Захід починає розуміти, що "перечекати" війну в Україні не вдасться - Євгенія Габер

Сьогодні повертаюсь додому після свого європейського "марафону".

Швейцарський парламент — Варшавський безпековий форум — Балканський безпековий форум — семінар з регіональної безпеки в Центрі європейської безпеки Дж. Маршалла в Гарміші — щорічна конференція Франкфуртського Інституту досліджень миру — нарешті, міжнародний семінар Аспен Інституту з основною увагою темам міжнародних відносин, ліберальних цінностей та європейської єдності, організований The Aspen Institute Kyiv та британськими партнерами.

Три тижні панельних дискусій, зустрічей, лекцій, виступів, неформального спілкування про Україну, довкола України, для України. "Ніколи не їла наодинці", багато говорила, багато слухала.

Враження неоднозначні.

З одного боку, схоже, що до наших партнерів приходить розуміння того, що "перечекати" до кращих часів не вдасться, бо саме це очікування "кращі часи" власне і віддаляє. З'являється усвідомлення того, що домовитись з Росією неможливо і що "так, як було раніше" вже не буде. Повернення до довоєнного статусу-кво неможливе.

Втім, все ще немає чіткого розуміння, що далі? якщо не "так, як раніше", то як?

І якщо нарешті зробити крок від задачі допомогти "Росії не виграти, а Україні не програти" до принципу повної перемоги України, то який "end game scenario" для Росії? Відсутність стратегії щодо майбутнього РФ не тільки серед західних політиків та інтелектуалів, а і в лавах розрізненої і розділеної російської опозиції лише поглиблює проблему. Тож, навіть розуміючи злочинність путінського режиму, страх замість однієї непередбачуваної росії, яку "умом не понять и аршином не измерить", отримати багато "непередбачуваних росій", яких буде ще важче зрозуміти та тим паче виміряти, сковує будь-які рішучі дії. Варіанти пригожина-кадирова з ядерною кнопкою / смути на десятиліття / дезінтеграції та етнічних конфліктів з тисячами біженців "від Владивостока до Лісабона" лякають не менше, ніж погрози всім добре відомого воєнного злочинця у Кремлі.

Чесно кажучи, після палких дебатів на Варшавському безпековому форумі між Владіміром Міловим та Гаррі Каспаровим щодо майбутнього Росії, я вчергове переконалася, що серед всіх російських опозиціонерів найбільш конструктивними і раціональними є… правильно, українське громадянське суспільство (на цій панелі блискуче представлене Daria Kaleniuk). Обговорення навколо того, що українці / Захід мають: а) знести режим путіна, який росіяни взрощували десятиріччями пасивної покори чи активної підтримки; б) написати нову Конституцію Росії; і в) після цього ще дати грошей російським опозиціонерам на красиві піар кампанії, нагадало мені відомого російського мультяшного персонажа, який запитував "может, вы еще и кушать за меня будете??"

Цікава і ситуація на Західних Балканах, де присутність і вплив Росії та Сербії відчуваються буквально на кожному кроці і (всупереч будь-якій логіці) досі часто не сприймаються як загроза національній безпеці. Наприклад, у Чорногорії третина населення досі вважає, що сербська православна церква заслуговує на особливий статус. При цьому прем'єр-міністр тимчасового уряду (у країні політична криза і невизначеність через неспроможність жодної партії сформувати більшість) заявляє про повну підтримку України (за його словами, в перерахунку на кількість жителів Чорногорія прийняла найбільше українських біженців) та з гордістю говорить про 100% слідування у фарватері зовнішньої, безпекової та санкційної політики ЄС (при цьому на вулицях Будви російської мови більше, ніж чорногорської). А президенту країни місцеві експерти закидають проросійські / просербські настрої, які він звичайно відкидає. Неочікувано жорсткою виявилася розмова (фактично хард-ток) на форумі, під час якої журналісти буквально закидали главу держави питаннями про його (нібито) сербське походження та маніпуляції з проведенням перепису населення напередодні чергових виборів. Із хорошого, як сказав Volodymyr Dubovyk, це означає, що демократія в Чорногорії ще жива.

