"На виступи приходить королівська сім’я": шведська піаністка розповіла, чим Україна дивує західну аудиторію, окрім "Щедрика"

Українсько-шведська музикантка Наталія Пасічник зарекомендувала себе як одна з провідних концертуючих піаністок Європи. Найбільший шведський журнал про класичну музику OPUS magazine двічі включив її до списку найвпливовіших діячів культури Швеції. Разом з провідними оркестрами вона виступала у Європі, США, Японії та Аргентині.

Ще 2014 року Наталія Пасічник почала знайомити європейців з нашою культурою, тож заснувала Український інститут у Швеції. Ця платформа стала дуже важливою під час великого вторгнення Росії. Адже культурні заходи, що проводяться інститутом, допомагають побороти кремлівський наратив про "братські народи".

У розмові з "Телеграфом", вона розповіла, як Швеція зустрічає наших артистів і письменників, як сприймають нашу культуру та якою є роль російських музикантів у західному музичному світі.

— У Швеції ви вже понад 30 років. Чи був у вас культурний шок, коли ви переїхали? Що подобається, а що ні у звичках та менталітеті шведів?

— У мене завжди була мрія жити у Львові на вулиці Черешневій, мати рояль і сенбернара. Тобто я хотіла жити в Україні, але їздити на концерти та конкурси на Захід.

Тому в 90-х роках я почала готуватися до таких виступів. І на одному з таких заходів зустріла свого чоловіка. Він працював у Швеції волонтером на одному з найбільших фортепіанних фестивалів. Ми одружилися дуже швидко. Можу вас шокувати, адже бувши серйозними людьми, ми одружилися за 10 днів. Разом ми вже 30 років, тому це справжня удача.

Та я б не сказала, що я саме переїхала у цю країну. Адже до пандемії я мала приблизно до 200 днів в році поза Швецією. Гастролювала цілим світом: Європа, Америка, Японія, Аргентина. Культурного шоку в мене не було ніколи, тому що я була дуже молода і подорожувала вже багато. Тому мені ця міжнародна ментальність була досить близька.

— Чому ви вирішили заснувати Український інститут у Швеції? І якими були ваші очікування та цілі на той момент?

— Коли 2014 року почалася війна, я напевно переживала те, що більшість людей пережили 2022 року. Для мене це була велика палітра емоцій від шоку до розпачу та розуміння того, що необхідно щось робити. Я подумала, що найбільше можу знадобитися на "фронті" культурної дипломатії.

Я нещодавно чула в українському медійному просторі таку думку, що нам це все не потрібно, адже деякі країни успішні й без цього. Часто приводиться, як приклад, Швеція і Фінляндія. Я була дуже здивована, оскільки більшу частину свого життя проживала у Швеції. Те, що тут нема культурної дипломатії — це не просто хибне уявлення, а надзвичайно й абсолютно хибне судження. Звісно, ці країни не займаються промоцією культурної дипломатії в стилі Росії: нахабно, в морду і так по-російськи. Вони це роблять цивілізовано і демократичними механізмами.

Створивши український інститут у Швеції, ми проводимо культурні заходи, які підвищують обізнаність про Україну та зміцнюють шведсько-українські зв'язки.

— Чи підтримує ваш центр шведський уряд? Загалом чи вплинув інститут за 10 років свого існування на українсько-шведські відносини?

— Шведський уряд нас підтримує від початку. Однак протягом останніх років нас не дуже підтримує український уряд. На жодному рівні: ні фінансово, ні морально, ні інформативно.

Завдяки шведському уряду ми маємо прекрасне приміщення. Майже на всі великі івенти до нас приходить королівська сім'я та представники уряду. Це, напевно, найбільший такий показник того, що вони розуміють, наскільки важливою є наша робота.

— Наскільки я розумію, ви залучаєте до культурної інтеграції таких відомих українських письменників як Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Сергія Жадана та інших. Як Швеція сприймає нашу літературу та творчість наших авторів?

— На жаль, у Швеції до недавнього часу взагалі майже не було жодних [українських] перекладів. Лише 2014 роre, коли ми вперше запросили Оксану Забужко, було перекладено її роман "Польові дослідження з українського сексу". Та й то, це було перекладено через Польщу. Бо не було перекладачів з української на шведську.

