Бізнес на яблуках: на Полтавщині навчилися робити вічну землю і гроші "з повітря"

Голова садівничого товариства "Мрія" Іван Дегтяр з Решетилівки Полтавської області — просто генератор неймовірних ідей. На невеликому клаптику території одночасно варить яблучно-сливовий сік, монтує обладнання для переробки томатів, а у величезній бочці — зброджує яблучний оцет.

В сонячній сушарці у нього підсихають яблучні чипси, готується до запуску "реактор", у якому жнивні відходи перетворять на біопаливо, а інший "реактор" уже виробляє з яблучних вичавків терра прету — вічну родючу землю, якій не потрібні добрива…

Вода з конденсату від виробництва соків

— Сподіваюсь, уже цього року тут з’явиться бювет з найчистішою в Решетилівці водою, — підводить Іван до занедбаної криниці. — У процесі виготовлення соку через змійовики проходить вода, яка його нагріває. При цьому випаровується багато конденсату, тобто, чистої не мінералізованої води. Я подумав: чого ж добру пропадати? Тому всередину цього старого колодязя поставлю поліпропіленову гільзу, яка буде заповнюватися водою, утвореною з конденсату. Кожен може приїхати сюди, відпочити в альтанці, яку незабаром збудуємо, випити натурального соку, подивитися на наше відкрите виробництво і набрати з собою води.

У пана Івана дійсно нічого не пропадає. Недарма на емблемі його товариства поєднані повітря, зелене листя, вода і вогонь, що символізують колообіг вуглецю в природі.

За фахом Іван Дегтяр будівельник. За покликанням — винахідник. Але жодного свого винаходу не запатентував, бо отримати патент — отже, захистити винахід. А він, навпаки, робить усе для того, щоб технології, які впроваджує, переймало якомога більше людей. Він ні з ким не конкурує, бо лише в партнерстві можна досягти більших успіхів, вважає Іван.

Підприємництвом чоловік займається давно. Починав з невеликого миловарного заводу в Слов’янську, де тоді жив. А неподалік, в Адамівці, жили його вже покійні батьки. У тому селі колись було велике садівниче товариство, яке розпалося з розвалом Радянського Союзу.

— Кожен з пайовиків виживав, як міг, — пригадує Іван. — А тим часом великий сад — 46 гектарів — залишившись без догляду, занепав. Бо один голова украв водогін, інший — електропостачання. Люди почали покидати свої садові будиночки в справді райському місці. І мені захотілось з Адамівки зробити земний Едем. Тож поки одні ділки розрізали заводи на метал, я почав скуповувати обладнання для сокопереробки.

Запропонував колишнім пайовикам заново об’єднатися, переписати статут садівничого товариства, щоб до лав садівників могли вступати не лише місцеві, а й будь-хто, хто захоче вкласти у бізнес власні кошти, обладнання чи ідеї. Сьогодні членами товариства, до речі, є люди з Києва та Вінниці, з Німеччини та Італії. Старий сад не викорчовували, а почали підсаджувати в ньому молоді дерева. Близько чотирьох тисяч яблунь, слив, абрикосів висадили, — каже бізнесмен.

Так Адамівка стала торговою маркою, під якою випускають екологічно чисті харчові продукти.

За словами мого співрозмовника, умови участі в його проєкті доволі прозорі: сплачуєш вступний внесок (сьогодні це 560 гривень) або ж один день працюєш у саду (можна оплатити цей день комусь, хто працюватиме за тебе), і щороку платиш членські внески (зараз 120 гривень).

— У нас внески накопичувальні, їх можна бачити у відкритому реєстрі, — пояснює Іван. — Як товариство платимо державі податок лише з реалізованої поза нашими межами продукції, зокрема, через майданчик Prozorro. При цьому п’яту частину своїх доходів з продажів розподіляємо серед членів товариства відповідно до накопичених внесків. А 10 відсотків доходів віддаємо у фонд громади. Так само кожен член товариства віддає десятину своїх доходів тим, хто перебуває у скрутному становищі. Отже, загалом, добровільно сплачуємо 20 відсотків від обороту. Просто це наша філософія — ділитися з тими, хто поза нашим "ковчегом". Якщо з кимось ділишся тим, що в тебе є, тоді твоя душа притягує радість і достаток.

