Конфлікти в Європі після Першої світової, ч. II: Як Польща вирішувала "литовське питання"

100 років тому Варшава примудрилася посваритися з усіма сусідами, відірвавши від них чималі території

По закінченні Першої світової війни (1914-1918) нові держави Європи, що виникли на уламках імперій Габсбургів, Гогенцоллернів і Романових, почали шматувати одна одну, намагаючись урвати собі якомога більше територій. В хід йшли політичні інтриги, мовні й історичні обґрунтування, а то й просто військова сила.

Одна з таких територіальних суперечок виникла на північному сході Речі Посполитої — на польсько-литовській етнічній межі. І її також вирішували зі зброєю в руках в 1919-1920 роках.

Читайте першу частину історичного огляду: "Конфлікти в Європі після Першої світової, ч. I: "Zmartwychwstanie" білого орла, або Як Польща воскресла".

Тимчасовий керівник Польської держави Юзеф Пілсудський на початку XX століття мріяв про федеративне утворення в кордонах Першої Речі Посполитої (зразка 1772 року), а отже — про союз Польщі, Литви, Білорусі та України. Польща на сході мала віковічного ворога — Московію-Росію, на заході — агресивну Німеччину. І якщо Пілсудський бачив головним ворогом незалежної Польщі Росію, то його опонент націонал-демократ Роман Дмовський орієнтувався на Москву і наголошував: головним ворогом є нащадки тевтонів.

"Суперечка між Дмовським та Пілсудським з приводу польської східної політики не залишилася поза увагою великих держав, хоча вони, як і прикордонні нації, вважали, що обидві течії були лише прикриттям польських імперіалістичних планів", — писав польсько-американський історик Пьотр Вандич в книзі "Ціна свободи".

"Начальник держави" був уродженцем Литви, шляхтичем литовсько-білоруського походження з роду Пілсудських і Білевичів, які настільки спольщилися, що забули мову предків. Через походження їх називали литвинами (не плутати із сучасними литовцями), але вони часто з погордою ставилися до "селянської мови". Проте багато хто з литвинів увійшов до табору прибічників незалежності Литви.

Надії Пілсудського не справдилися. На хвилі боротьби націй за самовизначення лідери Литви (незалежність країна отримала від німецьких окупантів ще 16 лютого 1918 року; столицею став Вільнюс-Вільно) вирішили будувати свою державу самостійно. Віленський край на сході держави був населений здебільшого поляками, євреями та білорусами; литовців там мешкало лише 8-9%; в столиці — взагалі два відсотки! Аргументи сторін спиралися на історію Великого князівства Литовського (литовці) і на мовно-етнічну ситуацію (поляки — понад 50% населення краю).

У січні 1919 року у Вільнюсі відбувся заколот, організований поляками. Вони протрималися недовго: за кілька днів у місто увійшли більшовицькі війська. Була створена Литовсько-Білоруська Радянська Соціалістична Республіка. Проте вже у квітні польські війська зайняли не тільки столицю Литви, але й більшу частину Білорусі з Мінськом. Литовський уряд перебував у Каунасі (Ковно), в околицях Вільнюса йшли бої з поляками, на півночі — з більшовиками.

На сході Білорусі влітку 1919 року радянсько-польський фронт стабілізувався: Варшава не бажала втручатися у конфлікт "білих" і "червоних" росіян. Вона вважала їх ворогами незалежності Польщі та великодержавними імперіалістами, які опинилися по різні боки барикад. Лідер білих генерал Антон Денікін, мати якого була полькою, навіть не захотів розмовляти з посланцями Пілсудського.

Варшавський уряд своєю чергою не визнавав незалежність Литви зі столицею у Вільнюсі. Наприкінці серпня 1919 року в Сейненському краї (нині це Підляське воєводство на північному сході Польщі), який контролював литовський уряд, стався заколот.

Він передчасно розкрив плани Варшави. Хоча поляки й захопили там владу, литовці зуміли практично одночасно, 29 серпня, ліквідувати у Каунасі заколот, організований Польською військовою організацією. Плани заколотників стали відомі литовській розвідці, сотні поляків — політиків, поміщиків й офіцерів були арештовані.

