Іноземних журналістів за порушення можуть просто вигнати з України. А ось для українців — втрата акредитації дорівнює смерті - Стас Козлюк

Пост про роботу. Багато матюків. І багато тексту. Вчора колеги ображалися, що в Херсон пустили іноземні медіа, а українські – ні. І це провал, насправді. Ну тому, що перший лайв із деокупованого обласного центру підіймають не українські репортери, які роками місили г*вно в полях, сиділи під обстрілами і прохавали війну від початку й до кінця. Ні, це роблять іноземці, для яких це вже надцята війна за кар’єру. Так, у них більша аудиторія, оце от все. Але з точки зору комунікації, вибачте, це про*об.

Згадується, як за кілька днів до початку війни одна іноземна журналістка мені кричала "Де, бл*дь, всі ці 8 років була робота українських журналістів? Чому світ обговорює тільки наші матеріали? Чому тільки зараз?" І я хз, що їй сказати. Може тому, що світу було по*уй на те, що тут в Україні відбувається? Може тому, що в них руки з ж*пи зробити домашнє завдання перед тим, як приїхати в Україну? Може треба було трохи почитати тексти українських ЗМІ? Почитати, що західні політики говорили про нашу війну?

За 8+ місяців війни довелося побачити багато довбо**бів. Виявилося, що іноземні ЗМІ ніх*ра не свєточ стандартів. Часто там працюють довбо**би. Наприклад, вони на серйозних щщах будуть лазити по розбитій Бородянці й питати, чи бачив ти залишки людських тіл, бо це ж "докази воєнних злочинів". Ах ти ж моя бубочка! А роз**баного російськими бомбами міста тобі мало? Це, бл*дь, не доказ? Нах*ра оці казки? Так і скажи: моєму редактору треба фото вбитих, бо це добре заходить в новини. Або дятли, які в обхід військових їдуть і підриваються на мінних полях. Які питають у місцевих "в тому селі наші?" і в результаті ЗСУ має організовувати спецоперацію з їх порятунку. І це вже не говорячи про те, що іноземці, у більшості випадків, навіть не думають про те, що можна і не можна знімати. Ну бо ти зняв і поїхав, а потім в когось через ці красиві фотографії прилетіло.

Що важливо. Є нормальні іноземні колеги. Адекватні. Які роблять фото без прив’язки до місцевості. Які розуміють, що таке "ні". Які не починають волати "я відомий британський/американський/італійський/іспанський/французький журналіст, нємєдлєнно пустітє!!!!111". Які розуміють, що військовим зараз трохи не до журналістів, у них купа своїх задач. Які можуть і вміють співчувати й не питають цивільних з деокупованих територій "а шо ви відчували в цей момент". Коротше. Є колеги.

А тепер про вибірковість у допуску. Ну бо довелося побувати і в шкурі представника іноземного ЗМІ, й українського. Так от. Вибірковості шото побачити не вдалося. Тобто, коли тобі треба потрапити на лінію фронту – ти, так само як і в попередні роки, за**буєш пресофіцерів, аби вони знайшли у графіку кілька годин для тебе. Ти так само заповнюєш купу запитів. Тебе так само шлють на*єр, бо зараз не до тебе. І це нормально. Так буває. І вчора іноземці вили так само як і наші, яких не пускали до Херсона. Просто хтось проліз, хтось — ні.

Оце недавно ржали з колегою, коли нас не пустили до військових на півдні й ми впали на хвіст Суспільному. Колеги, почувши, що ми працюємо з міжнародними фотоагенціями, видали геніальну фразу: "Ну да, ви іноземні ЗМІ, вам все можна, не то, шо нам". Ви ж мої бубочки. Знали б ви, скільки нервів треба було вбити, аби потрапити до військових. І скільки телефонних дзвінків зробити. І скільки повідомлень відправити. І що акредитації у нас від українських ЗМІ. І нам, так же як і вам, погрожували позбавленням акредитацій.

І отут є важливий нюанс. Бо все, чим ризикують іноземці, якщо порушать правила – в них заберуть акреду ЗСУ і випруть на пару років з країни. І це для них ок. Поїдуть собі в іншу країну працювати. На іншу війну. Українські журналісти так не можуть. Нам нема куди їхати. В нас немає іншої країни. Це наша війна. І втрата акредитації тут рівносильна смерті в професії. Бо після такого у найближчий час ти навряд шо знімеш. Тому або ти граєш за встановленими правилами, стоїш у чергах тижнями, аби зняти бодай щось, або ризикуєш втратити акредитацію, пролазиш туди, куди пресофіцер від командування тебе не пускав, але отримуєш матеріал.

І отут ми нарешті підійшли до самої проблеми. Звісно, що на мій хлопський розум. МО, та й військові, хочуть якось контролювати, вести облік журналістів. Типу, скільки їх, куди вони їдуть, де й коли мають працювати, які в них завдання etc. Ввели акредитації від ЗСУ. І це дуже навіть ок. Типу, отримуєш акредитацію і можеш спокійно собі працювати. Але х*й. Ти отримав акредитацію, після якої треба подати запит на оперативне командування й отримати дозвіл на роботу. ЗБС, подаєш. Дозвіл отримуєш. Але тобі треба працювати не в Миколаївській області, в самому Миколаєві наприклад. Тому треба подати йо**ний запит на Миколаїв. Подаєш, отримуєш відповідь, працюєш. А потім, в якийсь момент, тобі треба заїхати у Херсонську область з боку Кривого Рогу. Вгадайте що? Правильно, пишіть довбаний запит. Так би мовити, на кожен пчих треба окремий папір. І, по секрету, іноземні ЗМІ так майже не працюють. Принаймні ті, з якими довелося їздити. Вони вирішують питання напряму: або через військових, або через ОП. Тому що поки ти пишеш сотні запитів – втрачаєш час. А репортери так працювати не можуть.

Іноземці не хочуть їб**ися з цими паперами. Тому їдуть в обхід чи об’їзд, чи як його назвати. Хтось підривається на мінах. Хтось попадає під російський обстріл. А хтось потрапляє в Херсон і робить включення. І тут можна зрозуміти військових: їм простіше нах*ін забанити всіх журналістів, ніж розбиратися, хто з них адекватний, а хто додік, який шукає залишки людських тіл на мінних полях. Але проблеми це не вирішує. Взагалі. Що з цим робити – х*р його знає. Як мінімум було б непогано, аби репортерам не заважали робити свою роботу. На Донбасі свого часу ця схема була дуже робоча: домовилися з військовими на місці, вони не проти — їдеш, працюєш, всі задоволені.

Бо кожна додаткова бюрократична х*рня ускладнює робочий процес. І вносить ще більше хаосу, а не порядку. Насправді дивує, що люди, які встановлюють правила, цього досі не зрозуміли.