Доктрина Монро: Америка – для американців, або Як почалося протистояння США і Європи

Читать на русском
Автор
1773
"Народження доктрини Монро". Художник Клайд Осмер Деленд. 1912 р.
"Народження доктрини Монро". Художник Клайд Осмер Деленд. 1912 р.

Лише в ситуаціях кардинальних змін у світі Вашингтон втручався в європейські справи

Двісті років тому, 2 грудня 1823 року, в Конгресі США було оприлюднено щорічне звернення президента Джеймса Монро до нації. У ньому, окрім суто внутрішньополітичних і економічних питань, вперше була системно викладена декларація принципів вашингтонської адміністрації у питаннях зовнішньої політики. І головним з них, який і отримав назву "доктрина Монро", став принцип політичного невтручання європейських держав в питання, які мали відношення до обох американських континентів.

Фактично це була заборона на колонізацію, а також зміну політичного устрою в державах Латинської Америки. В доктрині наголошувалося на загрозі миру і безпеці в регіоні у разі поширення монархічного устрою (панівної системи влади в Європі). Зі свого боку США, країна, яка будувалася на республіканських і демократичних засадах, також зобов’язувалася не втручатися у внутрішні справи держав Старого Світу, які безпосередньо не зачіпали американські інтереси. Окремо доктрина Монро передбачала і дотримання нейтралітету в боротьбі іспанських колоній проти метрополії…

Смертельний ворог перетворився на важливого союзника

Доктрина Монро мала потрійну мету і цікаву передісторію.

Вона стала відповіддю на виклики, що пролунали від держав Священного союзу, які провели в жовтні-грудні 1822 року у Вероні конгрес (як виявилося, останній) щодо ситуації в Іспанії, де відбувалася республіканська революція. У результаті було ухвалено спільне рішення Російської та Австрійської імперії, Прусського королівства і низки малих держав Західної Європи щодо інтервенції до Іспанії та придушення революції руками армії королівської Франції.

Так, саме Франції, яка попри завершення Наполеонівських війн і приниження на Віденському конгресі 1815 року, починала оговтуватися і стрімко повертатися в коло великих держав континенту. У квітні 1822 року французькі війська перейшли Піренеї. А вже наприкінці вересня конституційний уряд капітулював і король Фердинанд VII поновив абсолютистський режим.

Карикатура на конгрес Священного союзу у Вероні. Невідомий художник
Карикатура на конгрес Священного союзу у Вероні. Невідомий художник

Цікаво, що Велика Британія (одна з переможниць Наполеонівської імперії) не стала учасницею Священного союзу 1815 року (тріумвірату імператорів Росії та Австрії та короля Пруссії) і зайняла особливу позицію з багатьох питань, виступаючи проти узурпації влади в Європі цими реакційними, вкрай консервативними режимами. Як і США, Велика Британія була стривожена, бо Іспанія фактично вже програла боротьбу з повсталими колоніями в Західній півкулі.

А на обрії вимальовувалася загроза інтервенції абсолютистських монархій Старого Світу з метою поновлення панування королівської Іспанії в її практично втрачених колоніях. Може, тому у березні 1822 року Джеймс Монро підписав документи, що офіційно визнавали незалежність Аргентини, Перу, Колумбії, Чилі та Мексики, які здобули свободу зі зброєю в руках.

"На кожному з подальших конгресів – у Троппау (1820 р.), Лайбаху (1821 р.) та Вероні (1822 р.) – британці висували суворі застороги при розв'язанні питань про військові експедиції задля придушення революцій в Неаполі, Греції та Іспанії. В критичному питанні про бунт у північноамериканських іспанських колоніях британський міністр закордонних справ Джордж Каннінг, приєднавшись до президента Сполучених Штатів Джеймса Монро, виступав проти будь-якого втручання в європейські справи", – писав британський історик Норман Дейвіс у своїй фундаментальній праці "Історія. Європа".

Тож дещо несподівано США отримали важливого союзника – Велику Британію. Державу, яка ще зовсім недавно була смертельним ворогом і вважала північноамериканські штати своєю бунтівною колонією.

Впродовж 1812—1814 років відбулася кривава війна (англійці навіть захопили Вашингтон і спалили будинок Конгресу та перший Білий дім) між цими двома країнами. Війна, можна сказати, завершилася внічию. У США її називають другою війною за незалежність. Молода нація змужніла і відчула свою силу. Штати намагалися стати важкою фігурою на світовій шахівниці. Доктрина Монро була першим кроком на цьому шляху. Проте консолідованої відповіді Вашингтона і Лондона так і не відбулося. Державний секретар в адміністрації Монро Джон Квінсі Адамс виголосив знамениту фразу: "Не хочу, щоб Сполучені Штати виглядали човником, що пасе задніх в кільватері британського крейсера".

