"Неспортивна поведінка". Паралімпійські збірні України сколихнув корупційний скандал

Каратистка Інна Візір виступила з гучною заявою про систему поборів зі спортсменів

Кілька титулованих українських паралімпійців й дефлімпійка виступили з публічними заявами про корупцію у спортивному середовищі, звинувачуючи тренерів і чиновників "Інваспорту" у поборах. Усі вони стверджують, що їх роками змушують віддавати 10 відсотків із сум своїх призових начебто на загальні потреби команд і благодійність.

Обвинувачувані заявляють, що це наклеп. Президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич ініціював створення комісії для перевірки оприлюднених фактів.

"Тих, хто відмовляється платити "добровільні внески", система дуже швидко позбувається"

Триразова дефлімпійська чемпіонка з карате, володарка двох золотих, срібної та двох бронзових медалей Дефлімпійських ігор (2017), чотириразова чемпіонка світу і триразова чемпіонка Європи полтавка Інна Візір (Мажара) вступила у боротьбу проти корупції в спорті, заявивши про те, що тренер дефлімпійської збірної України з карате вимагав частину грошових винагород, які виплачуються спортсменам за перемоги в змаганнях. Про це вона розповіла на своїй сторінці у фейсбуці, підтвердивши слова відповідними скринами листування.

Її колишній тренер — заслужений тренер України Микола Богодистий все заперечує і стверджує, що кошти спортсмени віддавали добровільно, це їхній внесок у розвиток збірної. З цих внесків фінансуються поїздки, проживання та участь у різних змаганнях.

— Уже є результат цьому розголосу корупції, — каже 30-річна Інна Візір, яка нині перебуває поза межами України. — З недобрих новин: Богодистий написав заяву в поліцію за наклеп. Тобто наклеп — це коли говориш правду? Але мені боятися нічого, я заявляла про це не одноразово. Все сказане мною — правда, і, щоб довести її, я згідна пройти тестування на детекторі брехні. У мене є докази вимагання грошей. А ті, хто грабують спортсменів з інвалідністю, мають бути покарані по закону.

— Раніше з подібними заявами виступили чемпіони та призери Паралімпіад — дзюдоїстка Ірина Гусєва, веслувальник Сергій Ємельянов, дзюдоїст Юрій Марченко… Це змова?

— Яка змова? Кожен, хто не боїться наслідків, висловлюється про наболіле. Ситуація що у дефлімпійському, що у паралімпійському напрямках однакова. Сьогодні ми боремося за свої права. На жаль, на багатьох зі спортсменів здійснюється моральний тиск: їм диктують, що говорити на публіку. А саме, що гроші, які з них вимагали тренери та чиновники з "Інваспорту", це добровільні внески.

— Про які суми, до речі, йдеться?

— Вже багато років в Україні працює така система поборів: кожен паралімпієць чи дефлімпієць (спортсмен з вадами слуху) має віддати в регіональний центр Українського центру з фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт" 10 відсотків преміальних, отриманих за участь в Паралімпійських (Дефлімпійських) іграх, в чемпіонаті світу та Європи. Якщо хтось не погоджується на це, то, вважай, він підписав собі вирок. Є багато важелів впливу на непокірних: зменшення чи позбавлення зарплатні, стипендії, нерідко доходить до звільнення. Знаю, кілька спортсменів пробували боротися із цією системою, але система їх швидко позбулася. І це не залежало від їхніх попередніх успіхів, від їхніх перспектив. Так само сталося зі мною.

Таке враження, що спортивні чиновники дбають не про розвиток спорту, а про власне збагачення, безсоромно заробляючи на атлетах з інвалідністю, які щодня на тренуваннях, на кожних виступах демонструють незламність духу, здобуваючи спортивні перемоги для нашої держави. Але Міністерство молоді та спорту України на чолі з Вадимом Гутцайтом роками закриває очі на корупцію в "Інваспорті" та інших спортивних федераціях і комітетах України.

"Останнім часом нас навіть штрафували за зайву вагу: по 250 гривень зранку і ввечері"

— Інно, розкажи свою історію.

