Валерій Дубіль: Сьогодні кожен, хто не воює, має робити все для підтримки військових та медиків, бо це — гарантовано врятовані життя

Про умови, в яких працюють лікарі на передовій, вплив волонтерського руху на стійкість оборони України та політичну ситуацію загалом — у розмові з народним депутатом України, першим заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування Валерієм Дубілем.

- Валерію Олександровичу, дякуємо, що знайшли час на інтервʼю. Повномасштабна війна триває вже понад півтора роки. Що за цей час вразило вас найбільше та як оцінюєте поточну ситуацію?

- Вітаю. В першу чергу, дякую за запрошення. Якщо говорити про те, що особисто мене вразило найбільше за ці півтора роки повномасштабної агресії, відповім коротко — жорстокість росіян та незламність українців. Нашими людьми я не перестаю захоплюватися.

З перших днів великої війни я та моя команда, команда "Батьківщини" на чолі з Юлією Тимошенко, знаходилися в найгарячіших точках поруч із людьми і мушу сказати, що люди в нас — надзвичайні. Той рівень взаємної підтримки, той рівень самовідданості та жертовності, сміливості та відчайдушності, який я бачив — це щось неймовірне.

За великим рахунком, саме самоорганізація людей на місцях допомогла нам пережити перші місяці війни. Коли влада займалася виключно військовою справою — саме звичайні люди виконували функції влади на місцях. Ми це бачили на власні очі, коли у перші тижні великої війни організовували евакуацію діток з "Охматдиту", коли відвідували Покровськ, Харків, Дніпро, Миколаїв, Одесу та інші міста, коли тримали контакт з волонтерами, медиками, теробороною у різних областях країни.

Мабуть, у цьому і весь секрет успішності нашого опору — плече підтримки, яке народ вчасно підставив державі.

Якщо ж говорити про поточну ситуацію, то вона, звісно, не проста. Я не хочу оцінювати військову ситуацію — це мають робити відповідальні особи, але у соціально-економічній сфері та в медицині питань, які потрібно вирішувати, більш ніж достатньо.

- Давайте більш детально зупинимось на медицині. По вашим соцмережам видно, що ви регулярно відвідуєте лікарні в різних куточках України. В яких умовах працюють лікарі, чи всього вистачає, чи є якісь проблемні питання?

- Хотів би трішки уточнити — я дійсно регулярно їжджу по лікарнях, але не в різних куточках України, а в тих, які займаються нашими пораненими військовими. Це прифронтові лікарні на Миколаївщині, Дніпропетровщині, Харківщині, Донеччині та Запорізькій області, тилові шпиталі на Київщині, Вінниччині, Чернігівщині тощо, куди доставляють на лікування наших воїнів з лікарень на передовій.

Зараз ця система працює так — є польові шпиталі та медики, які надають першу допомогу пораненим прямо на полі бою, вони евакуюють солдат з передової до найближчих прифронтових лікарень, де їх стабілізують, оцінюють стан та відправляють вже глибше, подалі від лінії зіткнення, наприклад у Дніпро. Там лікарі вже займаються пораненими більш грунтовно, в більш спокійних умовах. Проводять операції, спостерігають за динамікою основних показників і, як тільки стан пацієнта дозволяє — направляють його на подальше лікування, оперативні втручання та реабілітацію вже в лікарні у глибокому тилу до Києва, Вінниці чи інших міст.

І інтенсивність роботи у польових медиків, та лікарень, які першими приймають та сортують поранених — надзвичайно інтенсивна, 24/7 та без вихідних. І цей темп не знижується взагалі.

Якщо говорити про забезпеченість лікарень всім необхідним, то давайте чесно — в нас і до повномасштабної війни не було такого, аби лікарям вистачало всього, а сьогодні й поготів.

- А в чому причина? Чому держава не забезпечує всіх потреб?

- Тут питання більше не в державі, а в швидкості використання того, що потрапляє до лікарень. З перших днів війни навантаження на медичні заклади виросло в рази — туди потрапляють і поранені з фронту, і мирні мешканці, які постраждали від ракетних ударів. Крім того, роботи лікарям додає і хронічний стрес, в якому живуть українці, це провокує розвиток інсультів, інфарктів і інших хвороб. А чим більше пацієнтів — тим швидше зношується обладнання, і тим більшою є потреба у ліках та витратних матеріалах.

Додайте сюди те, що українські лікарні, особливо на передовій, регулярно стають мішенями для дронів та ракет, а отже — руйнуються не тільки будівлі, а і дороговартісне обладнання.

