Який рівень життя повинен забезпечити чоловік-"здобувач" для своєї жінки - morena morana

Якийсь чоловік виставив у соцмережі список бажань своєї колишньої дружини. Вставив, ясна річ, щоб познущатися. Зворушливий такий рукописний список, сорок пунктів того, що хотілося б, але грошей немає. І речі в цьому списку дуже прості.

Шкіряні чоботи, сумка, щоб не одна, "другий раз зробити брови". На танці сходити, політати колись на літаку, ліки мамі, велосипед дитині... З "шикарного" — гарний телефон, шуба... Обійняти і плакати, словом. А під списком звичайно коментарі "патріархів", що, мовляв, чоловік і не зобов’язаний усі ці примхи оплачувати. Ось базовий рівень – це так. А на "хотілки" нехай сама дружина заробляє.

Якось раптом подумалося – а який він, цей "базовий рівень", який ніби існує "за умовчанням", якщо ми беремо за основу модель сім’ї, де чоловік "здобувач" та "глава сім’ї"? Мусить він існувати, зрозуміло, що в когось супчик рідкий, а в когось перли дрібні, але все ж таки?

Куди цей "базовий рівень" упирається? У прожитковий мінімум? Оплату їжі та комунальних послуг? Щоб життя в людині якось підтримувати, хоч і ледь-ледь?

Це, на мою думку, більшість жінок і самі вміють…

Згадала одна реальна історія з дикої молодості. Коли ми, молоді матері з пісочниці, почали з’ясовувати, хто про що мріє. Зрозуміло, що у всіх мрії різні – у когось про подорожі, хтось хоче блищати на сцені, хтось нову квартиру бачить уві сні. А одна раптом каже: я про курку гриль мрію. Давно не купували, два роки вже грошей немає. І пару речей би нових, а то все зношене мало не до дірок.

Тут, звичайно, всі переглянулися, скоординувалися між собою. Хтось курку цю приніс, хтось, у кого розмір підходив, речі нові, добрі, з ярликами. Хтось косметику... Вирішили порадувати дівчину. Не такі вже це мрії, щоби не виконати. Вона дякувала, звичайно. Усі обіймалися, плакали.

А їй найбільше пеньюарчик сподобався прозорий, рожевий, теж із биркою. Комусь дарували, а потім чи розмір не підійшов, чи колір не сподобався. І ось вона на нього дивиться, як на скарб, і каже, що, мовляв, за це окреме спасибі. Це я буду чоловіка тішити. Він у мене голова сім’ї та здобувач.

Це мені до чого занурилося? Та до того, що вкотре я вже переконуюсь: довкола досить жінок, які готові вписатися в справжню "патріархальну модель". Не ту, в якій дружині все не можна, а чоловікові зручно, а справжню багатодітну сім’ю з чоловіком на чолі. Вирощувати дітей, стежити за побутом, віддавати право рішень чоловікові, ось це все. Жінок таких багато. Набагато більше, ніж чоловіків, готових всю цю пишність забезпечити хоча б на базовому рівні, не кажучи вже про будь-які "хотілки" типу шкіряних чобіт або нових телефонів. Така ось селяві.