Павло Патарецький: "Лисичанськ візьмемо обов’язково. Пообіцяли там бабусі полагодити дім, а обіцянки слід виконувати"

Читать на русском
Автор
2603
Павло Патарецький із позивним «Булат»
Павло Патарецький із позивним «Булат»

Засновник спецпідрозділу "Хорт" розповів про перемогу в російсько-українській війні

Павло Патарецький, із позивним "Булат", є натхненником та засновником спецпідрозділу "Хорт". Це об’єднання утворилося ще до початку російсько-української війни та мало на меті тренінгову місію для молоді, втім, не без прицілу і на те, аби бути готовими до будь-якого форс-мажору. Логічно, що, коли грянув 2014-й (а потім і 2022-й), "хорти" пішли на фронт – втілювати свою теорію у практику. Втім, практика у спецпідрозділі мала місце і до цього, адже стрижнем "Хорту" є ветерани силових структур.

Нині "Хорт" воює на сході та півдні. Також – до недавнього часу – його представники патрулювали спільно із поліцією вулиці Києва та дбали про правопорядок у столиці. Нині, щоправда, цей напрям став раптом незатребуваним.

Та в кожному разі, як запевняє Патарецький, у разі небезпеки, яка ще може загрожувати столиці, "Хорт" неодмінно підставить плече. І не важливо, в якому статусі на той момент буде цей підрозділ (нині він, до речі, є частиною Збройних Сил України).

З Патарецьким ми говоримо і про те, чи можливий повторний наступ росіян на Київ, і про те, чим перемога в російсько-українській війні буде особисто для нього. Обговорюємо і масовий похід комбатантів у депутати у 2014-му, і те, що попит на військові "обличчя" може повторитися знову на наступних парламентських виборах, котрі все ще невпевнено, але все-таки майорять десь на обрії.

Та, можливо, найскладніша частина розмови торкається усвідомлення того, що Україна віднині житиме "як в Ізраїлі", тільки без ізраїльських грошей та можливостей. Сидіння на пороховій діжці не є приємним заняттям, але саме воно судилося нашій державі на найближчий час. Бо повністю убезпечити Україну, як справедливо зазначає "Булат", міг би тільки розпад Росії на окремі дрібні держави, але забезпечити такий процес – не під силу України.

А відтак вчимося жити, тримаючи війну "в умі". Про це і говоримо.

- Пане Павле, історія "Хорта" сягає часів ще довоєнних. Тобто 2012-2013 року. Чому тоді виникла потреба у створенні спецпідрозділу? Чи спочатку він не замислювався як мілітарна структура?

- Підрозділ замислювався як засіб впровадження військових дисциплін у виховання молоді. Йшлося про елементарне: збирання / розбирання зброї, курс виживання тощо – цьому мали навчати у дитячих спортивних секціях. Розпочали з Федерації кіокушинкай-карате, керівник якої – Костянтин Височинський – мій друг. Вчили дітей, як одним сірником розпалити ціле вогнище, як жити у наметі, як вижити у лісі без мікрохвильовки, та й взагалі – як існувати в екстремальних умовах, ба навіть в умовах "ядерної зими".

- Але чому "Хорт"?

- Хорт – так за князівських часів називали вовка. У стародавній Україні та Литві вовків називали "хортами святого Юра". І ці вовки були тотемами воїнів, поруч з биками та вепрами. Кажуть, що від "хорта" походить і назву острова Хортиця. І славний отаман Іван Сірко, якому, за козацькими переказами, рівного в цілому світі не було, вмів наводити на ворогів мару та перекидатися на білого хорта.

Саме тому на наших шевронах – "Хорт". А слоган, який ми обрали для себе, звучить як "справжні, вільні, сильні". Бо такими ми і є.

- Добре, повернемося до початку створення підрозділу. Отже…

- Отже, справа помалу пішла, ми почали проводити чемпіонати, тренінги тощо. Аж тут почалася війна. І ми виїхали на кордон з Кримом, у нас вже були підрозділи у Кирилівці, Новоолексіївці, Генічеську, Арабатській стрілці тощо. Поставили там пости спостереження – спільно із бердянським прикордонним загоном. Я сам родом з Криму, і мені було простіше виїжджати на тимчасово окуповану територію.

