Втрати, відмови та нові щасливі сім'ї: що чекає на батьків, які хочуть всиновити дитину під час війни

Читать на русском
Автор
2114
Подружжя вже двічі стало батьками
Подружжя вже двічі стало батьками. Фото Інстаграм

"Телеграф" дізнався про шлях, який треба пройти аби всиновити дитину

В ході повномасштабної війни з РФ діти стали найбільш вразливим прошарком громадян України, які постраждали від російського вторгнення. Загибель батьків, втрата сімей чи розлучення з рідними — важкі виклики для наймолодших членів нашого суспільства.

Число малюків, які з тих чи інших причин були позбавлені батьківського піклування й опинилися в дитбудинках, стрімко зростає. Їх в Україні налічується близько 70 тисяч дітей, але кожна така дитина чекає на свою родину.

Які труднощі довелося подолати родині, котра під час війни взяла на себе відповідальність за двох таких дітей, дізнавався "Телеграф" у розмові з Анастасією Васильченко із Кривого Рогу.

Війна змусила подивитися на це по-новому

— Розкажіть коли і як виникла ідея усиновити дитину?

— Ця ідея виникла ще дуже давно, я навіть мріяла про це. В моїй сім'ї також були усиновлені діти, але вони про це не знали. Це було дуже давно, тому ця тема вважалася табуйованою. Моя родичка, яка виховувала прийомних дітей, навіть намагалася створити видимість вагітності. Це прямо ціла таємниця була. Точніше, всі про це знали, але ніколи на цю тему не спілкувалися. Мій чоловік також зростав в одній сім’ї з дівчиною, що була під опікою його батьків. Тобто для нас це було знайомим явищем.

Разом з чоловіком ми домовились, що займемося цим питанням після народження біологічної дитини. Однак війна підштовхнула нас швидше замислитися про те, скільки дітей втрачають батьків і як гостро стоїть це питання. Тоді ми подумали і вирішили: яка різниця, яка дитина буде першою, прийомна чи біологічна.

— Як відреагували рідні та друзі на ваше рішення? Чи не відмовляли вони вас?

— Мої родичі спершу не дуже гарно відреагували, але зараз вже змирилися. Завжди чекають нас у гості. Натомість родичі чоловіка відреагували негативно, тому ми досі не спілкуємося. А посварилися більше, аніж пів року тому.

— Як взагалі обирати дитину і як ви знайшли свою? Це має відчутися?

— У нас було так: коли закінчили підготовку з документами, то побачили рекламу у Facebook "Хлопець шукає родину". І вже були готові забрати його одразу. Пішли до служби s попросили розповісти детальніше про хлопчика. Нас попередили, що від нього відмовилися попередні родини, розповіли про нюанси його поведінки.

Ми були твердо налаштовані на знайомство, тому все одно взяли направлення. Ми їхали не вибирати дитину, ми їхали по дитину. Я не розуміла, для чого ще дивитися базу. Є сімʼя, яка хоче допомогти дитині і є дитина, яка цього потребує. Мені цього було достатньо.

У всіх людей це може відбуватися по-різному. Однак я вважаю, що вибір дитини не повинен бути схожим на вибір товару. Не варто шукати дитину, яка відповідає всім вашим ідеалам, навіть таким дрібним, як колір очей. Ми взяли ту дитину, на яку натрапили. Ми не обирали.

— Микита — підліток. Чи не боялися брати дитину такого складного віку?

— Мене підштовхнуло те, що підлітків ніхто не хоче брати. Всім давай немовлят, відказників або хоча б дошкільнят. Тому я почала читати про підлітків, адже вік дійсно непростий. Але я зрозуміла, що готова допомогти такій дитині. У мене у самої дуже бурхливо проходив підлітковий вік, тож я впораюсь.

Фото Анастасія Васильченко та усиновлені діти
За словами Анастасії,кожній дитині потрібна родина, чи то немовля, чи вже сформований підліток.

— Чи одразу ви сподобалися одне одному? Яким було знайомство?

