Родині вимушених переселенців з Донеччини за підтримки благодійників вдалося евакуювати з прифронтової зони своїх корів і бика

Рогаті годувальниці родини вимушених переселенців з Донеччини освоюються на Полтавщині

Квіточка, Рябінка, Мілка, Голубка, Мишко… Це лише частина поголів’я, яке родина Кириченків-Пономарьових вивезла з прифронтового села Маркового Костянтинівської громади Донецької області на Полтавщину.

У Сергіївку Миргородського району сім’я з 16 осіб, дев’ятеро з яких діти (це три покоління!) перебралась на постійне місце проживання місяць тому, втікаючи від "русского міра". На жаль, не всіх корів удалось евакуювати з небезпечного регіону. І причина цього не у війні, а в людській недоброчесності.

Зупинка під "Градами"

Перебираючись на Полтавщину, родина відігнала поголів’я з 16 корів, двох телиць та бика за три кілометри від Маркового. Тамтешній фермер Дмитро, який також тримає міні-ферму, погодився тимчасово приглянути за ним. Та коли через три тижні господарі приїхали за своїми годувальницями, виявилося, що половину з них він начебто вирізав.

— Ми довго шукали перевізника, який погодився б їхати у прифронтову зону за тваринами, — розповідає 42-річна Олена Кириченко. — Хтось відмовляв тому, що боявся можливих обстрілів, хтось не мав великого причепа, а хтось заломлював непомірну для нас ціну. Та нам повезло, що ми опинилися у громаді, в якій дбають про людей не на словах, а на ділі. Адміністрація Сергіївської громади на чолі з Ігорем Григоровичем Лідовим перейнялася нашими проблемами і підключилася до пошуків перевізника. Через кілька днів нас обрадували, що Всеукраїнська асоціація громад виділяє нам транспорт. Радість була подвійною, бо перевізник більшу частину витрат — 45 тисяч гривень — узяв на себе. Але раділи ми недовго, оскільки не знали, де візьмемо ще 30. Адже на той момент уже оформили на виплату покупку двох домогосподарств у селі.

Побачивши розгубленість вимушених переселенців, керівництво громади прийняло рішення виділити з бюджету 15 тисяч гривень. Стільки ж добавив місцевий підприємець, якого громада залучила до спонсорства.

Тож порятунок міні-ферми став можливим завдяки зусиллям керівництва Сергіївської сільської громади та проєкту "Згуртовані громади", який реалізують Всеукраїнська асоціація громад спільно з Програмою USAID з аграрного і сільського розвитку — АГРО. Цей проєкт — своєрідний місточок між тими, хто, опинився у скруті через широкомасштабну війну і тими, хто може надати їм допомогу в тилу.

На Донеччину за коровами відправилась середня сестра Олени, Олеся Пономарьова. Вона тримала найбільше корів, займалася переробкою молока, тому в неї, як кажуть, були всі "козирі" для цієї поїздки.

— Дорога була очікувано складною, — розповідає Олеся. — Хоч ми й вирушили зранку, до початку комендантської години не встигли добратися у Маркове. За двадцять п’ять кілометрів від Костянтинівки нас зупинили військові, мусили чекати ранку. Ніч виявилася неспокійною. Довго думалось про постраждалих на пляжі в Часовому Яру, яких обстріляли російські загарбники. Це було якраз 21 червня, буквально за кілька годин до того, як ми зупинилися неподалік місця трагедії. Одинадцять поранених і одна загибла, мама двох дітей… Ледь задрімала, як щось сильно бахнуло. Схватилась від несподіванки і спрожогу головою об верх кабіни ударилась. Рашисти стріляли з "Градів", буквально у якихось півкілометра від нас. Ракети летіли на Костянтинівку, українські ПВО працювали по них. За місяць життя на Полтавщині я відвикла від такого страхіття, тому до ранку вже не зімкнула очей. Водій вантажівки з двоповерховим причепом з Києва, який регулярно перевозить тварин переселенців із прифронтової зони, був набагато спокійнішим за мене. Говорить, справа звички.

Водій мав іще одне завдання — забрати з Бахмута жінку з трьома коровами, двома телицями, биком і маленькими телятами до Києва. Тому вдосвіта завантажили її тварин, а вже тоді поїхали у Маркове.

Половина худоби пішла під ніж?

Олеся каже, не могла стримати сліз, ступивши на рідне подвір’я, яке стало заростати бур’янами. Забрала з літної кухні пральну машину, кум віддав десятки курочок, яких залишала йому на догляд. Подивилася на засаджений весною город, який доглядають сусіди. Чи збере його хтось восени? А в рідну хату зайти не змогла. Було надто боляче.

Та найбільший удар чекав жінку, коли вона добралася до сусіднього села. Виявилось, що Дмитро, на якого родина Кириченків-Пономарьових залишала свою худобу, більшу її частину вирізав. Чи просто говорить, що вирізав.