Але війна набирала обертів, і стало зрозуміло, що постів спостереження вже недостатньо. Ми стали шукати можливості для створення сил спецпризначення для виконання конкретних завдань на кордоні з Кримом. Для цього ми зібрали друзів: ветеранів МВС, ветеранів "Альфи". Це були люди, які добре підготовлені спортивно та патріотично налаштовані. Так і виник "Хорт". Разом із розумінням, що нам треба згадувати нашу історію та давні традиції, адже ми завжди були воїнами, козаками, але під впливом москалів якось про це забули.

- Але москалі ж і змусили згадати… про "Хорт": спочатку вас було лише 700 осіб?

- Не зовсім так. 700 було тих, хто був готовий брати зброю до рук просто зараз. Йшлося про жителів Запорізької та Херсонської областей, серед яких були і українці, і кримські татари, і росіяни… Але постала проблема того, а де, власне, брати зброю? Люди були, а зброя – ні. Треба було вливатися або до Збройних сил, або до лав МВС.

Так ми почали створювати батальйони ТРО – територіальної оборони. Але тодішнє законодавство не дозволяло без проголошеного воєнного стану брати участь у воєнних діях. Пізніше, закони, щоправда, змінили, причому досить оперативно. На основі вже нового законодавства стали створювати добровольчі батальйони. 34-й батальйон та 42-й були укомплектовані відсотків так на 90 добровольцями. Серед них, знову таки, були люди усіх національностей – і кримчани, і росіяни, і вихідці з заходу України.

У нас була можливість визначитися із місцем дислокації батальйону, і ми вибрали тодішній Кіровоград, а нині – Кропивницький, тому до нас приходило багато добровольців з числа місцевих мешканців. Так виник 34-й батальйон. Пізніше, упродовж місяця, ми стали створювати 42-й батальйон. Так "Хорти" почали нести свою службу.

- Це ми говоримо про 2014 рік…

- Так. А конкретніше – про травень.

- В яких тодішній воєнних подіях брали участь ці два батальйони?

- Вони воювали на донецькому, а точніше – на горлівському напрямі. Майорськ звільнював 34-й батальйон, він же заходив і в Дзержинськ, а нині – Торецьк. Курдюмівку та Шуми теж звільняв в тому числі і 34-й батальйон. А пізніше – 42-й та 17-й батальйони, тобто 57-ма бригада, до складу якої входять ці три батальйони.

- Чому тоді, на Донбасі, наші сили не погнали сепаратистів та росіян до державного кордону? Могли ж їх вибити?

- Могли.

- І чого забракло?

- Як сказати… Ми ж – армія. Є наказ – стріляємо, нема наказу – не стріляємо. Це такий собі напівжарт, але насправді дійсно мав місце політичний інтерес та спроби когось із кимось домовитися. Добровольці стояли, зокрема, на Путіловському мосту, а це – Донецьк. Потім їх відвели на Іловайськ, де сталося те, що сталося. А чий це був наказ – я не можу сказати.

А щодо, наприклад, плацдарму у Дебальцевому… Там треба було або виводити людей – поступово, поетапно, або підсилювати угруповання, або здійснювати прорив, щоб розширити фронт. Бо там "казан" почав формуватися з листопаду 2014 року… А плановий відхід – зі слів тодішнього президента України – відбувся в лютому 2015-го…

Отож, не було відповідного наказу або, як прийнято казати, політичної волі. З іншого ж боку, в 2014 році ще й по суті не було української армії. У добровольці йшли буквально в домашніх капцях. Бракувало абсолютно всього. І лише у 2014-му разом із добровольчим рухом почав формуватися волонтерський, який і посприяв оснащенню ЗСУ. Тож питання ось у чому: навіть якби був наказ на звільнення Донбасу, сил би на це вистачило?

Ми могли би спробувати. Хоча це й було б порушенням всіх статутів. Окремі підрозділи добровольців – такі, як "Азов", "Правий сектор" – йшли на окремі прориви та звільнювали українські землі…

Розкажу вам таку історію. Приїжджаю я у 2018 році в один з населених пунктів біля Авдіївки та чую по радіо: "Московское время – шесть утра". Тобто на тій території, де ми знаходилися, робота із місцевим населенням ніяка не проводилася, там навіть не було українського радіо та телебачення. Ніхто навіть не намагався "робити Україну" в східній Україні. Зараз, коли ми заходимо на схід, жителі Донбасу біжать на зустріч зі сльозами і дякують за визволення – бо вже розкуштували нарешті "руський мір". А тоді, очевидно, ще не всі розібралися, що воно і до чого…

- Тобто у 2014-2022 роках проблема зі звільненням сходу полягала ще й у непідготовленості до такого звільнення місцевого населення?

