"Талібан всюди — друзі, сусіди, родичі": чим запам’ятався Афганістан українському туристу-екстремалу

Перевірено Дмитро Іщенко
Читать на русском
Автор
574
Плакат на виїзді з легендарного "Моста Дружби" на афганській стороні Новина оновлена 16 вересня 2021, 21:03
Плакат на виїзді з легендарного "Моста Дружби" на афганській стороні

Житель Запоріжжя, який двічі побував в різні роки в южноазиатской країні, до якої зараз прикута увага жителів різних держав, в тому числі і України, поділився своїми спогадами про побачене

 

Володимир Красноголовий позиціонує себе як "колишній турист-екстремал". В Афганістані він був зі своєю "зброєю" — фотоапаратом і диктофоном. Повертаючись спогадами майже на два десятиліття в минуле, розповідає "Телеграфу":

-Після установки восени 2001 року контролю над Афганістаном Північним Альянсом (Об’єднаним ісламським фронтом порятунку АфганістануАвт.) за активної підтримки американців, приблизно з наступного року в країну почали просочуватися туристи. Описи своїх подорожей викладали німці і росіяни. Мені в той час дуже подобалося тинятися по Близькому Сходу і Кавказу — після чеченських воєн і конфліктів в Північній Осетії, Абхазії, Карабасі, війни в Іраку, вічній Палестинський Кризі і, звичайно, терактів 11 вересня в США, уявлення про ці регіони і про ісламський Схід склалося досить однозначне. І не тільки в наших широтах. Мої враження безпосередньо з місць подій, які дещо відрізнялися, охоче брали найрізноманітніші ЗМІ. Афганістан при цьому був мрією. Коли знайденої інформації від перших туристів з тих краях виявилося досить, щоб зважитися на поїздку, я став шукати потенційні сюжети і зацікавлені медіа.

Один західний журнал, який вже публікував репортажі Красноголового з Кавказу, запропонував йому зробити репортаж щодо підтримки міжнародними фондами школи в провінції Баглан і надав необхідні контакти. В Афганістані мандрівник опинився в жовтні 2003 року. А потрібний об’єкт, звідки потрібно висвітлити діяльність міжнародного фонду, знаходився на півночі країни, між містами Пулі-Хумрі і Кундузом.

Тут побував Володимир Красноголовий
Тут побував Володимир Красноголовий

- "Тут у нас клас для дівчаток, а тут для хлопчиків. Ось бочки з водою, ось ями для туалету, тут ми готуємо їжу, тут … вчительська", — так молодий чоловік з гордістю представив мені школу, обладнану за допомогою палиць і брезенту. При тому, що все це розташовувалося в абсолютно непристосованому для цього місці — серед каменів і пилу.

Уроки на час візиту несподіваних гостей, звичайно ж, перервалися, але маленькі учні не пустували, а лише з цікавістю і настороженістю стежили за візитерами.

-Класу, дійсно, було два, хлопчики і дівчатка в них різні за віком. Вчителі посміхалися. Я приїхав сюди на джипі західного фонду з вантажем олівців і підручників. І здивувався, чому школа тут, а не в селищі. "Ця земля нікому не належить. Глави сімей (кланів) в селищах не хочуть школу. Діти сюди ходять за ініціативою їх батьків. Деякі проходять пішки по 5 миль".

При цьому викладач повідомив українцю, що вони потребують зовсім не канцтоварів , а ціннішого подарунку. "Розумієш, нам потрібні не олівці, а ще один автомобіль, щоб дітей возити. Генератори і бочки для води. Можеш допомогти?". Такою можливісті українець, звичайно, не мав.

- За словами вчителя, навесні дітей було більше. Але батьки бояться, що американці підуть, школа закриється, а їм належить тут далі жити. Тому і не пускають дітей. Якщо в школу ходив — можуть трапитися проблеми з "Талібаном". "Але ми хочемо, щоб нове покоління було грамотним і тоді Афганістан зміниться, розумієш? Дітям не захочеться жити в землянках і вчитися серед каменів. Розумієш? Країна стане красивою, як ваша Україна. У Афганістану велике майбутнє! Я впевнений! Тільки ось генератор і бочки потрібні "- так переконував мене молодий афганець, — згадує Володимир Красноголовий.

Він спробував допомогти самовідданим афганським педагогам і їх учням — написав в кілька фондів та організацій з приводу школи та генераторів. Але, підтримки, мабуть, не знайшлося, тому що через рік-другий школа закрилася.

-Афганська школа на нічиїй землі для мене і зараз зразок нерозуміння і неправильного вкладення коштів і зусиль міжнародних фондів. Щось таке сталося у США і Афганістану: поразка країни трапилася через безглуздий менеджмент (швидше за все, рішення приймалися далеко від місця подій), але і, звичайно, через небажання афганців змінюватися — мало хто хотів віддавати дітей до школи (особливо дівчаток), — констатує співрозмовник.

Становище жінок під владою ісламістського терористичного руху плачевно — вони позбавлені права вчитися, працювати, виходити з дому поодинці, водити машину, займатися спортом і не закривати обличчя на вулиці … Незаміжніх жінок, починаючи з 12-річних дівчаток, таліби насильно віддають заміж за своїх бойовиків. А якими бачив жінок наш співвітчизник в 2003-му?

-Жінок зустрічали самих різних, — каже Володимир. — Ми з супутницею гостювали в Кундузі у сім’ї, що займається імпортом медикаментів в регіон з Пакистану і Китаю — на вулиці їх і чоловіків, і жінок складно було відрізнити від інших, будинок теж зовні не відрізняється (хіба що машини круті), а всередині хороші меблі ( хоча все одно по-східному всі сидять на підлозі на офігенних пуфиках). Але жінки відразу ж знімали хустки, коли заходили в будинок. Швидше, там був цілком турецький варіант: мужики сидять і чаюють, і говорять про важливе, жінки цілком вільно переміщаються по дому, але підносять чай і їжу чоловікам, і в розмови не втручаються. Втім, там у дівчат з моєю подругою трапилися свої посиденьки і розмови.

