Бандити, наркотики та тотальна свобода: як починалися рейв-вечірки у Києві (частина 1)
- Автор
- Дата публікації
- Автор
Torba Party зробила електронну танцювальну музику в Україні всенародною
Кажуть, якщо ви пам’ятаєте дев'яноті, вас там не було. Суворий зміст цієї розхожої приказки та відсутність масового інтернету (так, було й таке!) зробили історію київських рейв-вечірок надбанням туманних чуток та диких домислів. Справжній рейв і юнацький угар перших київських Torba Party — тематичних вечірок під електронну танцювальну музику в усій її різноманітності — увійшли в історію. Проте факти розчинилися в мороці минулих десятиліть. "Телеграф" вирішив виправити цю нездорову ситуацію й згадати, як усе було насправді.
Коли відбулася перша рейв-вечірка у Києві
На цей рахунок існує багато думок. Журналіст Ігор Панасов, автор книжки "Історія українського рейву", вважає, що перші прообрази рейв-вечірок проходили у легендарному "Паркомі", сквоті художників на вул. Паризької Комуни (з 1991 року — вул. Михайлівській). Там не було ані діджеїв, ні професійних звукових систем: грубо кажучи, серед полотен і скульптур художники-сквотери разом зі своїми гостями відривалися під магнітофон із записами новомодного ейсід-хаусу.
Хіти тодішніх зірок стилю Dee-Lite та S’Express постійно крутили по телевізору, а королі жанру The KLF з їхнім "What Time Is Love?" лунали буквально з кожного кіоску зі "Смірновкою" та цигарками L&M. Так само ми, будучи студентами, відривалися з друзями на квартирах під перші записи Prodigy та Джоша Уінка — навіть не знаючи правильних рухів. Нова музика вела за собою.
Є й інша версія. На думку медіаексперта і політичного консультанта, а за сумісництвом — промоутера концертів та вечірок у дев'яності Олексія Ковжуна, перша подібна акція в Києві, що стала прообразом майбутніх рейв-вечірок, відбулася 1992 року в арт-галереї "Ра" на вул. Богдана Хмельницького. (Щоправда, на сайті галереї роком відкриття вказано 1993-й.)
У 1992 році я щойно повернувся зі своєї першої поїздки за кордон: Нідерланди, Британія, Німеччина. Там я ходив на рок-концерти, але я вже чув про ці так звані рейви, і як любителю "важкої" музики мені дуже запав у голову жанр хардкор. Я привіз кілька компакт-дисків із хардкором, і в галереї "Ра" ми зробили щось на кшталт прото-рейву. Там був невеликий підвал, де зібралися свої — художники, богемна тусовка. Ми навіть поставили ударну установку, мікрофони та завісили стіни великими аркушами білого ватману, щоб можна було самовиражатися — підігравати під музику, щось малювати, щось співати. Це був такий хаотичний, дивний і класний вечір, який, звісно ж, закінчився викликом міліції о другій ночі, бо було надто гучно і ми заважали сусідам.
В інтерв’ю виданню "Амнезія" директор аукціонного будинку "Дукат" Леонід Комський розповів, що рейв-вечірки влаштовувалися на Дні художника (святкується у день народження Пабло Пікассо 25 жовтня) та в арт-сквоті на Олегівській Але загалом традиція танцювати під музику існує ще від появи перших патефонів.
Усі в "Торбі"
За словами Олексія Ковжуна, перші, якщо можна так сказати, професійні рейв-вечірки у Києві вони організовували з Романом Альтером, легендарним київським промоутером, який привозив у Києві гурти "Кіно" та "Звуки Му", а ще за часів УРСР професійно займався організацією дискотек.
Ми з моїм другом Ромою Альтером, на жаль, уже покійним, поєднали зусилля з Віталіком Улицьким і провели першу "Торбу". Наступні "Торби" він робив уже без нас.
При цьому, як згадував для видання "БЖ" DJ Chipp (Віктор Ішков), у середині десятиліття на тримільйонне місто припадало не більше п’яти професійних діджейських програвачів.
У доінтернетну епоху інформацію про те, "як треба", збирали буквально по крихтах. Головно завдяки друзям, які привозили з-за кордону журнали Wire та DJ Mag, VHS-касети із записом техно-фестивалів, платівки, розповідали про особливості організації вечірок. Наприклад, на перших київських заходах не було навіть сек’юріті. Не кажучи вже про те, що така діяльність ніяк не була врегульована з адміністративної точки зору: радянських чиновників уже не було, українські ще не зарегулювали країну до передмайданного стану.
Керуючий партнер агентства USP Events Віталій Улицький, свого часу теж захоплений рейв-культурою, також відкриває для себе новий формат ненудного дозвілля. Побувавши влітку 1994 року в легендарному лондонському клубі Ministry of Sound, він загоряється ідеєю зробити щось подібне у себе вдома.
Це був культовий центр європейської електронної сцени, клуб номер один свого часу. І це бажання побачити легенду на власні очі не давало спокою. Ministry of Sound тоді розташовувався у колишньому автобусному депо. Усередині мене вразило те, що інтер’єру як такого не було зовсім: чистий індустріальний простір, без декору, без дизайнерських рішень – лише світло і тіні. Та все це не мало жодного значення, бо головне враження створював звук та дивні люди навкруги. Низькі частоти буквально пронизували тіло наскрізь, викликаючи відчуття, яких я не переживав ніколи раніше. Це стало для мене справжним інсайтом, моментом прозріння. Саме тоді я зрозумів: інтер’єр взагалі не головне, головне — люди та унікальна атмосфера.
Так виникає ідея рейв-вечірок, організованих за західним зразком: з професійною звуковою апаратурою та світлом, діджеями, віджеями, арт-перфомансами, а головне — просторим танцполем, де могли б "відірватися" всі охочі, а не лише обрана богемна тусовка. Так з’являється ідея серії вечірок під назвою Torba Party. Саме там з’явилася київська рейв-сцена. Ішов 1995 рік.
Перші вечірки я фінансував власним коштом. На той момент у мене вже кілька років був успішний бізнес із партнерами, зокрема ресторанний. Паралельно існувала архітектурна компанія Alliance Club Design, якою керувала Аня Нікітіна. Вона ж і стала першим та головним дизайнером Torba у наступні роки. А бюджети були досить скромними, близько 4-5 тисяч доларів за вечірку. Згодом ми навчилися залучати спонсорів. За рахунок спонсорів Lucky Strike та Stimorol фінальна вечірка у Будинку кіно коштувала вже 26 тисяч доларів. Єдині труднощі, з якими я зіткнувся під час організації перших вечірок, — це повільна комунікація порівняно з тим, як ми спілкуємось сьогодні.
Продовження читайте тут.
Раніше "Телеграф" писав про всесвітньо відомих акторів, які знімалися в Україні.