- Так, і у 2014-му серед місцевих було багато коригувальників вогню тощо. Наших хлопців чимало загинуло через них…

А парадокс ситуації в тому, що ці самі коригувальники, котрі є, по суті, воєнними злочинцями, почали звертатися до українських правоохоронних органів із заявами про те, що їх буцімто переслідували. І багато наших пацанів відправилося за грати саме через такі обвинувачення.

- Ви згадали "Азов" та "Правий сектор". Їхні стосунки з "Хортом" були, як я розумію, цілком дружніми, не конкурентними?

- Звичайно. Тоді така ейфорія панувала! Ви ж пам’ятаєте березень 2014-го… Навіть бабці-пенсіонерки по 5 гривень на армію скидалися – кожен допомагав, як міг. А потім… Потім – аж до 24 лютого – якийсь пішов збій і, гадаю, не без допомоги політиків…

- Це називалося "втома від війни", яка найбільше охопила ті прошарки громадян, які війну і не нюхали…

- Так, а ще негативна тенденція в тому полягала, що стало брендом закликати до лав політичних сил комбатів. І багато хто залишив батальйони та пішов до Верховної Ради.

- Ви це засуджуєте?

- Безумовно. Командиру 34-го батальйону – Дмитру Красильникову з позивним "Удар" – також надійшла пропозиція щодо участі у політиці. Але Красильников прийняв рішення залишитися з батальйоном. І батальйон під його проводом успішно воював та заробляв собі авторитет. А інші спокусилися можливістю "заробити" у парламенті, десь щось урвати, десь когось "кришонути"…

Причому Красильников – він такий був не один. Знаю ще як мінімум одного командира з "Айдару", який також відкинув всі "заманливі" пропозиції.

- Після перемоги, я гадаю, випробування "мідними трубами" розпочнеться знову. І багато хто з комбатантів, як і раніше, буде запрошений в лави членів парламенту…

- Головне, аби вони не рушили в політику під час війни, не чекаючи перемоги.

- Повертаючись до "Хорту". Зараз ви напряму підпорядковані ЗСУ?

- У нас є кілька підрозділів. Є підрозділ, котрий працює у складі 29-го добровольчого формування територіальних громад (ДФТГ) у Києві, і є підрозділ, який воює у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади. А є також і та частина "Хорту", яка займається тиловим забезпеченням – все екіпірування і, зокрема, форма, у нас своє.

Але ДФТГ зараз, мабуть, будуть скорочувати, бо війна ж у Києві завершилася…

- А можна про це детальніше? Хто і чому вас розганяє?

- Наприкінці лютого – початку березня всі, як ви знаєте, почали об’єднуватися, шукати можливість отримати зброю тощо. Ми не стали винятком – отримали зброю, встали на бойові позиції, увійшли до складу одного з батальйонів ТРО. Після цього отримали план дій, узгодили схему оборони… Наші підрозділи виконували бойові завдання в районі Гостомеля, Бучі, на Броварському напрямку тощо.

- Потім – коли ми несли охорону правопорядку у столиці та в області – на нашій ділянці не було скоєно жодного серйозного правопорушення, жодного! Навіть крадіжок чи бійок не було. Бо ми в режимі 24/7 несли свою варту. При цьому від держави ми не отримували нічого, навіть літр пального нам не дали… Нас забезпечували волонтери, ми створили фонд, куди "скидалися" усі.

Але в липні скасували навіть ті невеликі зарплати, які були – і люди почали відходити. Це був перший момент. А другий: зараз намагаються закріпити таку схему: по одному ДФТГ на один район міста. Тобто залишаться лише десять ДФТГ. Впораються вони чи ні – це я не можу сказати. Тим більше, що путін свої плани щодо захоплення Києва не відміняв і загроза повторного наступу із Білорусі досі існує.

Я сподіваюсь, що у керівництві ТРО врахують всі ризики і приймуть зважене і відповідальне рішення.

- Якщо буде наступ на Київ, то коли?

- Тоді, коли ворог завершить підготовку своїх мобілізованих. Думаю, що з тих 300 тисяч, які отримали повістки, мінімум 100 тисяч стануть у стрій.

