"Навколо абсурд, жах, місиво, а ми сидимо у квітах" — київська рестораторка не закривала кав'ярню після вторгнення ні на день

"Сусіди, привіт! Якщо справді щось почнеться, беріть пледи, каремати — у мене на всіх не вистачить, — і спускайтеся до нас. Головне — не переживайте", — написала в сусідський чат перед вторгненням рестораторка Ольга Помозова. Її кав'ярня "Субота" у центрі Києва з 24 лютого не закривалась ні на день. Тут готували смачну каву, волонтерили та укривали сусідів від бомбардувань. Про свідомий вибір — прожити війну "у прямому ефірі" та розвивати бізнес в Україні, ми поговорили з Ольгою Помозовою у проєкті #БізнесТелеграф.

"Той, хто сильніший, допомагає іншим не заплутатися"

- Нещодавно ви відкрили другий заклад у Києві. Як ризикнули робити це сьогодні, під час війни?

- Такий характер: не можу відкладати життя та плани через зовнішні обставини. Зараз у цьому можна ще й знайти не те, щоб порятунок, але віддушину точно.

- Ви — дівчина, вам близькі не пропонували виїхати з країни на час війни?

- Ще 24 лютого намагалися запхати в машину та вивезти. Але для мене краще прожити все найстрашніше тут, "у прямому ефірі". Коли хтось приходить по-варварськи у мене все відібрати — моє мирне звичне життя, мою справу — я не здамся. Безперечно, я не Рембо, мені було дуже страшно. Але я посиділа — озирнулася, зрозуміла, що у даних обставинах можу і робитиму.

– І що ж?

- Перед вторгненням написала до сусідського чату: "Сусіди, привіт! Якщо справді щось почнеться, беріть, будь ласка, пледи, каремати — у мене на всіх не вистачить, — медикаменти і все, що потрібно, і спускайтеся до нас. Головне — не хвилюйтесь".

У мене в кав'ярні є внизу ще два з половиною поверхи — напівпідвал та підвал. Першого тижня війни тут ночувало 56 людей, 9 собак, 5 котів, кролик. У моїй квартирі над кав'ярнею мама готувала нам їжу — її треба було чимось зайняти, щоб відволікти.

У цьому хаосі була важлива фінальна мета: той, хто сильніший, допомагає іншим зовсім не заплутатися. Ти не можеш вплинути на ситуацію у масштабах усієї країни. Але якщо характер дозволяє, потрібно згрупуватись і брати на себе все, що можеш потягнути. Мій довоєнний, а потім власне і воєнний відрізок життя передбачав певний надлишок матеріальних та душевних ресурсів. Я розуміла, що сама можу поділитися і швидко підхопила багато підтримки друзів — місцевих та тих, що мешкають в інших країнах.

- Що означає — багато підтримки?

- Друзі з ресторанного бізнесу, які вирішили поїхати, писали: "Олю, ключі там, будь ласка, забери всі продукти. Вас багато, вам знадобляться". А потім інші друзі з різних країн почали надсилати гроші. Так я змогла забезпечити нас усіх. На другому-третьому тижні частина людей почала виїжджати. Але я нікому не казала, що робити: лишатись чи їхати. Якщо людина відчувала, що треба їхати, вона їхала, і ми всі її проводжали.

Ми почали помічати, що у будинках поряд залишилися люди похилого віку. У когось діти виїхали на кілька днів, думаючи, що повернуться. В інших немає нікого і їхати нікуди. У мене сформувався певний бюджет, і, щоб зайняти весь наш натовп і допомогти цим бабусям і дідусям, ми робили для них закупівлю продуктів та медикаментів. Пам’ятаєте, тоді в аптеки стояли величезні черги? Ми збирали списки ліків, відстоювали черги та розносили по домівках. Якоїсь миті до нас почали вишиковуватися черги по 300 людей.

- Ви їх годували?

- Роздавали продуктові набори. Я думала: я не знаю, що таке війна, але точно знаю, що найголовніше — гідно протриматися. Мені хотілося, щоб ці бабусі та дідусі хоча б не голодували, щоб вони фізично вижили. Це ж не буде вічно!

На таких історіях ми й жили — збирали, допомагали. Потім наш штаб розрісся до того, що ми купували і передавали на фронт машини, термоодяг, тушонку та інші корисні речі. Цей штаб працює і зараз.

