10 неперевершених сучасних українських поезій про кохання

Ми зібрали найкращі поезії про кохання, які подарують вам позитивні емоції, усмішку та щастя. Надсилайте їх своїм другим половинкам, щоб передати словом усю свою любов.

Юрій Андрухович

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Сергій Жадан

Пливи, рибо, пливи –

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось – мої сни,

це – рибальські човни,

це – ніч, це – течія,

це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім –

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети –

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій –

радій, рибо, радій.

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

І жінка з чорним, як земля, волоссям

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті

і слухати її постійні байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,

я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала про те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Декому краще вдаються приголосні

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.

На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.

Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.

Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,

хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,

чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.

Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,

її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,

чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,

і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.

Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.

Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.

З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.

Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.

Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.

Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.

Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,

хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,

до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

 Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Андрій Любка

Ти прокинешся зранку і скажеш

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,

Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,

Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,

Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,

Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.

Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:

Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,

Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:

Я кинув курити учора вночі,

Прочитав есемеску, дістав ключі,

Відчинив замок, зайшов у кімнату,

Увімкнув світло, сорочку зім’яту

Підібрав із крісла, налив собі рому,

І подумав: нарешті вдома.

Скільки всього і скільки я мандрував!

Стежку смерті тричі вночі минав.

Довго жив без тебе, набрався пороків,

Написав дві книжки, мені двадцять років.

І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,

Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,

За те, що живу, і за те, що пишу,

За хороші фільми, нормальну траву,

За тебе включно, за наше життя,

За всю цю музику без кінця,

За цю от сцену і за цей мікрофон,

За мій розряджений телефон,

За твою смс: скоро прийду,

Боже, дякую!

Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.

Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.

А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.

І я відповім:

Для тебе, кохана, я здатен на все,

Аби лише бачити твоє лице,

Аби лиш тримати за руку тебе,

Для тебе, рідна, я здатен на все.

А потім в лікарні, як божий знак,

Медсестра мені скаже: у тебе рак.

І ти закричиш, а я промовчу,

Через вісім місяців ляжу в труну,

І голосно й гулко, як серцебиття,

Будуть мовчати земля й небеса.

І не мине навіть року, можливо, пів,

Як тебе поцілує якийсь дебіл.

Ти йому розкажеш якось вночі:

У мене був хлопець, писав вірші,

Помер у двадцять, у нього був рак,

Жаль, звісно, але рак – це рак.

І якщо після смерті існує життя,

Якщо далі тече ця нестримна ріка,

Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,

Якщо поезія вічна, я всім назло

Далі дивитимусь в твоє лице,

Далі кохатиму тебе.

Жінко прекрасна

Жінко прекрасна, хліб мій насущний,

Дякую тобі сьогодні, що ти є,

Що ти напускаєш воду у ванну,

Жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,

І вводиш мене у спокусу постійно,

Жінко прекрасна, хліб мій насущний,

Дукую тобі й завтра, і післязавтра, і повсякчас за те,

Що ти є, і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,

І дивися на мене лукавим поглядом,

І голосно видихай, сідаючи в гарячу воду,

І проси намилити спину, хліб мій насущний,

Жінко прекрасна, і святися, тобто світися

Вночі то ногою, то щокою, губою трися,

Хліб мій насущний, тричі і тричі скрикни,

Жінко прекрасна, що живеш у моєму серці,

Що спиш у моєму ліжку, що будиш мене зранку,

Хліб мій насущний, хай буде воля твоя,

Хай грає твоя улюблена музика і горять

Ароматичні свічки, жінко прекрасна,

Я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,

Жінко прекрасна з таким сумним іменем,

З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,

Хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близько,

І коли ти далеко, жінко прекрасна,

Думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,

Дай мені завтра, хліб мій насущний,

Жінко прекрасна, в ім’я твоє,

В ім’я твоє, в ім’я твоє –

Тричі в ім’я твоє.

Дегустатори твоєї шкіри

Ми дихаємо одним повітрям, хоча

Декілька сот кілометрів між нами. Маю надію,

Що ми п'ємо одне й те ж пиво.

Було би краще, якби ми читали однакові книги,

Подорожували в одному напрямку, разом входили у депресію

І виходили з неї, курили одну сигарету на двох,

Спали в одному ліжку: так, як колись.

Мені смертельно набридло кидатися в обійми інших,

Гріти інші руки, дихати іншим волоссям,

Кінчати у презервативи.

Хороша моя, я постійно думаю як ми могли б назвати наших дітей,

Я хочу від тебе дитину, гладити твій живіт, вслухатися

В нього, наче в улюблену музику, хочу зав’язувати

Твої шнурівки і купувати для тебе фрукти, хороша моя,

Я хочу разом з тобою прокидатися і засинати,

Користуватися однією електронною скринькою,

Присвячувати тобі вірші, хороша моя,

Я хочу, аби весь світ вимовляв твоє ім’я.

Я дуже далеко, тобто я майже поруч, тобто я майже в тобі,

Тобто, я - майже ти, я відчуваю, як вибухають

бульбашки твоїх поцілунків – у мене від цього кровоточать

барабанні перетинки, я знаю, що дегустатори твоєї шкіри

зранку покинуть тебе, - від цього я починаю горіти і пити,

я чую твої стогони – від цього я перестаю дихати.

Будь зі мною, народжуй мені, дряпай мені спину,

Чекай мене ввечері, розповідай смішні історії,

Клади на мене ногу під час сну, читай мої вірші першою,

Просто будь щасливою разом зі мною.

Ми з тобою неймовірно рідні, бо

Дихаємо одним повітрям.

Я кохаю тебе.

Як легко й швидко вивчити вірші: лайфхаки

 Іздрик

Молитва

Коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною

говори зі мною

і нехай твоє слово станеться тілом

Серпень

Сонце впирає по саме нікуди

сенси парують і висихають

ми перелиті цим літом і випиті

і переписані двічі навзаєм

передозовані переосмислені

знову готові цей світ називати

ми обростаєм листами як листям

і розцвітаєм цукровою ватою

сонце періщить по саме нікуди

вата стікає в’язким сиропом

мружаться очі зачинених вікон

люки задраєно і перископи

жовтий наш човен іде під шкіру

білі драже розчиняються в венах

літо не має жодної міри

серпень виходить на авансцену

і – монологи

і – реверанси

згашена рампа

темна куліса

серпень завжди випадає як шанс

раптом померти і вийти на біс

Цей день покликаний об'єднати усіх людей, яких пов'язують вірші та любов до них. Тож ми підготували для вас добірку чудових поезій про кохання, від яких не можна стримати сліз.