- І що, ці сто тисяч підуть на північ України – Київщину, Сумщину, Чернігівщину?

- Ну там же ще не все пограбовано… А вони – справжня орда.

- А ми готові зустріти "гостей" на цьому напрямку?

- Готові. І ще скажу так: "Хорт" завжди стане до оборони нашої території незалежно від обставин. Недавно, коли ми патрулювали вулиці, виникла одна нештатна ситуація, і я викликав підкріплення. Так от, час прибуття патруля від "Хорту" становить три хвилини. На будь-який виклик – а у нас донедавна була своя гаряча лінія – наші приїздили раніше за поліцію. Це не докір поліції, бо у неї є достатньо своїх справ, це лише констатація. "Хорт" буде поруч завжди. На будь якому напрямку.

- Давайте поговоримо про схід та південь України. На яких напрямах, у яких бойових діях задіяний там "Хорт"?

- Ми зайняті в першу чергу на півдні, але трохи наших бійців є і на сході.

- Є надія, що вже невдовзі може бути звільнений Лисичанськ?

- Є. Ми там дали обіцянку відремонтувати дім одній бабусі, яка нас зустрічала. А обіцянки треба виконувати. А загалом наша обіцянка ширша – звільнити українські території та встановити мир.

- А якими є перспективи повернення Херсону? Експерти одностайні в тому, що це буде переломом у війні та фактичною руйнацією влади путіна.

- Якщо говорити про переломний момент, то я гадаю, що ним стане звільнення Донецької та Луганської областей. Чому не Херсону? Тому, що заявлені Путіним завдання "спеціальної військової операції" торкалися саме Донбасу. Тобто звільняючи цей регіон, ми ламаємо Росії всю її гру. Перекреслюємо пропагандистські кліше про те, що "народ Донбасу бомбили вісім років" і що він прагнув залишатися під крилом Москви. А коли ми звільнимо Донеччину та Луганщину, то Херсон та Крим почнуть і собі потихеньку "підтягуватися", відходити від Росії – не без допомоги ЗСУ, звичайно.

- Ви, безумовно, втрачаєте друзів, побратимів на цій війні. Які втрати станом на зараз поніс "Хорт"?

- За час повномасштабного вторгнення у нас – одинадцятеро загиблих та майже п’ятдесят поранених.

- Тобто військова підготовка у нас – на належному рівні. Ви, до речі, згадували про тренінги для молодих бійців. Чому ви їх навчаєте?

- Спочатку це була тактика – інструктаж по поводженню з автоматом, гранатою, короткий курс медицини. Але потім ми зрозуміли, що найперше, чого треба навчити бійців – це поводження з лопатою. І ми стали проводити триденні тренінги, під час яких вручаємо лопату і даємо завдання побудувати ВОП – взводно-опорний пункт плюс якісь окопи, укриття. Не всі, до речі, це можуть. Але ж нинішня війна – не стрілкова, як колись. Нинішня війна – це широке застосування артилерії, тому чим глибше ти закопаєшся, тим більше у тебе шанси вижити.

- А навчитися поводженню з останніми зразками західної зброї складно?

- Насправді там нема нічого складного. Навчання проходили за кордоном, навчальні центри відкриті і у США, і в Британії. Так що управління гаубичними системами натівського зразка – артилерійськими, мінометними – не є аж такою проблемою, хоча електроніки там, звісно, більше. Але навчатися треба все одно, в будь-якому разі. Наші проходять навчання – замість академічних року або двох – буквально за кілька місяців. Чим, я гадаю, неабияк дивують тих таки натівців, які не очікували від нас такої спритності.

- А загалом яким є зараз матеріально-технічне забезпечення армії?

- Знаєте, з харчуванням все гаразд, шапки теплі носимо (сміється). Можливо, виникають якісь проблеми з логістикою, з вчасним підвезенням зимової форми абощо, але того, що було в 2014 році, зараз точно нема.

- ЗМІ розповідали про розроблений бійцями "Хорту" глушитель-полум’ягасник для кулемета, а також про авторську систему автоматичного скидання боєприпасів із дронів. Чи є у "Хорта" ще якійсь унікальні розробки?