Соковарка як лазнево-пральний комбінат

Сад, який давав "Мрії" врожай, лишився на межі зіткнення, неподалік Ізюма. Сьогодні він увесь усипаний боєприпасами, і коли в нього можна буде зайти, невідомо.

— На перших порах широкомасштабного вторгнення велику соковарку, що стояла в садку, ми використовували як… лазнево-пральний комбінат. Кип’ятили у ній воду, і хлопці могли покупатися, випрати форму, — розповідає Іван. — Ізюмський напрямок тоді захищали тероборонівці з Коломиї. Один — директор ринку, інший повернувся із заробітків у Чехії, третій — бізнесмен… Розумні люди, котрі пішли воювати за покликом серця.

Ми добре потоваришували, хлопці навіть подарували мені вишиванку, яку передали їм волонтери-земляки. Для мене це неоціненний подарунок. Ще й пам’ять про Василя Іщенка. Фермер-мільйонер, меценат, депутат Снятинської міськради, колишній "афганець", він загинув 31 травня неподалік мого села. Пам’ятаю, ще за тиждень до свого останнього дня Василь ходив сумний. Я питав його, що сталося, а він відповідав: "Не женеться сум. Не можу нічого з собою зробити". Дуже гарний чоловік був…

У пам'ять про коломийських тероборонівців Іван хоче зробити в Адамівці меморіальний парк вихідного дня "Касянове урочище", в якому будуть збережені бліндажі й окопи. А навколо озера хоче зробити альтанки з рибацькими помостами, щоб батьки могли проводити час з дітьми та не забували ціну, яку заплатили хлопці за нашу свободу.

…У Решетилівці Іван Дегтяр опинився випадково. Рік тому, зрозумівши, що війна надовго, він спочатку відправив дружину з двома маленькими синами (двоє старших у нього дорослі) за кордон, а тоді разом з товаришем завантажили діжку з оцтом у ГАЗель і поїхали у Київ шукати місце під релокацію підприємства. На Хрещатику під міськрадою зрозуміли, що дарма їхали: де Київ, а де яблука? Втішало одне: Академія наук України завдяки перемовинам з представниками міської адміністрації погодилась виділити "Мрії" склад для готової продукції за невелику орендну плату.

— На зворотному шляху біля Решетилівки у ГАЗелі заскрипіло колесо, — пригадує Іван. — Заступник міського голови, якому я розповів про свою проблему, одразу ж запропонував подивитися на колишню базу "Укртелекому". Тут були бокси, погреби — все, що треба під яблука. Ми ще не підписали договір, а я вже почав перевозити сюди обладнання.

Та найперше з-під обстрілів Іван вивіз дві тонни оцту. Це його улюблений продукт. Він зріє дев’ять місяців. Той, який Івану вдалося врятувати, був закладений з довоєнного врожаю й мав для нього та споживачів особливу цінність.

— Магазинний яблучний оцет не має нічого спільного з нашим, — упевнено каже підприємець. — То зброджений спирт, у який доданий яблучний сік. А ми випускаємо живий, не пастеризований, у якому збережені всі вітаміни та мікроелементи у великих кількостях. І запах яблук. Це сидр, настояний на оцтовій матці, що є "родичкою" чайному грибові.

Зважаючи на попит, нарощуємо обсяги виробництва цього продукту. Буквально за рік вони зросли з 6 до 16 тонн. Оптовики його дуже люблять, бо на ньому можна отримати найбільшу додану вартість: купити у нас півлітра за 70 гривень, а продати за 130-150. Ми ж завдяки цим продажам можемо виплачувати зарплату майстрам, які монтують обладнання на новому місці, — продовжує голова садівничого товариства.