У квітні, коли потепліло та окупантів вигнали з Київської області, ми вирішили знову почати жити вдома.

- Ви запроваджували якісь правила?

- Головне правило – не розганяти паніку. Під час війни це руйнує. Я заборонила дивитися зі звуком новини, коментувати те, що найбільше вразило. Батьки стежать за своїми дітьми, ті, хто має тварин, — стежать за своїми тваринами. Були правила прибирання. Я та ще кілька хлопців, найактивніші, їздили за продуктами, коли я роздобула бензин.

Мені було важливо, що діти, які були з нами, бачили, що у такій страшній ситуації люди об’єднуються та допомагають один одному. Усім було незрозуміло і страшно, але ми змогли бути адекватними нормальними людьми, а разом реально легше.

– Ваша кав'ярня не зачинялась ні на день?

- Так. Мені здавалося: закрию — зізнаюся в особистій поразці. Та й сусіди, які лишалися вдома, приходили пити каву. Вони казали, що це просто якийсь острівець нормальності в цей час.

- Виходить, що ви начебто утримали звичний світ для цих людей.

- Мабуть. Досі всі сусіди, сусідні офіси знають, що у нас можна пересидіти, коли є загроза авіаударів. Виходить уже не просто кав'ярня, а клуб. Або коли були відключення води, я писала в Instagram — приходьте, набирайте. Так, за комуналку мені виставлять рахунок, але кав'ярня може поділитись.

Були й гумористичні історії із бабусями. Одні кажуть: "У вас дивне щось відбувається, я зараз викличу поліцію!" "Викликайте!". Інші: "Ви погана соціальна служба". "Мені шкода вас засмучувати, але ми взагалі не служба. Хочете — йдіть до супермаркету". Таке ставлення – спадщина радянського минулого. Ми маємо розуміти це і змінювати.

Були й добрі моменти. У нас приміщення бере в суборенду квіткова майстерня. Їм перед 8 березня замовили дуже великий обсяг декору, і в нас скрізь стояли гілки фруктових дерев, які потім зацвіли. Ще нам зателефонували хлопці зі складів: "Ми маємо тюльпани, хочете — приїжджайте, просто так заберіть". І ось довкола абсурд, жах, якесь місиво, а ми сидимо у квітах.

Ще була історія з сусідами. Вони давно разом, доньці 27 років, але офіційно ніколи одружені не були. Він тут зробив їй пропозицію. Це було зворушливо. Зворушливо було і коли вже потім заходили люди, дарували квіти, говорили — я був чорт зна де, знаю, що ви допомагали моїй мамі.

"Ти вирулюєш, а держава бере і множить усе на нуль"

- Чому у війну наш бізнес повернувся обличчям до людей?

- Це нормально. Головне, що ти вмієш робити як підприємець — це щось створити і не дати йому розвалитися. І тут треба було не дати всьому розвалитися. Бізнес — це коли постійно багато зовнішньої агресії. Наприклад, я весь час чітко платила "комуналку". Сусіди закрили магазин та студію, не платили. Прийшли і відрізали світло всім, мені сказали: хочеш — можеш заплатити і за них. Ти вирулюєш, а держава бере і множить усе на нуль. Я зі своєї квартири кинула кабель у кав'ярню, і так працювала тиждень.

- Але ж це не вихід…

- Так. Так як у нас усіх один орендодавець, я почала жорстко обурюватись: віддавайте площі, хай сюди інші проєкти заходять. Швидко відгукнулись свідомі власники магазину, вибачилися, все сплатили і також відкрилися. У цьому вся суть підприємництва: тебе з усіх боків "мочать", а ти такий: "ОК! Я пролізу в щілинку!"

І так у багатьох речах. Наприклад, простір перед кав'ярнею оформлений лише за рахунок кав'ярні — клумби поряд і навпроти, всі саджанці, вода за наш рахунок. Є ще одна сусідка, яка переїхала до нашого будинку, і каже: "А можна я приєднаюся?" Вона оплачує садівника. Молоде покоління підприємців веде бізнес так, а не просто — своє я маю врятувати, а решта нехай тоне.