— Я була шокована, побачивши, в якому стані знаходилися ті, що лишили живими. У них ребра випинали, самі ледь трималися на ногах. А в найстаршої Голубки ще й розрізана ратиця загноїлася, нога опухла, — ледь не плаче Олеся Пономарьова. — Видно, їх тримали впроголодь, не давали комбікорму. Корів залишилось усього вісім. І один бик, Мишко. А Жорік теж пішов під ніж. Чи куди там Дмитро подів бика і дев’ять дійних корів? Чоловік на ферму так і не з’явився, на зв'язок не виходив, я не змогла подивитися в його очі. Найнята ним доярка пояснила, що вирізані корови, мовляв, були старими й давали мало молока. Але наша сім’я у це не вірить. Думаємо, вони їх просто десь приховали заради своєї вигоди. Нам тепер говорять, що ми самі винні, оскільки передали корів фермерові без акта. Так, ми у тій катавасії з терміновим переїздом не подумали про це і тепер нічого не докажемо. Хай це буде на совісті того, хто забрав чуже.

До речі, на момент від’їзду Олеся не отримала навіть компенсації від недоброчесного фермера за начебто вирізаних корів. Уже коли була на безпечній території, він скинув їй на карточку… 20 тисяч гривень. Тобто, по 2 тисячі за голову. Для порівняння: у Сергіївці ціна корови стартує від двох десятків тисяч.

"Забрали курей, купили поросят, будемо робити йогурти"

Евакуація стада супроводжувалась вибухами і стріляниною під Бахмутом. Водій добре знав ту місцевість і від гріха подалі мчав польовими дорогами, поки не від’їхали подалі з небезпечної місцевості. У Сергїївку добралися близько півночі.

— Усі дванадцять годин, поки їхали, бідні тварини ні їли, ні пили, — розповідає Олена Кириченко. — Тому відразу, як тільки їх спустили з причепа, вони кинулися до води. По три відра випили. Ми ще допомогли жінці з Бахмута, яка евакуювалася до Києва, подоїти її корів…

Кілька днів після цього родина тримала своїх годувальниць у новенькому літньому навісі на карантині. Їх оглянув ветеринар, Голубці призначив лікування.

— Тепер, як кажуть, можна видихнути. Ми нарешті всі у зборі. Корови випасаються на луках. Діти понапивались молока. Уже й на базар у Гадяч возили свою продукцію. Перші тисячу триста гривень уторгували, — радіє Олена.

Про майбутнє жінка говорить упевнено:

— Хочемо створити приватну молочну ферму. Плануємо розширити асортимент продукції. Ми досі переробляли молоко на сир кисломолочний (в тому числі із зеленню), сметану, вершки, масло. Тепер плануємо додати йогурти. Візьмемо людей на роботу, будемо платити податки громаді. У нас уже й місцеві купують молоко та сири, і з сусіднього села просять привозити. З часом, думаю, відкрию власну кондитерську. А ще придбали двох поросяток. І їх, і курей випоюємо сироваткою.

Олена каже, родину дуже підтримує громада: виділила безплатно борошно, олію, цукор. Підвела газ і встановила електролічильник у придбаній хаті, яка п’ять років до того пустувала. Безплатно виділила 500 блоків ракушняка, який був у вжитку. Ще 300 подарував сусід Григорій Григорович та ще 160 — сусідка Віта. Тепер уже можна приступати до будівництва теплого корівника.

Люди дуже допомагають

Той приніс два відра кукурудзи на посадку, щоб був зелений корм худобі. Той за безплатно віддав причеп тюкованого сіна. Той поділився фруктами-ягодами…

Та не роботою єдиною зайняті нові мешканці Сергіївки. Їм дуже подобається, що поряд протікає річка Хорол. На неї їздять… мотоблоком. Купаються, загорають, ловлять рибу. Для дітей тут просто рай. Уже подивилися Гадяч. Місто дуже всім сподобалось — чисте й затишне.

— У нас тут наче друге дихання з’явилося, — світяться щастям очі Олени. — Коли жили в Марковому, було таке відчуття, що не вистачало повітря. Навіть ремонту не хотілося там робити. Видно, долі було так угодно, щоб ми опинилися на Полтавщині, серед гарних і щирих людей. Ми починаємо тут життя заново. Нічого, що із-за недоброчесності свого земляка втратили половину своєї ферми. Поголів’я ми відновимо. Головне — наша перемога, мир в Україні.

А ще на початку війни родина, у якої дев’ятеро дітей, найменшому з яких два з половиною роки, сподівалася пересидіти бойові дії в погребі. Дорослі були впевнені, що їх ніхто ніде не чекає, а тим паче з їхньою фермою. Але варто було відважитись вирушити у невідомість, щоб відчути величезну підтримку зовсім незнайомих раніше людей.

— Нам пощастило: ми знайшли одне одного, — усміхається голова громади Ігор Лідовий.

Матеріал підготовлено в межах проєкту "Модернізація системи соціальної підтримки населення України", який реалізує Мінсополітики України за підтримки Світового банку.