"Пропонували поховати попіл, бо не залишилось нічого": дочка жертви ракетного удару по Кременчуку розповіла подробиці трагедії

Лише недавно 51-річну Ларису Коханівську, яку з 27 червня минулого року, після ракетного обстрілу ТЦ "Амстор", вважали зниклою безвісти, Крюківський райсуд Кременчука Полтавської області визнав однією із 22-х загиблих.

Рідні Лариси розповіли "Телеграфу" подробиці трагедії, яка стала незагойною раною для їхньої осиротілої родини.

Пошуки тіла

Визнати загиблою прибиральницю магазину Comfy в ТЦ "Амстор" Ларису Коханівську через судовий процес було необхідно, оскільки її тіло так і не знайшли на місці трагедії. Родина ж, не маючи свідоцтва про смерть, не могла отримати ні спадщини, ні соціальних виплат.

Рідні досить довго сподівалися на диво, розшукуючи Ларису по лікарнях, куди доставляли потерпілих від ракетного удару, й по моргах, куди доставляли тіла загиблих. Донька зниклої безвісти Дар’я Коханівська, психологиня за фахом, каже, що їхню надію підтримувала давня історія зі знахаркою, яка напророчила, що мама житиме до 72 років. Можливо, так і сталося б, якби не ця клята війна. Але Ларисине життя обірвалося у 51.

Камери відеоспостереження зафіксували, як жінка зайшла у приміщення, в яке буквально за пару хвилин після цього вцілила російська ракета Х-22. Тоді в результаті теракту 21 людина загинула й 56 — дістали поранення. Єдиною безвісти зниклою особою вважалася Лариса Коханівська.

Лариса опинилася в епіцентрі вибуху, тому її тіло просто перетворилося на попіл. І тому її не знайшли. На потерпілих плавилися прикраси із золота і срібла — настільки високою була температура. Слідчі пропонували родині Коханівських просто поховати… попіл з місця удару ракети. Але вони відмовились від цієї поради.

— Мама працевлаштувалась прибиральницею у магазин побутової техніки в "Амсторі" незадовго до повномасштабного вторгнення, — розповідає 20-річна Дар'я Коханівська. — До того, маючи освіту інженера, обіймала посаду майстра на вагонобудівному заводі. Але останнім часом там не було достатньо роботи, відповідно, заробітки впали. Тож пішла на першу-ліпшу роботу, аби не сидіти вдома, бути серед людей. Після 24 лютого ми в сім’ї навіть не обговорювали можливості евакуації. Колись мама хотіла приїхати до нас з молодшою сестрою в Київ, де ми працювали, та війна змінила ці плани. Всі ми добре пам’ятаємо, що з кінця 2021 року вперто ходили чутки, що росіяни можуть спробувати вторгнутися в Україну. Тому я за два тижні до нападу повернулася зі столиці в Кременчук, щоб у разі чого, бути поряд з родиною. А коли все почалося, ми ходили сортувати речі в гуманітарний центр. Приймали біженців удома.

Перші кілька тижнів після 24 лютого торговий центр був зачинений, а коли знову запрацював, мама повернулася на роботу в Comfy. Спочатку, коли лунала повітряна тривога, працівники "Амстору" спускалися у бомбосховище, розташоване через дорогу, але з 25 червня співробітникам дозволили цього не робити. Та мамі й не хотілося далеко бігати, їй було важко, тому вона ховалась у комірчині охоронця. Ракетних обстрілів мама не боялася. Казала: "Від долі не втечеш".

Того фатального ранку Лариса, як завжди, поспішала на 8-му ранку на роботу. Була в гуморі. За старим графіком роботи у неї мав би бути вихідний. Але її змінниця перебувала у відпустці, тож… Певно, доля.

Даша пригадує, що остання їхня розмова була про все й ні про що. "Не забудь вигуляти песика", — нагадала мама доньці буквально на порозі.

Дівчина ще зранку запланувала приготувати на вечерю щось смачненьке, щоб просто гарно провести час у родинному колі.

Після обіду пролунала повітряна тривога.

— Ми живемо далеко від торгового центру — на іншому березі Дніпра, але вибухи були такої сили, що нам їх було чутно, — продовжує дівчина. — Вибігла на загальний балкон і побачила стовпи диму майже над центром міста. Потім, буквально за десять секунд, знову вибух. Я подумала, що, може, поцілили у залізничний вокзал, який знаходиться неподалік "Амстору". Або у завод дорожніх машин "Кредмаш". Пізніше дізналася, що перший приліт був саме туди. Куди насправді цілились рашисти, важко сказати. Поліцейські говорили, що у торговельний центр вони влучили помилково. Але це вже нічого не міняє.