— У чотирнадцятирічному віці я потрапила в групу до тренера Миколи Івановича Богодистого. Через рік вперше взяла участь у чемпіонаті світу, що проходив у Франції, на якому виграла дві золоті медалі. Після цього мені запропонували підписати контракт з полтавським регіональним центром "Інваспорт". Микола Іванович справді був фанатом своєї справи, і я була впевнена, що досягну з ним спортивних висот. Вважаючи, що результат будь-якого спортсмена — це наполовину заслуга тренера, чесно ділила свою стипендію — 10 тисяч гривень — навпіл з ним.

Я зростала як каратистка, показувала хороші результати на міжнародних змаганнях, і на Дефлімпіаді у 2013 році виграла золото і бронзу, за що отримала від держави преміальні — 1 мільйон 200 тисяч гривень. Після цього Микола Іванович прямим текстом сказав, що я маю віддати 10 відсотків у Спортивну федерацію глухих України (СФГУ). Мовляв, кошти підуть на благодійність. Але куди вони пішли насправді, лишається тільки здогадуватися. Тоді, до речі, я особисто віддала гроші президенту СФГУ Леоніду Касицькому, який і дотепер очолює цю організацію, в його робочому кабінеті.

Піком моєї спортивної кар’єри стали Дефлімпійські ігри у Туреччині в 2017 році, на яких я завоювала п’ять медалей: дві золоті, одну срібну і дві бронзові. За ці перемоги отримала 4,5 мільйона гривень. За неписаним правилом, 10 відсотків з них одразу ж пішли у СФГУ.

Я, як і всі спортсмени нашої команди, отримувала преміальні за перемоги в чемпіонатах світу і Європи від міністерства й Полтавської міськради. Ці гроші також обкладались "даниною". Ми віддавали з них по 10 відсотків Богодистому, а він казав, що відвозить їх до Києва. При цьому на всеукраїнські змагання ми їздили власним коштом, і СФГУ нам ніяк не допомагала в цьому. Ми тільки й чули, що маємо вкладати в себе власні кошти.

Також у збірній існував (напевно, існує й зараз) такий собі фонд, в який спортсмени мали відраховувати свої гроші, які начебто йшли на наш розвиток та розвиток юних спортсменів. Насправді цей "фонд" — це банківська картка тренера Миколи Богодистого, на яку спортсмени мали обов’язково відправляти гроші з кожних преміальних. Сам тренер розписував, хто й скільки мав туди перераховувати. Ми іноді протестували, але все ж віддавали. Мова йшла про десятки тисяч гривень.

За приблизними підрахунками, я "подарувала" СФГУ 630 тисяч гривень.

— А якби не погодилася на такі умови?

— Звісно, я висловлювала невдоволення, однак тренер і куратор карате у СФГУ Олександр Земечев мене стримували: "Просто віддай, інакше у тебе не буде ані фінансування, ані стипендії". Он Максим Беленок з нашої збірної не погодився віддати "десятину" від преміальних за медаль чемпіонату світу у 2021 році, які йому виплатило місто, і був звільнений. До речі, він готується незабаром оприлюднити свою історію.

— Зрештою, тебе дискваліфікували. Чому так сталося?

— Останнім часом Микола Іванович перестав чути спортсменів. До того ж міг дозволити собі зайву дозу алкоголю. От уявіть, каратистка (конкретно — я) виходить у фіналі на татамі, їй потрібна підтримка тренера, але того немає, бо суддя попросив його покинути зал через його неадекватну поведінку. Так було практично на кожних змаганнях. У нас з ним почалися сварки. Як капітан збірної та перекладач жестової мови я багато разів організовувала розмови членів команди зі своїм наставником, щоб він прислухався до наших прохань, побажань, але це не допомагало. Навпаки, почався пресинг: незначна помилка — і штраф. Останнім часом нас навіть штрафували за зайву вагу: по 250 гривень зранку і ввечері.

Морально витримувати всілякі приниження було важко.