У цьому суть, ти теж частина великої екосистеми міста. Мені здається, що підприємці, які залишилися, зробили це зі щирого ставлення до всього як до свого. Звідси – бажання зберегти. Ось я — дівчина-підприємець, до того ж у мене була зламана нога, я ходила на милицях до квітня. Але сказали б мені, що щось неможливо! Не можеш — не плач потім, що в тебе чогось нема. Щастить тому, хто працює.

- Ми в цьому схожі на європейців – нам потрібно, щоб було гарно та чисто?

- Європейці молодці, але мені здається, що вони змотали б вудки і вимагали від держави, щоб вона їх дотувала. У них своя історія.

До речі, щодо ставлення до свого… я не народилася в Україні. Я народилася в Туркменії, а сюди приїхала вчитися в університеті. Але у сім’ї завжди обговорювалося, що ми повернемося до України. Мій дідусь у Другу світову захищав Україну, і нагороди до пам’ятних дат йому приходили завжди з України. Зрештою ми всі сюди перебрались, і дідусь помер на рідній землі. Нині я громадянка України.

- Як вирішили йти саме у підприємництво?

– Багато працювала на менеджерських позиціях, виробила вміння все збирати в одну купу, запускати процеси, підтримувати їх. У мене не було ілюзії, що підприємництво — це ти сидиш красива на конференції власників бізнесу з мейком і укладкою. Таке буває раз на півроку. Все інше — ти встаєш о шостій ранку і пашеш, вирішуючи різні позаштатні ситуації в тому числі.

– Які до війни могли бути позаштатні ситуації?

– Наприклад, зіткнення з бабусями. Є радянське покоління, для яких ми — спекулянти. Вони народилися та виросли в країні, де працювали на загальне благо за "шоколадну медальку". Тепер у них образа на життя за те, що їм чогось недодали. Ось я власним коштом зробила сад. Люди з нашого будинку раділи, а бабуся з сусідньої вулиці щодня ходила в поліцію і ще кудись, у результаті мені кілька разів зносили дерева. Сусіди вибігали: "Зупиніться! Ми тут живемо, нас все влаштовує!" Потім я домоглася того, щоб усі все зрозуміли. Але ця бабуся навіть тут не живе! Або інша пише заяву, що їй смердить борщ, який ми готуємо в кав'ярні. Приходить перевірка, я говорю: "Покажіть, де цей борщ. У мене навіть немає кухні!" Це якась тупа агресія, яку ми зараз побачили у масштабі всієї сусідньої країни.

І ті самі бабусі, які писали заяви на нас у поліцію, потім ставали у чергу за продуктами. Мені дуже хотілося запитати: "А якби ви закрили мою кав'ярню, хто б зараз вам допомагав?"

Можна сто разів виїхати до інших країн, але ми не можемо поїхати від того, що є в нашій. На наші плечі звалились ці обставини. І ми маємо з ними впоратися, створити та передати інші цінності нашим дітям.

"Фонила творча складова: то архітектор розбалансувався, то дизайнер страждає"

- Буде ще тяжкий час після війни.

– Буде. Але в усіх, хто залишився та працює, точно будуть плоди цієї роботи. А якщо ті, хто повернеться, вимагатимуть до себе особливого відношення, у мене виникне питання: чому? Але їм буде важче: за цей час ми змінилися, люди змінилися, все змінилося.

- Чи змінилися люди, які до вас приходять?

- Гостей додалося хіба що. Звичайно, хтось поїхав, хтось приїхав на їхнє місце, але ж ми не на прохідній вулиці, тут немає потоку випадкових відвідувачів. У нас формат такий, що ти заходиш у кав'ярню, і або тобі класно, або це не твоє місце.

– Що за формат?

- Класне затишне місце без пафосу. Начебто ти зайшов до друзів, де з тобою легко та комфортно спілкуються, але не переходять межу. Без панібратства. І, що основне, – смачний, якісний продукт. Коли гість бачить і відчуває, якою оливковою олією ти полив салат, який ти відрізав хліб, — це теж мова спілкування з ним. Ти йому показуєш: я тебе настільки люблю і поважаю, купив тобі все найкраще, найсвіжіше — все тобі, приходь.

- У вас прямо у залі кав'ярні стоять ящики із овочами.