В більшості випадків шведські видавництва перекладали поезію. Це було ще 2014-2015 років. Мова про вірші Галини Крук, Сергія Жадана, Любові Якимчук. Ситуація була патова, але зараз покращилася. І цього року роман Юрія Андруховича "Московіада", нарешті виходить друком шведською мовою.

І те, що зараз видавництва зацікавлені в наших авторах і в нашій мові — це дуже добре. От я вчора отримала електронний лист з університету в Лунді (місто на півдні Швеції. — Ред.). Вони затвердили професора з української мови. І на кінець року організують українські студії в університеті.

Ми спостерігаємо зародження процесу, який призведе до ширшого використання української мови у світі. Люди будуть її знати. У нас навіть з'явилися два чи три перекладачі, які раніше знали польську чи російську, а зараз навчилися української. Саме вони перекладали твори Андруховича і Жадана.

— Хто приходить на зустрічі з письменниками? Переважно шведи чи українська діаспора?

— Наша мета — поставити Україну на культурну мапу Північної Європи. Від початку цільовою групою були скандинавські громадяни, які нічого не знали про Україну. Зараз до нас приходять європейські громадяни, які живуть у Швеції. Також ми є членами EUNIC (Ред. — Європейська спілка культурних інституцій), тож залучаємо до наших заходів німців, фінів та норвежців. А на останній великий фестиваль до нас завітали кабінет міністрів Швеції.

— Раніше в Європі була відчутна російська теза, що України не існує як країни, й що ми — частина РФ. Як пересічні європейці нас сприймають сьогодні і як сильно ваш інститут вплинув на обізнаність шведів про Україну?

— Згідно зі статистикою, 97% шведів підтримують зараз Україну. І я вірю, що цьому є наша скромна заслугаСьогодні мені здається, треба бути зовсім дурним, аби не знати, що це дві різні країни, що воюють між собою. Я бачу позитивні тенденції, проте складно вибити з голів європейців цю "велику російську культуру".

Ще 2014 року, коли я була на гастролях у Франції, старалася розповідати колегам у Франції, що Росія напала на Україну. І взагалі, якусь нашу історію. Однак вони цього абсолютно не сприймали. Мовляв: "Ну, у них же Чайковський і Достоєвський. Це неможливо, вони такі цивілізовані".

— Чи є у великих оркестрах "хороші росіяни" і як до них ставляться?

— Я гастролюю як солістка. Але, звісно, у мене є знайомі в групах оркестру. В більшості випадків росіяни там сидять тихо. Але мені здається, що росіянин — це діагноз. Адже як тільки їм дається можливість показати, що Росія — велика держава і вона найкраща, а всі інші — ніхто, вони одразу це роблять. Попри те, що живуть тут 20 чи 30 років і мали б вже щось поміняти у своїй голові. Це феномен для психологічного дослідження нації.

Для себе я зробила вибір, тож з 2014 року не граю російські композиції, звісно, не виступаю в Росії. Як артист, можу сказати — це важко. Бо це позбавляє мене концертів. І зараз багато українських музикантів, напевно, теж зробили для себе цей вибір. Звісно, весь час чутно наративи: щоб бути успішними, треба грати за їхніми правилами.

— Коли ви востаннє з'являлися на українській сцені? Чи очікувати нам на ваші виступи в Україні найближчим часом?

— Ця тема настільки зворушує мене, що я можу розплакатися. Востаннє в Україні я виступала в Маріуполі буквально за три місяці перед великою війною. Це був мій перший фестиваль в цьому місті. Я грала варіації Скорика на фортепіано для оркестру. На виступі було так багато людей, взагалі такий світлий спогад.

І говорячи з цими людьми, в мене була асоціація із зеленою травичкою, яка починає проростати на асфальті. Звісно, після того, що сталося, я відчувала сильний особистий біль. Тому це був мій останній виступ.

Найближчим часом виступи не планую. Нема навіть як, бо я занурена в роботу тут: разом з концертами та Українським інститутом. Та й ніяких запрошень не було. Однак ми запрошуємо українських виконавців сюди. Нещодавно у нас був симфонічний оркестр Львівської Філармонії з симфонією Лятошинського, увертюрою Лисенка до опери Тарас Бульба та Гуцульським Триптихом Скорика, які виконувалися в великому залі Королівської Філармонії. Я думаю це важливіше, ніж якби я приїхала зараз в Україну з гастролями.