"Тренер залякав команду, тому мене ніхто не може відкрито підтримати"

— Останньою краплею стала ситуація на зборах два з лишком роки тому, — продовжує Інна Візір. — Я працювала у спарингу з каратистом і отримала від нього сильний удар ногою в голову. Я впала, а вставши, розплакалась. При цьому тренер до мене навіть не підійшов. Я попросила чоловіка своєї сестри, який теж був членом збірної (нині він її капітан), відвезти мене на огляд до лікарні. Дослідження на МРТ показало, що у мене струс головного мозку і забій шийного хребця. Та замість співчуття Богодистий наступного дня при всіх спортсменах почав сварити мене за те, що я поїхала до лікарні без його дозволу. А також змусив написати пояснювальну записку, начебто травму я отримала, упавши на тротуарі.

Я мала мовчати й слухати його. Але мене так здушили сльози, що я розплакалась і вийшла з залу. За мною вибігла лише моя сестра, з якою ми разом тренувалися.

Після цього випадку я написала доповідну у федерацію глухих. Звідти приїхав представник, який мав би справедливо розібратися у ситуації. Але, якщо люди спільно ділять гроші, які в нас відбирали, на яку справедливість можна сподіватись?

Перед цим уся команда стояла за мною, всі говорили, що правда буде на нашому боці, що нас почують. Та напередодні приїзду представника з Києва тренер провів "виховну" бесіду з усіма спортсменами і кожного поставив перед вибором: або підтримати Візір, або залишитись у команді. При цьому неоднозначно натякав, що саме він ухвалить рішення про те, хто поїде на Олімпіаду. Дізнавшись про це, я відразу сказала, що спортсмени не повинні через мене страждати. Бо якщо мене виженуть з колективу, то я зможу вижити без спорту і знайти собі роботу, адже я частково чую. Глухим спортсменам це буде дуже важко. Вони зі мною погодились. Тренер же, недовго думаючи, одразу знайшов аж вісім підстав для того, щоб мене звільнити, і попросив "Інваспорт" дискваліфікувати мене на два роки за неспортивну поведінку капітана збірної. Коли ж я захотіла податися на довічну стипендію, у мене взяли документи, але, як потім стало відомо, їм не дали "руху". Бо так побажав мій колишній тренер…

Він досі не може заспокоїтись. Щоразу при сварці в команді згадує мене образливими словами…

— Чому ти лише зараз, через два роки після дискваліфікації, наважилася говорити про це публічно?

— До минулого року моя сестра лишалася в команді. Я не хотіла їй нашкодити. Не хотіла, щоб через мене страждала команда (тренер під загрозою заборонив спортсменам спілкуватися зі мною). Але, прочитавши пост паралімпійської дзюдоїстки Ірини Гусєвої про те, чому настав кінець її спортивної кар’єри, зрозуміла, що не маю права більше мовчати. Я хочу справедливості. Хочу, щоб кожен тренер ставився до спортсменів з повагою, а не погрожував їм. Щоб влада, врешті-решт, звернула увагу на корупцію, яка процвітає в спортивному середовищі й нищить український спорт. Я змушена була покинути країну, де могла б іще продовжувати кар’єру і прославляти її. На жаль, не я одна. Сьогодні багато перспективних українських спортсменів виступають у міжнародних змаганнях під чужими прапорами, бо на батьківщині вони потрібні лише тоді, коли мовчать і платять по десять відсотків зі своїх преміальних чиновникам від спорту.

"У спортсменів є все, а я лише одну машину купив, і квартири не маю, мені аж соромно"

Колишній тренер Інни, Микола Богодистий, повідомив "Телеграфу", що звернувся до управління поліції Полтавської області з проханням розслідувати факти, викладені Інною Візір на її сторінці у фейсбуці.

— Те, про що вона заявляє, це неправда. Вона мене звинувачує в чомусь, але такого не було. От я й хочу, щоб цей потік неправдивої інформації був зупинений.

— Ваше бачення цього конфлікту?