- Якщо людина їсть салат і каже: "Боже, де купити такі овочі?", то вони у мене є! Суть у тому, що я можу у фермера купити більше овочів і так його підтримати. Люди заберуть їх або салатами, або кілограмами.

- Які ще у вас є "фішки"? Можливо вони з’явилися за цей рік.

- Влітку проводили квіткові та овочеві ярмарки – підтримували локальних фермерів. Я готувала виключно із місцевих продуктів. Це теж про екосистему бізнесу та взаємну підтримку.

Додали стійку з продукцією українських виробників – косметика, свічки – щоб гості знайомились із місцевими брендами. Чим більше їх залишатиметься в Україні, тим краще. Я переживаю, коли люди їдуть. І хочеться зробити все, щоб виникало бажання залишитися.

- Коли ви почали трохи ставати на ноги?

- Перші два місяці мінімальна оборотка дозволяла платити комуналку та зарплати. Поступово люди повернулися, і влітку ми іноді не могли вмістити всіх бажаючих. Але паралельно зростали ціни на закупівлю. Почали "прокидатися" різні служби, надсилали перерахунки за комуналку, наприклад, але ціни в кав'ярні я підняла лише у вересні, коли зрозуміла, що всі розрахунки просто "рвуться", далі так не можна.

До зими я готувала своїх хлопців та дівчат: може бути так, що наприкінці місяця сідатимемо і думатимемо, як усім оплатити житло і щоб вистачало на їжу — не факт, що будуть повноцінні зарплати. Але поки що ми просто намагаємося все оптимізувати.

- Що оптимізуєте?

- Прибрали з меню деякі продукти, що швидко псуються. Не включаємо UFO, кондиціонери, оптимізуємо закупівлю та налаштовуємося, що навесні все трохи налагодиться. А ще сподіваємось на наш другий заклад, який відкрили у січні. Там алкоголь, а це антистрес, як не крути.

– Що за формат?

- Називається "Мінібар". Мені хотілося зробити місце гедоніста — все красиво, вінтажно, але без пафосу, щоб посидіти в компанії друзів за келихом вина. Є стіл для дегустацій, за яким люди можуть зібратись камерно, посидіти, поспілкуватися. Нам так само важливо мати можливість об’єднатися за одним столом зі смачною їжею, вином і розповідати один одному особисті історії. Я люблю, щоб людина прийшла і розслабилася, і їй було комфортно, як удома.

Там дуже класні всякі чарочки, келихи, тарілочки. Ще задовго до відкриття і навіть до думки зробити таке місце, я збирала різні елементи декору. Шукала на барахолках, примудрялася на київських щось цікаве знаходити. А зараз багато подружок виїхали із країни. Я прошу: "Ти все одно там сидиш, страждаєш, тобі нічого робити, йди фотографуй, що там на барахолках є". Пересилаю гроші, а мені із попутниками передають якісь цікаві речі.

- Запускатися під час війни – у чому складніше та легше?

- Складність була лише в тому, що трохи промахнулися з бюджетом. Не сильна похибка, але те, наскільки щодня дорожчали будматеріали, передбачив би лише фінансовий геній. Ще дуже фонила творча складова проєкту — то архітектор розбалансувався, страждає, то дизайнер страждає. А я не страждаю! Або дзвонить підрядник: "Оля, я так тебе люблю, я хотів за день доробити, але немає світла". Якоїсь миті вирішила: відкриваємося в строк, і чорт з ним, що чогось немає. Тільки я знаю, яким мав бути в ідеалі інтер’єр та меню.

Але цей проєкт ми змогли собі дозволити, бо оренда приміщення нижча вп’ятеро, ніж була до війни — це унікальний шанс для нас, як молодих підприємців. Ми можемо без гігантських оборотів зайти до будь-якого приміщення, яке раніше було недоступне, тому що було не за бюджетом і зайняте. Є локації, де були лише титани галузі, але вони вирішили не паритися та закритися. А я можу тепер тут зробити щось нове, більш зрозуміле, близьке та приємне. Але тут знову працює правило: щастить тим, хто працює.

- Скільки сьогодні потрібно інвестувати у відкриття такого закладу?

- До війни думаю, що вклалися б у мільйон шістсот тисяч гривень, зараз вийшло ювілейних два мільйони. Але немає межі вдосконаленню.