Вітольд Фокін: Особливої радості від розпаду СРСР я не відчував

Напередодні 30-річчя цієї надважливої події ми поговорили з одним із підписантів історичного документу — Вітольдом Фокіним (1991 року керував українським урядом, був першим прем’єр-міністром незалежної України).

У першій частині інтерв’ю ми говорили про причини розпаду СРСР і про те, чому це було неминучим.

— Нещодавно у Відні ви брали участь у симпозіумі, присвяченому 30-річчю підписання Біловезьких угод. Що це за захід? Що там відбувалося? В українській пресі про це практично немає інформації.

— На початку жовтня, з деякою несподіванкою для себе, я отримав лист за підписом Вернера Фаслабенда — це колишній міністр оборони Австрії (нині президент Австрійського інституту Європи та безпеки — Ред.) та містера Мартіна Сайдіка (донедавна був модератором зустрічей Тристоронньої контактної групи з Донбасу від ОБСЄ — Ред.). Мене запросили взяти участь у симпозіумі, присвяченому цій історичній даті, і я із задоволенням погодився.

Симпозіум проходив у Віденській дипломатичній академії, у залі було близько ста людей. Практично всі учасники цього заходу були з приставкою "екс-", але це люди, які зберегли свій вплив, які мають величезний авторитет на світовій арені. Звичайно, бути серед такої публіки було приємно.

*** Крім Фаслабенда у симпозіумі брали участь Еміль Брікс – директор Віденської школи міжнародних досліджень, Давид Харленд – виконавчий директор Центру Гуманітарного діалогу, Геннадій Бурбуліс – колишній віце-прем’єр Росії, Станіслав Шушкевич – колишній глава держави Білорусь, Петро Кравченко – екс-міністр закордонних справ Білорусі, Вольфганг Шюссель – колишній віце-канцлер та екс-глава МЗС Австрії, Хорст Тельчик – у минулому радник Гельмута Коля, Томас Грем – радник президента США Джорджа Буша-молодшого, дипломати, журналісти.

Я мав виступити в ролі одного з головних спікерів з годинною доповіддю, проте ковід вніс свої корективи, тому замість доповіді ми просто розмовляли у форматі відповідей на запитання. Запитань, треба сказати, було багато.

Другий день заходу видався ще цікавішим, він проходив під назвою "Біля каміну". Було лише 15 чи 16 осіб, але це були "вершки". Не було жодних доповідей, а просто спілкування на важливі теми. І ось тут нюанс — не хочу нікого образити, але, наприклад, Бурбуліс і Кравченко чудово володіючи матеріалом, все вірно говорили за формою, але по суті я багато в чому був з ними не згоден. Слід зізнатися, вже звик до того, що моя думка не завжди збігається із загальноприйнятою. Залишаю за кожною людиною право бути самою собою і мати свою позицію.

— Що спричинило Біловезьку зустріч? Адже ми розуміємо, що зникнення з карти світу такої великої країни, як Радянський Союз, не відбувається в один момент. Які сигнали свідчили про наближення розпаду СРСР?

— Підписантів Біловезьких угод називають по-різному. Багато хто вважає нас зрадниками, змовниками, приреченими на невдачу. Дехто вважав, що Біловезька Пуща — просто демонстрація провінційного егоїзму. Були й такі, що вважали, що те, що сталося у Віскулях, — це добре спланована та здійснена програма американських спецслужб.

Жодної з цих версій не підтримую. У тому, що сталося у Віскулях, була неминуча та цілком очевидна історична закономірність. Ця зустріч могла відбутися раніше чи пізніше, але вона все одно мала відбутися: занадто наполегливою була необхідність змінювати рутинне, те, що віджило, потребувало заміни, або радикального оновлення.

Радянський Союз був задуманий і створювався як диктатура пролетаріату і спочатку радянська влада цілком відповідала своєму призначенню. Згодом влада перетворилася на диктатуру політичних євнухів, які навіть за бажання нічого істотного зробити не можуть. Керуюча десятиліттями Комуністична партія не терпіла критики і була суворо підпорядкована вимогам демократичного централізму. Зрештою, цей принцип набув стиль унтера Пришибеєва.

Ще задовго до розпаду Радянський Союз потребував демократизації всіх сфер громадського управління, тим паче що партія, яка знаходиться поза зоною критики, переконувала всіх у своїй непогрішності, пригнічує інодумство і свободу слова, друку, приречена варитися у власному соці, а отже неминуче мала програти.