— Коли ми поїхали знайомитися, то дуже нервували. Побалакали з хлопчиком хвилин 10-15. Працівниця служби запитала, чи поїде він з нами? Він погодився. Ми підписали документи, що заберемо його. Контакт був встановлений. Через пару днів він був у нас вдома.

Однак кожна прийомна сімʼя проходить через адаптацію і ми не є винятком. На початку ви намагаєтеся сподобатися дитині, а вона — вам. У цей ідеальний період ви граєте разом, ділитесь історіями, дитина вам допомагає у всьому і поводиться дуже чемно. Вона так поводиться не тому, що бездоганна, а тому, що хоче бути в родині й боїться що ви її повернете. Однак з часом почнуться труднощі. У нашому випадку Микита почав провокувати й перевіряти чи будемо ми його любити, коли він погано поводиться і чи не повернемо ми його, як це вже не один раз відбулося.

Доля подарувала ще одну дитину

— Як я розумію, ви також прийняли у свою родину молодшу сестру хлопчика? Чи стало її існування для вас сюрпризом?

— Ми знали, що в дитячих будинках часто живуть діти з однієї родини, тому ми готували документи на всиновлення декількох дітей одночасно. Однак ми не знали, що Микита має сестру. Під час зустрічі з працівниками служби у справах дітей ми поцікавилися, чи є у хлопчика хтось, але нам сказали, що Микита — єдина дитина.

В останній момент, коли ми були готові забрати хлопчика додому, нас повідомили про його дворічну сестру. Тож це стало для нас несподіванкою.

Через війну будинок малятка, де жила дівчинка, був евакуйований до Нідерландів. Ми не могли відмовитися від неї, тому поїхали туди, щоб забрати її додому. За пару місяців вже в Україні ми будемо вдочеряти Русланку.

Саме Микита просив її забрати. Якби не він, я не думаю що ми б це зробили. Хлопчик пояснив, що він не хоче, щоб вона зростала в дитячому будинку і був би радий якби її хтось усиновив.

Як мені сказала одна підписниця і мама трьох прийомних дітей: цей вчинок — прояв любові саме до першої дитини. Я його дуже люблю, тому зробила все, щоб врахувати це бажання.

Фото Анастасія Васильченко та усиновлені діти
Тепер родина має двох діток

— Чи будете розмовляти з дітьми про їхніх біологічних батьків? Які поради ви можете дати батькам щодо цієї розмови?

— Важливо бути чесним з дитиною про її усиновлення. Якщо брехати, а потім дитина дізнається правду, вона може відчути себе зрадженою і зненавидіти вас.

Наприклад, Микита чудово пам'ятає свою родину, адже жив з нею до 6 років. Але ми говоримо про це тільки в тому разі, якщо він сам про них згадує. Загалом ми домовилися повернутися до цієї теми, коли він стане дорослішим. А якщо він буде мати запитання до них, то навіть організуємо зустріч.

Щодо Русланки — вона ще мала, аби щось розуміти. Якщо дитина маленька, не обов'язково прямо казати жорстку сувору правду. Мовляв: "Твоя мати вчиняла жахливо, пиячила, а потім відмовилася від тебе".

На мою думку, треба розповісти про це в позитивному контексті. Пояснити, що дитина має дві мами й це класно, навіть пощастило. У міру того, як дитина дорослішає, вона може мати більше запитань про своє усиновлення. Тоді можна давати додаткову інформацію. Ймовірність, що дитина буде травмована, менша.

— Є міф, що діти в дитячих будинках нестерпні, травмовані і якщо їх взяти, то сім’я не буде щаслива. Чи можете спростувати це?

— Звісно, все залежить від бажання та зусиль, які ти докладаєш. Але варто розуміти — там нема бездоганних дітей з ідеальними генами, без психічних травм. Ніхто не потрапляв у притулки від приємного досвіду та гарних подій. Це діти, які могли переживати різного виду знущання, насилля, деякі діти вже мають залежності, деякі страждають від низької самооцінки та проблем з довірою.