Крім того, багато приватних клінік евакуювалися із небезпечних зон, тому єдиним спасінням для людей залишилися державні і комунальні заклади, які продовжують працювати навіть за три кілометри від лінії фронту. Але дефіцит сучасного медичного обладнання там дійсно є.

Приміром, донедавна у всій Донецькій області не було жодного апарату МРТ. Жодного! А МРТ та КТ — це перше, що дозволяє швидко дізнатися характер травми чи поранення. Зараз МРТ на Донеччині вже є, але зусиллями благодійників та волонтерів — це було дуже складно, але ми це, все ж таки, зробили.

- Я так розумію, що такі питання вирішуються завдяки вашій співпраці з благодійниками?

- Я дійсно тісно співпрацюю з кількома потужними благодійними фондами — ми разом передаємо на передову критично важливе медичне обладнання. Крім того, доставляємо на передову спеціальне обладнання для військових — це і дрони, і рації, і станції звʼязку. Знаходимо можливості для відновлення пошкоджених будівель інфраструктурних та соціальних обʼєктів — передаємо будівельні матеріали. Ну і, звісно, продуктові набори для людей — на жаль, навіть за кілька кілометрів від фронту продовжують залишатися дуже багато мирних жителів.

Але основні зусилля, дійсно, спрямовуємо на допомогу медзакладам. Я люблю їздити в поїздки разом із іншими волонтерами фонду. Я не дуже публічна людина, тому спокійно можу носити на склад лікарні коробки з медичними моніторами, стояти в натовпі, видавати продуктові набори і простою мовою спілкуватися з людьми, які навіть не здогадуються що перед ними народний депутат. Мене сприймають як простого волонтера і мені це подобається. Коли немає формальностей, то і спілкування більш приємне, відверте та продуктивне.

Але, щоб було що привезти та передати лікарням та людям теж доводиться багато працювати і в цьому процесі я беру також безпосередню участь, гуртую людей, спілкуюся з партнерами Фонду, меценатами — беру активну участь в тому, щоб процес допомоги лікарням не зупинявся ні на хвилину.

Я вважаю, що сьогодні кожен, хто не воює, має робити все для підтримки фронту та медиків — це гарантовано врятовані життя, а, як то кажуть, той, хто рятує хоча б одне життя, рятує цілий світ.

- Які основні проблеми сьогодні у лікарень на передовій? Що говорять лікарі?

- Знаєте, що найбільше вражає? Лікарі не жаліються ні на що. Вони мовчать, але їх втомлені очі скажуть вам більше, ніж будь які слова. Потрібно розуміти, я вже говорив раніше, що вони працюють в надзвичайно важких умовах! Цілодобово і без вихідних. Їх лікарні часто обстрілюються, вони щодня рятують сотні, навіть тисячі, людських життів — і військових, і цивільних, при цьому, ризикуючи власними життями. Але при цьому вони ніколи нічого не просять самі, можливо лише у вже екстрених випадках.

Тому сидіти і чекати, що тобі зателефонує головний лікар якоїсь лікарні і скаже — нам потрібен гастроскоп — марно. Потрібно самому дзвонити і питати, що вам привезти, що допомогти, чого немає, чого мало, які є проблеми? Ось тоді справа починає рухатися.

Лише за останні два місяці ми з партнерами передали лікарням на передовій апарат МРТ та три апарати КТ, УЗД та рентген апарати, апарати, два гостроскопи та більше ста медичних моніторів, апарати для загоєння ран, десятки висококласних підігрівачів крові, автомобілі невідкладної допомоги, в одному із закладів повністю обладнали кабінет гастроколоноскопії, доставили морозильне медичне обладнання, більше ста старлінків, сотні тонн витратних матеріалів, хірургічні набори і багато-багато чого. Це лікарні у Курахово, Торецьку, Словʼянську, Краматорську, Добропіллі, Петропавлівці, Павлограді, Дніпрі, Херсоні, Миколаєві, Харкові, Богодухові та інші населені пункти поблизу зони бойових дій.

Це лише те, що передали ми, разом із нашими партнерами, а є ж іще фонди, які допомагають лікарям. Тобто можете уявити, який насправді пласт потреб у українських лікарень сьогодні.

- А є питання, які потребують і законодавчого врегулювання? Ви — перший заступник голови парламентського комітету з питань здоровʼя нації, тож певно працюєте і у цій площині.

