"Він повернувся з полону. Дякую вам за все", - це найкраще, що можна почути від підопічних фонду "Мрія" - Татуся Бо

В МРІЯ — Українська фундація звертаються здебільшого жінки. Мами, дружини, сестри, доньки. У них усіх різні історії, різні потреби, тільки мрія одна на всіх — "щоб повернувся з полону".

Наші жінки непохитні, мов скелі.

Із їхніх вуст вилітають важкі слова, мов снаряди. Ними вони описують свою історію. Історію втрат. Історію кохання. Історію сподівань. Історію чекання.

Наші жінки плачуть.

Тихо, майже беззвучно і завжди вибачаються за свої сльози, хоч їхні сльози і доречні. Ними теж вони пишуть свою історію.

Наші жінки вперті.

Ті, в чиї двері і кабінети вони входять, влітають, вриваються, не дадуть мені збрехати. Те, як вони вміють боротися за найдорожчих дивує і надихає.

Наші жінки сміються.

Тепер я знаю це напевно. Як же дзвінко вони сміються. А потім сполохано в якусь мить затихають. Згадують посестер, які цього дня плачуть, бо обмін не їхній. І вибачаються за свій раптовий сміх, за свою раптову радість.

Як керівник напрямку допомоги родинам полонених я щодня говорю із ними. Я всотую їхні історії. І можливо, колись, коли почую щасливий сміх останньої підопічної фонду, я наважуся їх розказати. Бо їх мають почути.

Пару тижнів тому мені прийшов офіційний лист з однієї державної установи "допоможіть цій родині", "чоловік у полоні", "двоє дітей", "хвороба". Я говорю з цією жінкою, в неї дзвінкий голос, як у дівчинки. Їй треба допомога і підтримка, щоб дочекатися чоловіка. "Я точно знаю, що він повернеться, мені треба тільки дочекатися". І ми чекали з нею. Ми говорили про дітей, про коханих, про мам, про життя і кожну розмову закінчували мрією. "От би він повернувся".

Вчора був важкий день. Справді складний. Важкі втрати. Сумні новини. Якийсь розпач і жах. І ввечері вже — пізній дзвінок. І її голос схожий на дзвіночок — "Дякую, я більше не потребую вашої допомоги. Він повернувся з полону. Його обміняли. Він вже дзвонив. Я чула його голос. Він такий же впевнений і наполегливий, як і колись. Дякую вам за все".

Це таки найкраще, що можна почути в роботі фонду від підопічних. Це те, що я хочу чути завжди. Вчора я вперше закривала картку підопічної і ставила відмітку "звільнений з полону". І в мене теж з’явилася мрія. Якомога скоріше поставити всім такі відмітки. І я тримаюся за цю мрію, за цей перший голос, за цю фразу "він повернувся з полону". Так хочу побачити веселі очі білявої дівчинки на руках у тата, який повернувся з полону. Почути щасливий голос хлопчика, який з татом запускатиме в небо літак. Побачити гол того чудового відчайдуха у ворота, на яких стоїть його тато. І от тоді, коли я закрию останню картку, я згадаю усі історії і спробую їх розказати.

Дякую всім, хто словом і ділом підтримує нашу "Мрію". Знайте, що це безцінно. Дякую всім залученим у процес обміну полонених. Дякую Юлія Паєвська за можливість бути частинкою такої важливої справи.

Фото з мережі, автора поки не знаю.

Джерело: Facebook-сторінка Татусі Бо