При цьому, на вулицях дрібних міст Червоноголовий бачив жінок з закритим волоссям — від хусток до бурок, а в Кабулі зустрічалися жінки і без хусток. "Зовсім не було відчуття, що жінки ховаються за чоловіків. У магазинах і транспорті ніякої сегрегації" — констатує Володимир.

Погляд через бурку
Погляд через бурку

Пригадує цікавий момент: "У Кабулі, після динамічно зроблених і поданих в сучасному стилі новин (прямо Al Jazeera!), починалися передачі в дусі нашого регіонального телебачення 90-х:" Шановного Ібрагіма Магометовича вітають з поверненням з Хаджу родичі і друзі і дарують пісню… ". При цьому, музичний подарунок міг становити собою виступ якогось місцевого співака на весіллі, знятий на аматорську камеру.

Одного разу на чай мандрівників запросив мешканець Верхнього Кабула. "Дізнавшись, що ми з України, розповів, що воював в молодості з" шураві ", але тепер він — за мир і любить всіх людей, тому що Аллах всіх любить".

Місцевий житель запросив на чай
Місцевий житель запросив на чай

Уздовж доріг між Кундузом і Пулі-Хумрі українцям зустрічалося чимало сумних "пам’ятників" щодо недавнього минулого — старі розбиті танки й інша радянська техніка.

Танк — як пам’ять про ту війну
Танк — як пам’ять про ту війну

Наступна оказія побувати в Афгані підвернулася йому через 10 років.

- Десь у 2012-му зі мною вийшов на зв’язок один хлопець з Донецька, який підтримував веб-ресурси, присвячені воїнам-інтернаціоналістам — він був одержимий ідеєю поїздки в Афганістан. До 2013-го ідея оформилася в проект: я знайшов хороших інфоспонсоров, а він привернув інтернет-магазин в якості спонсорів фінансових. Ну і ми поїхали в Центральну Азію і Афганістан. Але через певні обставини, а також з обережності, побували лише в провінції Балх — вважалося, що шлях на Пулі-Хумрі і Кабул небезпечний, — каже невтомний мандрівник. І підкреслює: — Дуже хочу відзначити різницю між настроями афганців. Від великих надій в 2003-му на велике розчарування в 2013-му. Не в американцях або їхніх програмах, а в тому, що немає змін. До речі, розмови про виведення військ йшли ще з першого терміну Обами. Більш того, в 2013-му кілька разів почув від афганців, що "американці йдуть, а "Талібан" всюди — друзі, сусіди, родичі…". Тут треба або бігти з країни, що до біса складно, або не брати участі ні в яких американських програмах і взагалі "на все забити".

Липнева поїздка була короткою — всього три дні. Але, за словами Красноголового, ці дні вони з напарником прожили зовсім іншим життям, відчувши себе майже… прибульцями з іншої планети.

-Уявіть: біля входу на могилу якогось праведника сидить бородатий мужик. Виглядає колоритно. При цьому дивиться крізь тебе ніби з глибини занесеної зоряним піском Всесвіту. При цьому він продає звичайні, іржаві цвяхи. Здавалося б, кому і навіщо вони тут потрібні. Але поряд з не вражаючою могилою лежить сухе дерево з вбитими в нього тими самими цвяхами.

Щоб виправдати свою цікавість і причину зробити знімок торговця незвичайним товаром, Володимир вирішив підсобити декількома монетами "людині з порожнім Всесвітом в очах", плюс залишити про себе в Афганістані пам’ять хоча б у вигляді цвяха в дереві.

-Кладу гроші, вибираю цвях, показую на молоток, що лежить поруч. Бородач несподівано ловить мене за руку і тягне до себе. У відповідь на моє нерозуміння, наш гід посміхається і кричить "О’кей! О’кей!". На пару з продавцем показує, що той трохи відтягне мені шкіру на руці і вб’є цвях в неї, а вже потім я повинен буду увіткнути цвях в сухе дерево. "Твоя кров! Святе дерево! Добре! Аллах бачить!" — радісно пояснив мені гід, який, до речі, знав 10 слів по-англійськи і 3 матюка по-російськи …

Однак від такої негігієнічної процедури українець навідріз відмовився, а тому старий афганець втратив до нього інтерес та негайно повернувся в свою "вселенську" відчуженість від навколишньої дійсності.

- Слухайте, на дворі XXI століття: соцмережі, нейрохірургія, нанороботи, а вони тут іржавими цвяхами в людей тикають за гроші… Що за хрень взагалі? Кому воно потрібно?! В той день я ще довго не міг заспокоїтися, — зізнається українець. — Досі не знаю, чия це була могила. Але, думаю, що той мужик з нескінченної порожнечею в очах і зараз може там сидіти і заганяти іржаві цвяхи в зацікавлених паломників. У XXI столітті в Афганістані це виявилося потрібніше.

Час минув, і тепер уже невідомо, коли і кому випаде можливість побувати в жаркому Афганістані туристом. Але з пам’яті Володимира Красноголового не зітруться спогади про руїни Балха — одного з найдавніших міст світу, внесеного до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, де, за переказами, народився Заратустра, Блакитну мечеть — головну визначну пам’ятку Мазарі-Шаріфа, мікроавтобуси-таксі, послугами яких вони з приятелем так і не ризикнули скористатися… і надії афганців на світле майбутнє, яким поки не судилося збутися.

Матеріал опублікований російською мовою — читати мовою оригіналу