Звичайно, основна увага зараз прикута до найсерйознішого за останній час загострення у прикордонних регіонах Сербії та Косова, з наслідками для всього регіону. До речі, нам би теж непогано було б мати чітку позицію щодо причин (не) визнання незалежності Косова. Бо поки наша стратегія виглядає як "визнати не можна відсторонитися". Можливо, зараз це питання і не на часі, але відсутність українських аргументів (на користь або проти цього рішення) часто сприймається як "легітимізація" російського наративу про "подібність" кримського та косовського кейсів (що звичайно є false equation). Ці питання все частіше лунають і від місцевих, і від американських експертів.

Загалом же, після всіх моїх зустрічей і конференцій (безумовно, різних за настроями і тональністю) в мене залишився стійкий присмак інерції та інертності. Так, ілюзії щодо Росії — потроху, зі скрипом і скрежетом, але руйнуються. Так, стійкістю України та українців все ще захоплюються. І навіть дедалі більше голосів на підтримку членства України в НАТО (в прагматичному стилі Кісінджера, версія 100.0) лунають там, де раніше було чутно одного колективного міршаймера (чи групового Салівана).

Але меланхолійна Європа тільки починає прокидатись. Не вистачає їй франківського духу "вічного революціонера", що "тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю". І в цьому сенсі за певних обставин "спецоперацію за три дні" в країнах НАТО путіну було би зробити простіше, ніж в Україні. Ця, в хорошому смислі, завзятість українців багатьох відлякує, бо сприймається як disruption того розміреного способу життя і комфортного шаблонного мислення, до якого вже всі звикли.

"Я згоден, що Росія зараз витрачає в рази більше озброєння, ніж умовний колективний Захід виготовляє. Так, треба нарощувати виробництво (мабуть). Але ж це означає фактично переведення європейської економіки на воєнні рейки. Як ви в цьому збираєтесь переконувати європейські уряди? Навряд чи це можливо, про це нереально говорити" — сказав мені один із учасників фахової дискусії.

"Як зробити так, аби права росіян в Європі були захищені від невиправданої дискримінації, а російська культура продовжувала розвиватись?" — запитали на іншій панелі. — Адже "війна путіна не має впливати на наше ставлення до Росії"…

"Світ, побудований на правилах, — це все прекрасно, але як це пояснити умовному фермеру з Огайо? Для нього інфляція має значення, якість життя — його і дітей, а це все — просто красиві гасла", — цілком прагматично в різних контекстах зазначали мої співрозмовники.

На тлі нового електорального циклу у Європі та виборів у США, настрої виборців важать значно більше, ніж повномасштабна війна в центрі Європи. Це не закиди на адресу партнерів, а об'єктивна реальність. І нам потрібно навчитись її сприймати з холодною головою, бо емоційні виступи від гарячого серця вже малоефективні на 19 місяці (повномасштабної) війни. Нам, очевидно, слід змінювати комунікаційну стратегію. Шукати нові доводи і аргументи. Спокійно, виважено, фактами, цифрами і конкретними прикладами пояснювати, чому і фермер з Огайо, і італійський пенсіонер мають бути зацікавлені у перемозі України.

Водночас, альтернатива "постзахідному порядку" у вигляді багатополярної системи, де центрами сили виступають Росія, Китай, КНДР, Іран, хамас, вагнер і іже з ними, має зробити наші доводи більш переконливими.

"Не відволікатись" від російської агресії в Україні на інші кризи від Малі до Ізраїлю стане легше, якщо усвідомити, що всі вони мають спільне коріння і спільну мету. І наша задача — постійно про це нагадувати партнерам і на Сході, і на Заході, і тим, хто ще не визначився між прагматизмом і цінностями.

Тому віримо у ЗСУ, донатимо на армію і тримаємо стрій — кожен/кожна на своєму місці.