У березні 1970 року про це у відкритому листі сказали видатні вчені зі світовим ім’ям: Нобелівський лауреат Андрій Дмитрович Сахаров, історик і філософ Рой Олександрович Медведєв та талановитий фізик – Валентин Федорович Турчин – друг та соратник академіка Сахарова (вони разом створювали першу у світі атомну електростанцію).

Про підготовку вказаного листа, який адресувався генеральному секретареві КПРС Брежнєву, голові Верховної Ради Підгірному та голові Ради міністрів СРСР Косигіну, я знав задовго до публікації, бо Валентин Турчин — мій брат по материнській лінії. Коли я бував у Москві, то відвідував Валентина, ми часто сперечалися, переконуючи один одного. Я далеко не завжди поділяв його думку, але завжди захоплювався його цілеспрямованістю і глибоким розумінням процесів, які для мене тоді були незбагненні. На 16 сторінках листа зверталася увага керівників держави на серйозні недоліки, які, якщо їх не виправити, могли призвести до Біловезької пущі або до іншого історичного місця. Вони були провісниками цих подій.

У листі до Брежнєва вчені стверджували, що демократизація всіх сфер життя радянського суспільства вкрай необхідна, проте проводити її треба поступово, поетапно, без кампанійщини. Мужні люди закликали уряд СРСР зняти заборони на обмін інформацією, свободу слова, друку і так далі. Лібералізації потребувала і система державного планування.

Держава суворо обійшлося зі «бунтівниками»: Сахарова заслали в Горький (у роки радянської влади Горький був т.зв. закритим містом — місцем, куди було заборонено вʼїзд іноземцям — Ред.), а Турчина звільнили від роботи в Академічних закладах і він кілька років працював кочегаром у груповій котельні південно-західного району Москви, доки не був запрошений на роботу до США.

Коли Горбачов прийшов до влади, він викликав у мене симпатію, ми часто спілкувалися. Він був сміливим, рішучим, порозумівся зі США і покінчив з "холодною війною". Впала Берлінська стіна. Розсипався Варшавський договір, радянські солдати пішли з Афганістану. Я щиро жалкую, що в цей момент поруч з ним не було людини, або людей, які б протверезили його, стримали його безвідповідальні пориви. Цьому сприяла його, насправді, всесвітня, популярність. Захід його обожнював. Він стає Нобелівським лауреатом, весь світ аплодував і кричав: "Горбі! Горбі! Горбі!". І він, як людина досить довірлива, не засумнівався у своїй винятковості. Звідси беруть початок усі безглузді та непоправні помилки.

— Наприклад?

— Кинувшись виконувати його команду, уряд Рижкова почав без ретельної та поетапної підготовки різкий перехід до ринкової економіки. У пошуках популярності Горбачов став загравати з робочою публікою, рядовими комуністами та секретарями низових партійних організацій. Відкрито закликаючи їх не довіряти районним, обласним та республіканським керівникам. «Ви на них тисніть знизу, а ми будемо тиснути зверху», — говорив він на мітингах. Він став втрачати авторитет, люди стали називати його "міченим". І не знайшлося людини, яка б у цей момент сказала йому "стоп, пригальмуй". Навпаки, люди з його оточення (Яковлєв, Шеварднадзе, Раїса Максимівна Горбачова) примушували його робити чергові дурниці.

Становим хребтом радянської економіки було державне планування. Про це можу говорити зі знанням справи, оскільки у системі Держплану УРСР я працював двадцять років, пройшов усі етапи від начальника відділу і до голови. У моєму розумінні Держплан був генеральним штабом виконавчої влади. На жаль, існує помилкова думка, що виграють компанії командувачі, а програють штаби.

Директивне планування, що зіграло особливу роль під час Великої Вітчизняної Війни та відновлення економіки в післявоєнний період, потребувало радикальної лібералізації, потрібно було відмовлятися від командних методів управління та переходити до індикативного, рекомендаційного, прогнозного планування.

Але ті представники влади, хто втратив почуття нового, побоюючись за свій кар’єрний ріст, нехтували цими вимогами. Як приклад можу послатися на слова голови держплану Якутії Тамота Діадоровича Сівцева, який щороку отримував завдання сіяти пшеницю за вкрай несприятливих для цього умов, у результаті отримували пшениці менше, ніж сіяли.

Процвітала хибна практика довільного вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів країни. За рахунок України часто закривали потреби інших республік, необґрунтовано встановлювалися субвенції, у широких масштабах використовувався протекціонізм.