Натуральний яблучний оцет, каже Іван, по-справжньому ще не оцінений в сучасному світі. За легендами, водою з оцтом були наповнені фляги римських легіонерів. Нею ж поїли Ісуса Христа на розп’ятті.

— Покладіть оцтовий компрес на хворе коліно чи на місце, яке розтягнули, і до ранку біль стихне. По собі знаю, — нахвалює Іван свій товар. — Змочіть марлю в такому оцті й прикладіть до лоба — висока температура спаде. Якщо регулярно пити оцтову воду, зникає печія та почуття голоду. Колись священники Святогірської лаври йшли до нас по оцет, як паломники йшли до них. Це наче свята вода життя з райського яблуневого саду.

Цього року, вже на новому місці, на релокованому підприємстві запустили процес бродіння яблучно-смородинового оцту. А на основі яблучного почали виготовляти майонез.

Експеримент з роздачею розсади

— Але ж сад, у який зараз не можна зайти, залишився під Слов’янськом, а ви в Решетилівці. Де тепер берете продукцію для переробки?

— Бачите оті фруктові дерева? — показує на садки мешканців Решетилівки. — То "наші". Люди несуть нам з них урожай, який не в змозі переробити, бо іншої переробки тут нема. Раніше ягоди та фрукти просто опадали й гнили, а тепер за них можна вторгувати гроші. Кілограм яблук приймаємо за три гривні, кіло слив — за п’ять, вишень і смородини — за 10.

Розширюючи переробне виробництво, Іван Дегтяр цієї весни закупив 20 тисяч штук розсади помідорів у місцевих фермерів і роздав охочим їх вирощувати. На цей експеримент погодились 17 домогосподарств.

— Вперше таке зробили. Сподіваюсь, наступного року за вирощування помідорів для переробки візьмуться значно більше мешканців громади, — каже Іван. — Тепер ми купуємо у них овочі за мінусом ціни розсади, а вони мають гарантований збут томатів. З нового урожаю починаємо виготовляти томатний сік прямого віджиму, а також томатний морс (підсушений вакуумом сік, що зменшує час на приготування засмажки) і кетчуп "Решетилівський". Це все нові для нас продукти. Таким чином намагаємось зайняти нішу херсонських овочівників.

Та все ж соки з ягід і фруктів — це основний вид продукції садівничого товариства "Мрія". Соки під маркою "Адамівська" ароматні й густі, тягучі, немов кисіль, не схожі на жодні інші. Така смакота виходить у результаті вибуху клітин продуктів переробки у паровому котлі, конструкцію якого придумав Іван.

— Коли клітина того ж яблука під дією пару вибухає, то відбувається вимивання пектину, що робить сік не просто густим, а корисним, — пояснює він, проводячи екскурсію своїм виробництвом. — У велику соковарку на півтори тонни засипаємо яблука і сливи, а в маленьку, на 12 відер — смородину, вишню, бо їх небагато. З вишневого соку цього року зробили понад дві тонни концентрату. Оскільки в чистому вигляді він надто кислий, будемо потроху додавати до яблучного. Сорти ягід і фруктів мають велике значення, адже кожен має свій аромат і цукристість. Тому ведемо реєстр партій, з яких сортів виготовлено сік.

За зміну маленьке підприємство виробляє в середньому 1,3 тонни соку. Важливо, що весь він розливається у скляну тару.

— Ми зіткнулися з дефіцитом тари, бо під час війни майже всі скловиробники зупинилися, зважаючи на здорожчання виробництва, — Іван відчиняє двері складу, аж до стелі заставленого банками та пляшками. — Однак знайшли вихід: у пунктах прийому склотари купуємо горілчані пляшки, змиваємо етикетки, стерилізуємо. А ще цілу зиму скуповували у населення трилітрові банки. Не всі навіть сюди вмістилися — частина он стоїть просто неба. Спробували фасувати соки в пакети, як більшість переробників, однак нам це не сподобалось. Не хочемо отруювати довкілля.