- Безперечно! Разом з колегами по комітету ми постійно опрацьовуємо той пласт проблемних питань, які є в українській медицині. Це питання і забезпечення та фінансування медзакладів, і підвищення заробітних плат цивільним медикам, які працюють поблизу або безпосередньо в зоні бойових дій, і впровадження телемедицини, і процес проходження військово-лікарських комісій, і реабілітація поранених, і, звісно, питання нормального функціонування системи охорони здоровʼя в цілому в країні, аби кожен українець гарантовано мав доступ до медичних послуг.

Попри війну, критичну економічну ситуацію в країні, охорона здоров’я залишається в пріоритеті. Загальні видатки Державного бюджету на охорону здоров’я на наступний рік збільшено у порівнянні з 2023 роком на 24,4 мільярдів гривень. Це більше 200 мільярдів гривень. Медична система повинна функціонувати, люди повинні отримувати усі передбачені законами медичні гарантії, це зараз — питання порятунку життів наших громадян — і цивільних, і військових.

А вже там, де держава не справляється, своє плече повинні підставити іноземні і українські донори, меценати, благодійники. Тільки так ми зможемо вистояти і перемогти, зокрема — і на медичному фронті.

- Наскільки нам відомо, ви є заступником голови ВО "Батьківщина" та виконувачем обовʼязків голови Київської організації політичної партії "Батьківщина". Які задачі ставите перед собою на цій посаді?

- Моя основна задача — зробити сильну київську команду, дещо її оновити, влити в неї свіжу, креативну та енергійну кров і не заважати їй працювати. Це власне підхід, який, на мою думку, згодом масштабується на роботу партії по країні загалом.

З одного боку, в нашій партії багато дуже досвідчених людей-політиків, Юлія Тимошенко, Іван Кириленко, я, Григорій Немиря, Сергій Власенко, Сергій Тарута, Андрій Кожемʼякін, Валентин Наливайченко, Олександр Абдуллін, Вадим Івченко та інші мої колеги, з іншого — в Україні дуже багато талановитих молодих людей, які вже сьогодні є основою країни, мають інноваційні погляди, креативний підхід до роботи і, що головне, бажання будувати фундамент успішної країни. Вони готові до цього і ми повинні дати їм таку можливість, наповнивши її тим досвідом та знаннями, які маємо ми — досвідчені політики.

Тому зараз ми знаходимося в стадії реновації партії у Києві. Формуємо візію, напрацьовуємо нові формати роботи та розробляємо стратегію того, як наша команда може допомогти в розвитку Києва та покращенню якості життя киян. "Батьківщина" на всіх рівнях, і, зокрема, у Києві, виходить із принципу конструктивізму.

Зараз точно не час для гучних заяв чи політичних розбірок — це не дасть конструктиву. Навпаки, ми зараз намагаємося максимально ефективно допомагати місцевій владі в тих питаннях, де ми можемо допомогти.

Київ сьогодні — це місто, яке дало прихисток сотням тисяч жителів інших міст, і вони потребують підтримки й вирішення цілого пласту існуючих проблем. Київ — це медичний, волонтерський та військовий хаб, і тут також є над чим працювати. Київ — це про якість життя, про якість пересування. Це економічний центр. Київ, зрештою, це столиця, місто, яка має задавати тренди та бути взірцем для інших населених пунктів України. І наша команда працює та робить усе, аби Київ став бездоганним за абсолютно всіма показниками. Але головна умова для цього — це перемогти у війні.

- Знаємо, що у вас ювілей — 50 років. Вітаємо вас і зичимо усього найкращого. А яке бажання у свій день народження загадали ви?

- Мабуть, таке ж, яке загадують мільйони українців щодня, — якнайшвидшої перемоги України над ворогом. Щоб зупинився цей геноцид українців, влаштований "сусідами", щоб перестали гинути наші найкращі сини і дочки — наша справжня еліта, цвіт нації, наше майбутнє.

Дуже хочеться, щоб родини дочекалися своїх героїв, а усі українці, яких війна розкидала по світу, повернулися додому. Щоб додому повернулися і наші Крим, Донецьк, Луганськ та інші міста.

Мені дуже запамʼяталася розмова з одним молодим цивільним медиком однієї з прифронтових лікарень, який рятує наших поранених військових. Коли я запитав його про мотивацію залишатися тут, під обстрілами, з постійною небезпекою і безперервним потоком поранених, він відповів дуже коротко: "Додому хочу, в Луганськ".