Мене завжди дратувала політика добровільно-примусового інтернаціоналізму. Безконтрольно надаючи допомогу країнам третього та четвертого світів, Радянський Союз часто підтримував антинародні режими в африканських, латино-американських, азіатських країнах, вожді яких купалися в розкоші, купували палаци та яхти за гроші, зароблені радянськими людьми. І все це заради того, щоб вони колись, десь проголосували так, як треба Москві.

— До речі, про інтернаціоналізм. Війну в Афганістані вважають одним із факторів, який прискорив процес розвалу СРСР. Як ви ставитеся до цієї історії? Чи потрібно було взагалі вводити туди війська у ситуації?

— Звичайно, допомагати голодуючим народам — святий обов’язок будь-якої людини, будь-якого уряду, але в Афганістані, як на мене, Радянський Союз грав у чужу гру. Я не є витонченим політиком, можу помилитися, але, на мою думку, занурючись у проблеми Афганістану, ми не врахували досвід США, які зазнали невдачі у В’єтнамі.

Подвиги наших героїв-інтернаціоналістів, їхня мужність і вірність вітчизні повинні надовго зберегтися у наших серцях, але водночас, це не знімає відповідальності з тих, хто посилав їх у пекло. Адже той, хто нав’язував бійцям почуття міжнародного обов’язку, не бігав з автоматом, не приймав рішення під кулями.

— Як на процес зникнення СРСР вплинули шахтарські бунти?

— Шахтарів називали гвардійцями праці, вони були улюбленим дітищем суспільства, відіграли ключову роль у період індустріалізації країни, у роки Великої Вітчизняної Війни та відновленні економіки після війни. Проте відкриття найбільших родовищ вуглеводню в Україні та східному Сибіру, на Ямалі, а потім введення в експлуатацію атомних енергоблоків принципово змінили паливно-енергетичний баланс країни.

Про вугілля стали забувати, помітно змінилося матеріально-технічне забезпечення галузі, постачання Донбасу продовольчими та промисловими товарами стало гіршим, знизилася зарплата шахтарів, але ж праця гірників не стала легшою чи менш небезпечною! Цим уряд СРСР не перейнявся. Шахтарські бунти назрівали не відразу: то одна шахта страйкує, то зміна на іншій шахті відмовляється підніматися на поверхню. Відповідної реакції уряду не було, і тоді пролунав грім.

Реально існує шахтарське братерство, засноване на професійній солідарності та страйкували практично всі вугільні басейни Радянського Союзу. З першого дня до останнього я був у горнилі цих подій. Шахтарі досягли всього і навіть більше, на що розраховували. Але найголовніше, що при цьому була втрачена, здавалося б непорушна, віра в непогрішність радянської влади. Думаю, шахтарські страйки стали предтечею майбутніх Біловезьких угод.

— Президент Російської Федерації Володимир Путін вважає, що розпад СРСР — це найбільша геополітична трагедія ХХ століття. Чи згодні ви з цією тезою? Чи можна було цієї "трагедії" уникнути, наприклад, наприкінці 80-х та на початку 90-х?

— Я не вважаю це трагедією, це швидше історична неминучість. Те, що сталося в заповідній Біловезькій пущі, не могло не статися, роком пізніше, роком раніше — немає різниці. З політичної карти світу зникла велика країна, яку одні називали "Імперією зла", інші — "Оплотом світу". І Єльцин, і Бурбуліс у своїх мемуарах та виступах говорили, що були щасливі, коли усвідомили та оцінили все, що сталося. Щодо мене, зізнаюся, що підписуючи Біловезькі угоди, особливої радості я не відчував, хоча й ностальгії за минулим теж немає.

— Чому?

— По-перше, існування Радянського Союзу робило світ біполярним, зберігався хоч якийсь умовний баланс сил. З катастрофою СРСР рівновага порушувалася і у зв’язку з цим виникала загроза глобалізму, загострювалося міжнародне протистояння.

По-друге, йшла у небуття держава, народи якої винесли всі тяготи Другої світової війни, понесли незліченні жертви, відіграли вирішальну роль у перемозі коаліції над фашизмом. Я категорично не згоден із тими, хто безсовісно переписує історію, перебільшуючи роль союзників.

Була і третя причина, чому я не відчував радості. Зникла країна, якій я вірою та правдою служив десятки років. Вважаю непристойним сміятися на похороні, хоча до цього дня, повторюю, не відчуваю жодної ностальгії за минулим. Адже ми не відчуваємо радості відправляючи рідну, близьку людину під ніж хірурга, але робимо це, розуміючи, що інакше не можна.

Другу частину інтерв’ю з Вітольдом Фокіним про майбутнє Донбасу та України читайте тут.