- Ми в 2016 році зареєстрували конструкторське бюро, і ті полум’ягасники для крупнокаліберних кулеметів, для зенітних установок, які ми винайшли, дійсно значно знижують рівень шуму, але не тільки. Наші "зушки" (зенітні установки) не видно та не чутно з відстані у кілометр. Тобто можна працювати у скритих умовах та зберігати життя бійців. Бо як тільки противник помічає позицію, він закидує туди все, що може.

- "Хорт" займається також і благодійництвом. Як ви це здійснюєте?

- Ми обираємо точки на мапі, які найбільше потребують допомоги. Приміром, ми їздили по тих селах на Київщині, які не доотримують увагу від журналістів. Якщо всі знають про Бучу, Гостомель абощо, то мало хто в курсі, що поруч із ними є й інші населені пункти, де ситуація не менш складна. Там навіть не було розмінування. І аналогічна ситуація – на тій такі Харківщині. Ми залазили у такі хащі, куди мало хто добирається і куди досі навіть хліб не підвозять.

Ми, до речі, займалися і розмінуванням також. Очистили біля 4 тисяч гектарів в Іванківському районі біля Чорнобиля. Там нам сільські старости навіть грамоти видали, бо наближався Великдень, а ці чорти (росіяни) цвинтарі замінували. Та ще й не простими мінами, а мінами з пастками… І люди боялися ходити довкола свого села…

- Співпрацюєте з медиками, возите їх у такі села?

- Звісно. Ми навіть власну медичну службу маємо. Зараз ми чекаємо, коли наші звільнять деякі населені пункти, щоб відкрити там безкоштовні аптеки з найбільш простими та затребуваними ліками.

- Ви також і працюєте з дітьми, тобто продовжуєте той напрям роботи, який перервала війна. Організовуєте щось на кшталт того, що в західноукраїнській та діаспорянській традиції називають "Пласт"?

- Я б не називав це "Пластом", хоч спільні елементи є. Ми – я б сказав – виховуємо дітей у дусі українського козацтва.

- Чим особисто для вас буде перемога України у нинішній війні? Хтось ставить взагалі утопічну задачу – дійти до Москви і, так би мовити, вирвати жало рашизму…

- Гадаю, удар по Кремлю не має бути метою. Для мене перемога – в тому, щоб ми перестали ділити себе на "східняків" та "західняків" і в жодному разі не з’ясовували б після перемоги, хто був під окупацією, а хто ні… Я мрію про те, щоб навчилися жити в мирі.

- Але по кордонах? Якщо ми зараз, приміром, повністю звільнемо увесь схід та південь, але винесемо за дужки Крим, для вас особисто це буде перемогою?

- Це буде тимчасова перемога, бо ординці не заспокоються. Вони відпочинуть і знов почнуть шантажувати західні країни нафтою або газом, аби ті не зовсім проукраїнські рішення ухвалювали абощо.

Повна перемога – це розпад Росії.

- Це був би ідеальний варіант, але як ми на це вплинемо? Я так розумію, що відтепер і невідомо до якого часу ми житимемо, як в Ізраїлі, тобто у стані якщо не актуальної, то потенційної війни. Так?

- Так. Є дві країни, з яких я брав би приклад. Перша – це Ізраїль, а друга – Швейцарія. Причому швейцарський спосіб життя мені імпонує більше. У цієї держави є не тільки сир та шоколад, зброї там достатньо теж, хоч і не ядерної. Причому ця зброя є легкодоступною для населення, тобто у випадку форс-мажору будь-який населений пункт може перетворитися на неприступну цитадель.

Плюс у них – гроші всього світу.

- От! Гроші… Значить, нам потрібні ще й значні фінанси, а нам би зараз впоратися із повоєнним відновленням України, яке вичерпає останній ресурс…

- Значить, про це треба думати вже зараз, робити акцент на аграрну сферу, переробну промисловість, спрощувати систему оподаткування. Але в першу чергу треба запрошувати у владу спеціалістів, а не некомпетентних людей.

- Але коли в нас настане така пауза, щоб ми могли все це обдумати? Коли завершиться гаряча фаза війни?

- Я доволі чітко передбачив початок війни, а от її закінчення… Знаю напевно, що протистояння між Україною та Росією триватиме і триватиме – доки існує сама Росія у нинішньому її вигляді. І чим та коли воно завершиться, я сказати не берусь.

Але щодо активної фази війни, то, гадаю, що ближче до зими нинішнього року вона завершиться. І завершиться, безперечно, перемогою України. Іншого нам просто не дано.