Ще одна спроба державного перевороту відбулася за два тижні й теж завершилася фіаско, остаточно пересваривши Литву і Польщу. Майже до початку Другої світової ці держави перебували у стані війни.

Наприкінці зими 1920 року виник ситуативний союз Литви та Радянської Росії. Вони мали спільного ворога — Річ Посполиту. Союзники почали бойові дії, московський уряд обіцяв у разі захоплення Вільнюса повернути його Литві. Проте понад місяць, до 25 серпня 1920 року, червоні не допускали литовців у місто. Саме в ці дні завершувалася вирішальна битва радянсько-польської війни — відома як "Диво на Віслі". Червоні, які дійшли до передмість Варшави та Львова, були вщент розгромлені. "Переможна" ще недавно армія під проводом Михайла Тухачевського і Семена Будьонного панічно втікала на схід за лінію Керзона (практично збігалася з етнічними межами між поляками та українцями й білорусами).

Посол Великої Британії в Берліні Едгар Вінцент, лорд д’Абернон, який приїхав подивитися на хід переможної битви поляків з більшовиками поблизу столиці Польщі, згодом писав про можливі наслідки перемоги московитів: "Якби Карл Мартел не зупинив сарацинських завойовників під Туром… в оксфордських коледжах тепер, напевне, вивчали б Коран… Якби Пілсудський і Вейган не зупинили тріумфальну ходу Радянської армії у Варшавській битві, то не тільки християнство зазнало б небезпечного удару, а й саме існування західної цивілізації опинилося б під загрозою".

Як союзники червоних литовці опинилися у складній ситуації. Проте наступ поляків на Вільнюс зупинили держави Антанти. І вигулькнули "зелені чоловічки". Уродженець Віленського краю, такий самий литвин, як Пілсудський, його протеже — Люціан Желіґовський формально залишив службу у Війську Польському і створив великий загін з "добровольців", який нібито вийшов з покори. Генерал провів блискавичну військову операцію, захопивши Вільно і райони на південний східні від міста.

Був проголошений такий собі аналог сучасної сепаратистської "Л/ДНР" — "Серединна Литва". 12 жовтня 1920-го Желіґовський став верховним правителем маріонеткової "держави". А за два роки сепаратисти вже стали польськими громадянами, бо "Серединна Литва" просто увійшла до складу Речі Посполитої попри протести Литовської республіки.

Однак 1926 року, під час Травневого перевороту у Варшаві саме Желіґовський як військовий міністр Польщі забезпечив перемогу заколотників-пілсудчиків над законною владою Речі Посполитої. Пілсудський з 1923 року був у добровільному засланні в містечку Сулеювек, де потроху готував повернення до влади. До самої смерті в травні 1935 року Юзеф Пілсудський, не займаючи значних посад у державі, повністю контролював ситуацію в ній, маючи диктаторські повноваження.

Знамениті 14 пунктів президента США Вудро Вілсона, озвучені ще 8 січня 1918 року, стали дороговказом для перебудови міжнародного устрою по завершенні Першої світової війни. Державні кордони мали узгоджуватися з етнічним поділом.

Проте "з огляду на існування багатьох безнадійно змішаних районів та потребу враховувати економічні, стратегічні й історичні фактори, визначити абсолютно справедливі кордони було практично неможливо. Щоправда, після Першої світової війни залишилося менше національних меншин, аніж було перед війною, але в добу нестримного націоналізму вони створювали нерозв’язні проблеми", — писав польсько-американський історик Пьотр Вандич ("Ціна свободи").

І от що цікаво, 13-й пункт після Версаля-1919 виконували лише частково або ним взагалі нехтували. За цим пунктом незалежна Польська держава "мала включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані договором".

І що насправді вийшло? Національні меншини (українці, євреї, німці, білоруси, литовці) опинилися на маргінесі життя авторитарної держави. Польський публіцист Збіґнєв Залуський писав: "Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" та "Польща "Б". Це стосувалося не тільки економічної політики держави, а й позиції всіх політичних сил. Усі вони ігнорували у своїй діяльності східні окраїни".

Населені здебільшого українцями та білорусами, "Східні креси" між двома світовими війнами залишалися безправною колонією з мінімумом політичних й економічних свобод.