Часто люди думають, що якщо вони беруть когось маленького, то це психічно здорова психіка, але ці діти все одно травмовані. Це не біологічна дитина та не чистий аркуш.

Але якщо ви маєте хороші мотиви, у вас теплі взаємини в сім’ї, то все буде добре. Потрібні лише любов та терпіння.

Усиновлення без хабарів: чи це можливо?

— Існує думка, що усиновлення дитини в Україні – це дуже дорогий і корупційний процес. Чи це так, або ж все залежить від удачі?

— Багато людей питає мене скільки зараз коштує взяти дитину. Однак ми нічого не платили і я знаю людей, які також забирали дітей без жодного хабаря. Навіть розмов про це не було.

Можливо, такі ситуації десь трапляються, але на моєму шляху такого не було. Якби нам запропонували "купити" дитину, я б відмовилася, оскільки це суперечить моїм принципам.

Фото Анастасія Васильченко та усиновлені діти
Народити серцем - це не про купівлю і продаж

— Відомо, що потрібно пройти дев’ять кіл пекла, щоб узяти дитину. Скільки насправді часу займає усиновлення дитини в Україні?

— Стосовно кіл пекла, правда, але не настільки як можна уявити. Якщо у людини є бажання, нема блекаутів, всі органи працюють і ви знаєте куди потрібно звертатися, то все можна зробити за кілька місяців.

Наприклад, у нас процедура збирання документів затяглася, бо були часті відключення світла і база не працювала. Остаточний етап — проходження курсів, але через війну їх в нашому місті не проводили. Довелося чекати, коли вони почнуться в іншому місті. Проте якби все нормально працювало, то трьох місяців досить. Там нема нічого специфічного.

— Які документи потрібні? Чи можете коротко описати шлях людини, що хоче взяти дитину у свою сім’ю?

— Якщо ви остаточно готові стати батьками, то можна зареєструватися на консультацію через додаток "ДіЯ". Або ж поїхати у місцеву службу по дітях у районі, де проживаєте або зареєстровані.

Я раджу йти особисто в службу, адже вам в будь-якому разі доведеться з ними контактувати. Якщо вам там скажуть, що дітей немає — не вірте і просіть надати вичерпний перелік документів, які треба збирати, щоб стати кандидатом на усиновлення.

Для початку потрібно надати документи, які підтверджують вашу особу: паспорт та ідентифікаційний код. Надалі необхідно показати, що ви маєте постійне місце проживання. Це може бути як власне, так і орендоване житло. Також потрібно надати інформацію про свій дохід. Якщо подружжя, то можна показати довідку про зарплату за останні шість місяців будь-кого з них. Служби мають впевнитися, що у вас є постійна робота і вашої зарплатні достатньо, щоб прогодуватися.

Ще одним етапом є медкомісія — це одне з того, що забере у вас багато часу. Доведеться трохи побігати по лікарях. Ну, і все. А так, зробити ксерокопію ваших документів не забирає багато часу. Раніше, наприклад, люди довго чекали виписку про несудимість. Зараз вона робиться за дві хвилини через додаток "ДіЯ".

Після проходження батьківських курсів і рішення суду — можна забрати дитину додому. Я раджу оформлювати одразу два пакети документів: на опіку та усиновлення. В цьому разі ви можете забрати дитину на опіку до себе додому одразу після встановлення контакту і проходити судовий процес, коли дитина вже живе у вас.

— Як перевіряють, що сім’я благополучна і має достаток? Адже є випадки, коли дітей всиновлюють відверто погані родини, тож дітям у них гірше, аніж в дитбудинку.

— Такі історії справді трапляються. Особливо в селищах, коли дітей беруть заради виплат або для допомоги по господарству. На жаль, така практика завжди була і нікуди не поділася.

