднаково: воно має різний смак та ароматичний букет. Парфумерний запах з натуральних речовин неможливо з незмінною рецептурою виробляти з року в рік. Завданням парфумера є щороку з новим урожаєм наново відтворювати аромат, який би повністю відповідав еталону.

Це означає, якщо в одеколоні є, наприклад, бергамот, то парфумер має кожного року змішувати багато (інколи десятки) олій бергамоту різного походження для відтворення еталонного запаху. Та сама ситуація з будь-якими натуральними інгредієнтами у складі парфумів: парфумер шукає еталон кожної ароматичної речовини окремо і тільки потім їх змішує.

Класичною у цьому плані є винайдена ще Йоганом Марією Фаріною технологія змішування ароматів поточного і попереднього років для забезпечення "спадковості" запаху. Цих турбот позбавлені виробники найдешевших парфумів, що застосовують лише синтетичні ароматизатори. Склад і характеристики останніх повністю контролює комп’ютер.

Останньою фазою створення парфуму є розчинення олії у спирті. Він становить у середньому 70-80% вмісту парфуму. На етапі цього розчинення і виникає різниця між одеколоном, де ароматичної речовини всього 2-5%, туалетною водою з 4-12% аромату та парфумами, які через високий вміст аромату (15-30%) мають найбільш насичений запах.

Ніс

Сьогодні ми маємо цілу індустрію "приємних запахів", не обмежену парфумерією. Ароматизатори стали частиною чи не всієї сфери споживання: їжі, напоїв, побутової хімії, навіть одягу й автомобілів. Проте, що таке запах? Як ми поділяємо запахи на приємні та відразливі? Сучасна наука стверджує, що ставлення до запаху культурно зумовлене. Людина завчає "якість" запаху у співвідношенні з речами, подіями, іншими людьми. Тобто запахи існують не ізольовано, а в культурному контексті.

Усе починається з носа. Летючі сполуки потрапляють на спеціальні нервові клітини у носовій порожнині. Таких клітин у людини близько 10 мільйонів, при цьому наш чутливий епітелій уп’ятеро менший, ніж у кішки. До того ж здатність відчувати запахи з плином часу суттєво знижується: в перший рік після народження чутливість рецепторів падає майже на 50%, а до 80-річного віку атрофується близько 75% тканин нюхового нерва.

За даними вчених із Monell Chemical Senses Center (Філадельфія, США), у світі існують приблизно 40 тисяч запахів, серед яких людина здатна розрізнити приблизно 10 тисяч. Проте зазвичай більшість людей чітко розрізняє лише десятки ароматів (та навіть із ними буває плутанина). За словами Рона Віннеґрада, спеціаліста парфумерної школи в International Flavors & Fragrances (Нью-Йорк), його студенти в перші місяці навчання мають навчитися розпізнавати орієнтовно 300 запахів – окремо та в поєднаннях.

Обробка та сприйняття запахів безпосередньо пов’язані з лімбічною системою мозку, що відповідає за регуляцію емоцій. Тому на запахи ми реагуємо переважно емоційно, рідше – раціонально. Користуючись цим, великі мережі супермаркетів розміщують біля входу хлібний відділ, щоби запах свіжого хліба стимулював апетит, мережі кінотеатрів розпилюють у фойє запах попкорну, а продавці меблів ароматизують дивани штучним запахом шкіри.

До того ж, різні хімічні сполуки, що потрапляють на рецептори нюху, впливають на психологічний стан людини. Приміром, від бергамоту знижується уважність, лаванда заспокоює, а під впливом запаху перцевої м’яти людині легше сконцентрувати увагу. Тож деякі японські компанії через систему кондиціонування розпилюють цей аромат в офісах.

Проте питання впливу запахів на психіку залишається недостатньо вивченим, і цим нерідко користуються парфумери, пропонуючи аромати, які буцімто мають певну психологічну дію. "Лідером" серед таких речовин є феромони: вони пов’язані з пошуком сексуального партнера. За даними групи вчених з Оксфордського університету, які проводили дослідження під назвою The search for human pheromones: the lost decades and the necessity of returning to first principles (з англ. "Пошук людських феромонів: втрачені десятиліття й потреба повернутися до основ" – пер. ред.), існування феромонів у певних тварин – доведене. Проте такі запахи діють лише в межах одного виду, і речовина, яка би подіяла на Homo sapiens, досі невідома.

Водночас доведене існування спеціальної речовини, яку виділяють шкірні залози жінки в районі грудей під час лактації. Така речовина має стимулювати смоктальний рефлекс немовляти, що є для нього життєво важливим. Отож і виходить, що нюх і запахи, які ми можемо відчути, супроводжують нас від народження й допомагають нам насолоджуватися життям, "вдихаючи" його на повні груди.