Після вибухів доньці зателефонував батько, який перебував приблизно за кілометр від епіцентру трагедії, і сказав, що з мамою нема зв’язку. Її телефон працював, але ніхто не відповідав. Втішали себе тим, що вона все ж таки встигла спуститись у сховище, а телефон просто забула.

Дізнавшись, що горить "Амстор", Даша з сестрою на таксі за кілька хвилин прибули на місце. Там уже працювали військові, рятувальники, поліцейські. Все палало, повсюди був чорний дим, зайти всередину торгового центру було нереально. Залишивши сестру на місці, де розгортався пункт з розшуку людей, Даша з татом поїхали по лікарнях. Та Лариса Коханівська ніде у списках пацієнтів не значилася. А ввечері дівчині зателефонували поліцейські й попросили здати тест на ДНК. І вона тоді зрозуміла, що треба шукати тіло.

Два сейфи золота і грошей

Між тим почалось розслідування теракту, який президент Володимир Зеленський назвав одним з найзухваліших в історії Європи. Тривали пошуки, дослідження, вивчались обставини…

На місці трагедії було знайдено 29 людських фрагментів. Жоден з них за аналізом ДНК не збігався з біологічним матеріалом доньки Лариси Коханівської. І під час чергової зустрічі зі слідчою Дар’я з батьком буквально змусили її показати кадри з камер відеоспостереження магазину. На них було видно, що в момент тривоги рідна їм людина саме прибирала у залі. Як пояснили поліцейські, жінка була за два-три метри від місця удару ракети. Там усе моментально згоріло.

Відомо, що приміщення "Амстору" не відповідало багатьом будівельним нормам. У момент удару воно просто склалося, як картковий будиночок. Врятувались лише ті, хто був ближче до виходів і до стіни, яку винесло вибуховою хвилею.

— Тоді ми з татом остаточно усвідомили, що навряд чи знайдемо бодай фрагменти маминого тіла, — продовжує Даша. — Через кілька тижнів руїни центру розібрали та встановили особи загиблих за фрагментами тіл. Окрім мами. Я мала звикнути до думки, що ніколи не зможу поховати найріднішу людину. Але мусила триматись, щоб підтримувати тата, бо він почувався зовсім погано.

Ми не маємо навіть могили мами, куди можна було б прийти, принести квіти, поплакати. Квіти носимо у новий Сквер пам’яті, висаджений на честь загиблих від теракту. Щоправда, його облаштували біля річкового вокзалу – це геть в іншому кінці Кременчука. На жаль, на місці масової загибелі мирних людей не знайшлося ділянки для меморіалу. Власники торгового центру запланували збудувати нове приміщення на заміну того, яке знищила російська армія. Згорілий "Амстор" розібрали, обнесли парканом.

А до колишнього торгового центру я часто їжджу, щоб згадати маму. Згадую, як ми там гуляли, їли морозиво, жартували… Мені досі пишуть її колеги, підтримують, і я відчуваю, що це щось, що тримає ниточку між минулим і сьогоднішнім.

У своєму помешканні ми зробили куточок пам’яті. У кімнаті батьків поставили два мамині фото, гарний підсвічник і кактус. На Новий рік я його прикрасила для неї.

Маминих речей не роздавали. Її одяг висить на вішаках у шифоньєрі. Хай поки все буде так, як є. Принципово залишили в кімнаті все так, як було за її життя, щоб відчувати її присутність.

Дуже шкода бачити прибитого горем тата. Він увесь час розмовляє з маминими портретами…

Зараз, коли її нема, все набуває інших смислів. Наприклад, я не можу навіть запаху пиріжків з вареними яйцями та зеленою цибулею чути, не те щоб їсти їх. Мене одразу "накриває". Просто у мами вони вдавалися дуже смачними, і вони асоціюються у мене з родинним затишком. Розумію, що більше не буде вже таких пиріжків, не буде матусі й не буде так, як було раніше.

Дар'ї, професійному психологу, також довелося звертатися по допомогу до колег, щоб дати раду її горю. Тепер вона сама взяла на себе цю важку місію й дає поради тим, хто втрачає близьких.

А найприкріше, каже, було читати в інтернеті обговорення трагедії, в яких зовсім чужі їй люди робили припущення (інакше кажучи, пліткували), що Лариса Коханівська… втекла з двома сейфами, набитими грошима й золотом, які також невідомо куди поділись під час ракетного удару.

— Хочеться сказати одне: "Люди, будьте людьми!" — завершує розповідь дівчина. — Ми все багатство віддали б, аби лише повернути матусю…

P. S. 27 червня в Кременчуці відбудеться меморіальний захід "Роковини вшанування пам’яті загиблих від ракетного удару 27 червня 2022 року".

P. P. S. Ракета Х-22, якою вдарили по торговому центру, відома своєю низькою точністю: лише близько половини таких ракет влучають у межах 600 метрів від точки прицілювання.

Фото надані Дар'єю Коханівською