Стосовно доходів, то не обов'язково багато заробляти. Від вас вимагається лише прожитковий мінімум — приблизно 2 тисячі гривень на особу. Наприклад, подружжя хоче взяти одну дитину. От потрібно, щоб від зарплати могли виділити по 2 тисячі. Тобто разом може бути 6 тисяч. Це не так багато. Грубо кажучи, стати прийомними батьками може кожен, хто має офіційну роботу.

Загалом служби звертають увагу на банальні речі, як світло, газ, вода, місце для приготування їжі. Необов'язково мати окрему дитячу кімнату. Досить показати облаштований дитячий куточок і ліжко. Або ж покажіть кімнату, де буде жити дитина, скажіть, які меблі туди поставите. Адже ви ще не знаєте, яка дитина до вас потрапить, а на різний вік — потреби різні. Але якихось супервимог у них нема.

— Деякі люди попри всі зусилля не можуть всиновити дитину, тож зневірюються. Чи є якісь причини, через які батькам можуть відмовити?

— Якщо вам відмовляють в усиновленні, то значить щось не так з документами. У когось неофіційна робота, у когось можливо не зовсім хороші умови проживання. Важко уявити, що у вас все чудово, але заявку все одно відхиляють.

— Ви вказали, що перед тим як батькам доручити дитину, вони мають пройти якісь курси. Про що саме мова і чи дійсно вони корисні?

— Так, це обов'язкові курси батьківства від держави. Раніше були необов'язкові, але зараз мають всі проходити. І це дуже добре, тому що принаймні на тих курсах, на які ми потрапили з чоловіком (у Дніпрі — Ред.), була дуже якісна подача важливої інформації. Там пояснювали нюанси виховання саме прийомних дітей: чим різняться від біологічних.

Я приблизно хотіла розуміти, що всі ці діти пережили. Завдяки знанням про дитячу поведінку, я можу пояснити собі, чому дитина так поводиться. Такі курси важливі навіть для людей, які вже мають своїх дітей, адже це абсолютно різний досвід.

Ці курси — це останнє, що ти додаєш до свого пакету документів. Якщо не пройдеш курси, то тебе просто не запишуть як кандидата. Але іноді на початок курсів доводиться довго чекати. Можливо, не вдається набрати достатню кількість людей, а можливо державі бракує коштів. Загалом у нашій групі було приблизно 30 осіб.

До цього кроку людей спонукає різне

— Сьогодні великий попит на усиновлення? Чи є в дитячих будинках черги та конкуренція між потенційними батьками?

— Людей хоче багато. Запитання більше до того, які у них мотиви. Якщо твій мотив допомогти дитині і збільшити свою родину таким шляхом — це нормальні мотиви. В такому разі дитині буде добре, і вам буде добре. Якщо все це для того, щоб взяти дитину на опіку й отримувати кошти — ні.

Якщо не можеш розв'язати питання зі своїми дітьми і хочеш цією дитиною замінити свою невдалу спробу, то це не є нормальним мотивом. Важливо, щоб ви були ментально здоровими і готовими до цього серйозного кроку. Часто через відсутність ретельної підготовки від дитини можуть відмовитися після першої проблеми.

На мою думку, важливо розуміти, що взяти дитину з притулку — це лише спосіб, в який з'являється дитина у вашій сім'ї. І він в жодному разі не гірший, аніж народити. Якщо це усвідомити, то мені здається, ваше ставлення до цього зміниться.

Наскільки мені відомо, то всиновлювачі мають право виїхати за кордон. Можливо, саме тому, багато людей зараз кинулися всиновлювати дитину. І це теж не є добре. Окей, вам дали дитину, ви виїхали з країни, що далі?

Фото Анастасія Васильченко та прийомна дитина
Дитину треба виховувати і контактувати з нею щодня.

— Попит на усиновлення дітей перевищує пропозицію?

— Покинутих дітей також дуже багато. Я не знаю, чому постійно розповідають, що їх нема.

— Дітей, які втратили батьків через війну, більше?