— Інна пішла неправильно зі спорту, з дискваліфікацією, й не може заспокоїтись, бо нові спортсмени, яких вона пресувала, виросли й займають перші місця на міжнародних змаганнях, її це дратує, мабуть. Дуже прикро за неї. Вона велика актриса.

— А викладені скриншоти, які підтверджують ваші прохання перераховувати кошти на банківську карточку, як ви прокоментуєте?

— Скрини будь-хто може зробити. Моя карточка відкрита, бо я допомагаю зокрема й молодим спортсменам, у яких немає нічого. Її можна витягнути й зробити скрин. А те, що я прошу перераховувати кошти, так це дійсно так, бо ми збираємо фонд. Гроші працюють на спортсменів. І, як показує досвід, у нашої команди кращий у світі результат, бо спортсмени багато їздять. За три місяці цього року були в Італії, у Єгипті, два рази у Туреччині. Лише коли офіційний захід, скажімо, чемпіонат Європи для глухих чи світу, тоді регіони включаються, міністерство. А так нам ніхто не дає грошей. І без фонду ніяк не обійтись. Ми беремо з нього кошти на поїздки, проживання, участь у змаганнях, на амуніцію. Амуніція зараз особливо подорожчала. На одного спортсмена потрібно два кімоно. А іноді й третє, якщо одне порветься, щоб замінити. А одне коштує 300 євро. А рукавички, а захист на ноги… А нагрудник... А паховий захист, а капа… Це дуже великі кошти. Це дуже дорогий спорт. Тож фонд працює на команду. І команда кожен цикл його формує сама. Який відсоток хочуть спортсмени, такий і буде. Тут усе відкрито й чесно.

Окрім того, це підтримка спортсменам-початківцям, які вже виступають за Україну, але в яких ще нічого немає. Якщо виграють на змаганнях, ми з ними спілкуємося і тоді вже вони самі кладуть гроші у фонд. А якщо, не дай бог, операція, то фонд теж допомагає.

Чого ж Візір зразу не говорила про "побори"? Хай би взяли мене як хабарника за руку. Я простий тренер, який і квартири не має. За ці двадцять з лишком років, що я працюю в команді, зміг купити лише одну машину. Мені аж соромно, а когось жаба давить. А спортсмени все собі покупували, у них все є.

— Хто веде облік добровільних внесків?

— Капітан команди. За ним стоїть помічник і ще дівчини з наглядової комісії. Тобто четверо людей дивляться за ним. Я як головний тренер до фонду маю опосередковане відношення. Можу відкрити сейф, вони подивились, перерахували гроші, і я закрив.

— Які у вас зараз відчуття?

— Я зробив для цієї спортсменки дуже багато. Все, чого вона досягла, це завдяки мені. Я вивів її на міжнародну арену. Я знаходив слова, щоб підтримати її, коли вона плакала, боялась, і вона йшла вперед, рухалась далі. Мені дуже болить у душі. Але вже що маємо, то маємо.

Президент Спортивної федерації глухих України Леонід Косицький також відхрещується від звинувачень на свою адресу.

— Ніякі гроші мені не приносили. У неї (Інни Візір. — Авт.) був конфлікт із тренером, і на виконкомі ми вирішили дати їй випробувальний термін шість місяців, щоб залагодити проблему. Але вона просто поїхала з України в Англію. Що далі сталося, я не знаю. Вона просила стипендію. Але щоб її отримати, треба або розпочати тренерську діяльність, або працювати на громадських засадах десь. Те, що вона пише, це неправда. Ми зараз збираємо всю інформацію по цій конфліктній ситуації і невдовзі оприлюднимо її, — сказав Косицький "Суспільному".

Президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич переконує, що ніяких системних корупційних проблем у паралімпійському спорті немає, та каже, що завжди готовий до судів, якщо до цього дійде. "Цим питанням займатиметься відповідна комісія. Певно, цей бруд комусь потрібен", — повідомив він ЗМІ.

Слідчу комісію з цього питання планують створити і народні депутати.

"Телеграф" слідкує за розвитком подій та ситуації навколо скандалу.

Фото і скриншоти зі сторінки Інни Візір у фейсбуці