Цьогоріч товариство "Мрія" планує виробити 200 тонн різноманітних соків. Обіцяє здивувати яблучно-гарбузовим. І що важливо: купити його можна буде не лише через інтернет-замовлення, а й у роздрібній мережі.

— Готуємо до відкриття дві крамниці "Комора садівника": одну в Києві, іншу в Полтаві, — ділиться планами на найближче майбутнє садівник Іван. — Там буде представлений асортимент багатьох крафтових виробників Полтавщини. Щодо наших соків і оцту, то споживачеві вони обійдуться дешевше, якщо він поверне тару. На кожній етикетці це вказано. Ще корисна інформація для споживача: для соків з ранніх сортів яблук, в яких висока кислотність, але низька цукристість, ми використовуємо інвертний сироп, отриманий на власному виробництві, замість цукру. Ці моносахариди є в усіх фруктах, тож натуральність соку зберігається повною мірою.

Мило з лляної олії

Я запитала Івана про гроші. Невже все це вдається йому робити за рахунок обігових коштів товариства?

— Ми робимо гроші ні з чого і всім показуємо, як це працює, — усміхається. А потім серйозно додає: — Беремо й гранти. Ось на останній придбали верстат для закатки пляшок, транспортер, машину, яка робить дитяче пюре, промисловий блендер… Час від часу звертаюся по фінансову допомогу до асоційованих членів товариства. Домовляюся про розстрочки платежів. Але знаю одне: якщо впевнено йти до мрії, то все вдасться і гроші знайдуться в потрібний момент.

Ще один напрям підприємництва, з якого Іван Дегтяр колись починав, — екологічне миловаріння — поки поставлено на паузу. Обладнання, яке він вивіз зі Слов’янська, доки не змонтоване, бо під нього ще не відремонтоване приміщення.

Іван показує рідке мило із лляної олії й дивує зізнанням:

— Я ним зуби чищу. А загалом воно призначене для миття фруктів. Ви ж знаєте, фрукти, щоб вони довго лежали, обробляють спеціальною хімією, яку нічим не змити. Тому варто мати в хазяйстві таке мило, як наше, з натуральних компонентів.

Але мені здалося, що сьогодні найважливіше для Івана — переробка відходів. Біогаз із яблучних вичавків, це, звісно, завтрашній день. Штучна земля, якій не потрібні добрива, отримана з деревного вугілля і рослинних залишків, — терра прета — це вже реальність.

— У нас повністю замкнутий цикл виробництва: забираємо з повітря вуглекислий газ і закопуємо відходи в землю, — пояснює Іван. — І це крок до зупинки глобального потепління. Сюди з усіх громад їздять, дивляться на все, як на диво. Ще трохи часу, і ми почнемо продукувати у великих обсягах терра прету для держави та дешевий біогаз для населення. Через рік-два надлишками тепла від виробництва будемо обігрівати Цибулівку — прилеглу до заводу територію. І коли все це запрацює, я впевнений, наш досвід почнуть масштабувати. Сьогодні ми створюємо мікромодель підприємств, які мусять бути в кожному місті та селі.

— Наше виробництво — це як виставковий центр, — завершуючи екскурсію, каже Іван. — У Києві є Лавра, у Харкові — "Фельдман парк", а у нас — "Решетилівський завод Карбон Рецикл". Під такою назвою ми зареєстрували тут філію садівничого товариства. На вході збудуємо кафе-акваріум, щоб діточки могли подивитися, як переробляють яблучка на сік. Дорослим буде цікаво подивитися, як добувають біогаз…

Про те, наскільки амбасадор "Спільноти відновлення", лауреат відзнаки "Незламні зі сходу" Іван Дегтяр віддається справі свого життя, говорить така деталь. Я запитала, скільки йому років, і він задумався. "П’ятдесят з чимось", — відповів спочатку. "П’ятдесят три? Ні, більше! П’ятдесят чотири. У серпні ось п’ятдесят п’ять буде. Але хіба це важливо? Про старість я не думаю", — усміхнувся.

Фото автора та зі сторінки Івана Дегтяра у Facebook