— Хочу розвінчати міф, що на час воєнного стану усиновлення заборонене, бо є вірогідність того, що після перемоги можуть зʼявитися родичі дитини. Це не зовсім так. Усиновити дитину в Україні зараз можливо. Але тільки там, де нема воєнних дій і працюють державні органи влади та суди. Процедура усиновлення зараз така сама, як була до війни. Щоб дитину можна було всиновити, у неї мають бути юридично розірвані звʼязки з батьками. Наприклад, рішення суду про позбавлення батьківських прав, свідоцтво про смерть біологічних батьків тощо. Якщо батьки невідомо де, такого документа у дитини не буде. Усиновити її неможливо, максимум дозволять опіку чи інші форми влаштування.

Мені пишуть багато людей, що хочуть допомогти дитині, яка постраждала через воєнні дії. Так, буває і таке, таких діточок також всиновлюють. Проте їх не дуже багато. Чому? Уявімо, нормальна родина і щось трапилось у батьків через вибух. Зазвичай таку дитину забирають до себе родичі або друзі сім’ї під опіку. Або її можуть просто забрати, а документи оформити пізніше. Я веду до того, що у дитини має бути документ, в якому говориться, що батьки позбавлені батьківських прав або, наприклад, свідоцтво про смерть. А через війну багато документів втрачається або люди зникають безвісти. Дитина таких батьків не буде відповідати вимогам до усиновлення. Тобто її можна максимум взяти на опіку.

Проте є велика кількість дітей, від яких відмовляються неблагополучні батьки, і саме їм зараз потрібна допомога. Адже зазвичай діти, які втратили батьків через війну, не залишаються без підтримки.

Терпіння, любов і реальні очікування

— До чого має готуватися людина, яка наважилася на такий крок, та які риси характеру допоможуть впоратися з викликами?

— В першу чергу треба, щоб із нервами було все в порядку, бо вони знадобляться. Дитина може дуже гнівити та допікати. Але я думаю, що всі діти так роблять. Байдуже: прийомні, біологічні чи ще якісь. Це звичайні моменти у вихованні.

Не треба чекати, що діти будуть тобі вдячні, що вони одразу тебе будуть любити. Особливо це стосується дитини, яку тільки вилучили з біологічної сім'ї й вона потрапляє до вас. Хоч би що сталося — вони всі люблять своїх рідних батьків. Доходити може до того, що вони можуть думати, що ви забрали їх обманом. Тож потрібен час, і далеко не два дні.

Вам знадобиться терпіння. Я б навіть сказала, що необхідна безумовна любов: ти просто допомагаєш і не чекаєш, що завтра це повернеться. А може, взагалі, дитина не буде вдячна, і буде думати, що краще б потрапила в іншу родину. Тобто ти робиш це не для того, щоб тобі дякували, і щоб ця дитина на тебе дивилася, як на свого рятівника.

Також не потрібно будувати зайвих очікувань. Потрібні лише реальні. Адже дитина з дитячого будинку, ймовірно, буде гірше навчатися. І це не тому, що з головою щось не так. Наприклад, ми взяли хлопчика, який ще в одинадцять років майже не міг читати. Сьогодні вже пів року минуло, як він у нас, то читає нормально. З такими дітьми потрібно більше займатися.

Є діти, які бачили вулицю, бачили магазини, бачили якісь банальні речі. У той час як інші діти зростали в складних умовах й навіть не знають, що таке мікрохвильова піч і як нею користуватися.

— Чи плануєте ви народити своїх дітей у майбутньому?

— Гадаю, що так. На початку війни у мене була вагітність, але вона завмерла на другому триместрі. Я з чоловіком обстежилися — зі здоров'ям все гаразд. Тож думаю, ми повернемося до цього питання пізніше.

Але скажу відверто: зараз з маленькою дитиною мені набагато важче, аніж з першою дитиною. Вона сама себе заколихує, може битися головою об стіну, не відчуває ситості, не може наїстися і напитися води, різко може початися істерика. Мені її адаптація нелегко дається.

Можливо, я захочу ще раз насолодитися пелюшками і підгузками через кілька років. А можливо мені настільки буде достатньо і я вирішу не народжувати.