Портрети Монро та Адамса
Президент США Джеймс Монро (ліворуч, художник Семюел Морс.1819 р.) та держсекретар в його адміністрації Джон Квінсі Адамс, який став президентом США у 1824—1829 рр. (художник Гілберт Стюарт. 1818 рік)

Звісно, крім політичних інтересів, північноамериканських політиків турбували економічні й боротьба за сфери впливу в регіоні. Прагнення до обмеження колоніальної монополії держав Європи значною мірою прикривалося питанням захисту республіканських інституцій і пошуку вигідних угод про торгівлю. Однозначно, величезний південноамериканський ринок залишався ласим шматком для США. У Вашингтоні дали зрозуміти, що Латинська Америка відтепер є сферою їхніх політичних та економічних інтересів.

США купили Аляску, коли Росія ослабла після ганебно програної нею Кримської війни

Ще одне питання змусило президента Монро зробити такий крок: посилення агресивної, наступальної поведінки Російської імперії на Тихоокеанському узбережжі сучасних Сполучених Штатів. Юридичного закріплення територіального розмежування між цими державами в цьому регіоні не було. У вересні 1821 року імператор Олександр I видав указ про заборону заходу іноземних кораблів до територіальних вод Аляски, яка тоді належала царському уряду. Сучасний американський штат Орегон на північному заході тоді ще був незайманою територією, і росіяни вже готувалися її колонізувати. Подальшу російську експансію і колонізацію на Американському континенті вдалося зупинити, а 1868 року США за 7,2 млн дол. золотом купили Аляску у Росії, ослабленої після ганебно програної нею Кримської війни. А кремлівські пропагандисти й зараз кажуть не про покупку, а лише про оренду цієї території, запускаючи відверті фейки.

Мапа територій Північно-Західної Америки (Аляска, яка була придбана США у Російської імперії в 1867 році)
Мапа територій Північно-Західної Америки (Аляска, яка була придбана США у Російської імперії в 1867 році)

"Час для заснування європейських держав на американському ґрунті вже пішов у небуття". Цього принципу-постулату, озвученого Монро, США будуть дотримуватися постійно. Так, спроба реставрувати монархію в сусідній Мексиці 1864—1867 рр. багнетами французького експедиційного корпусу завершилася крахом і розстрілом імператора Максиміліана I Габсбурга за наказом президента Беніто Хуареса. І США в цій громадянській війні однозначно прийняли сторону республіканців.

Анексія територій та боротьба з комуністичною загрозою

Проте, спираючись на принципи доктрини Монро, вашингтонський уряд обґрунтовував і власні експансіоністські плани. Так ще у 1840—1850-х роках були анексовані або приєднані великі території на заході сучасної держави: Нова Мексика, Орегон, Аризона, Каліфорнія та Техас.

Не наближайтеся! Політичний мультфільм режисера Гіллама (1896 р.). Дядько Сем стоїть із рушницею між епатажно одягненими європейцями та мешканцями Нікарагуа, Аргентини та Венесуели
"Не наближайтеся!" Політичний мультфільм режисера Гіллама (1896 р.). Дядько Сем стоїть із рушницею між епатажно одягненими європейцями та мешканцями Нікарагуа, Аргентини та Венесуели

Одночасно майже всю історію першого століття свого існування Сполучені Штати проводили політику ізоляціонізму і невтручання в збройні конфлікти у Східній півкулі. Все змінилося наприкінці XIX століття, коли США фактично анексували чи фактично підпорядкували своїй владі останні найбільші іспанські колонії – Кубу, Пуерто-Рико і "прихопили" Філіппіни в Азії.

Лише в ситуаціях кардинальних змін у світі Вашингтон втручався в європейські справи. Так було і під час Першої, і під час Другої світової війн. Це не заважало уряду США, посилаючись саме на доктрину Монро, боротися зі справжньою комуністичною загрозою, як це було під час Карибської кризи 1962 року або окупації острова Гренада 1983 року (повалення влади лівого уряду, який захопив владу шляхом путчу).

Згадаймо ще повалення уряду диктатора і наркобарона Мануеля Нор'єги в Панамі зовсім недавно, 1989 року, а також війни в Афганістані, Іраку та Сирії, в яких з різним результатом брали участь США. Отже, відбулася свого роду модернізація доктрини Монро згідно з викликами часу…