Герой України з псевдо Да Вінчі: якби не війна, він тримав би в руках не зброю, а пензля художника

Читать на русском
Автор
25440
Нагорода вручається за особисту мужність Новина оновлена 09 грудня 2021, 14:34
Нагорода вручається за особисту мужність

Хлопчина з Івано-Франківщини готував себе до мирного творчого життя, а знайшов своє покликання на війні, ставши неординарним командиром

Що трапилось

1 грудня президент України Володимир Зеленський надав звання Героя України з врученням ордена "Золота Зірка" командиру 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" Дмитру Коцюбайлу з позивним "Да Вінчі". Офіційне трактування заслуг звучить лаконічно та не оригінально: "за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України". Тому "Телеграф" вирішив докладніше вивчити біографію Героя, виходячи з різних джерелах. Основне відомо точно – у 21 рік Дмитро став наймолодшим командиром 1-ї штурмової роти ДУК. А рівно місяць тому йому виповнилося лише 26 років. При цьому восьмий рік він проводить на російсько-українській війні із сепаратистами та окупантами.

Минуле

Народився Дмитро, як свідчить офіційний сайт "Правого сектора" 1 листопада 1995 року у селі Задністрянське Галицького району Івано-Франківської області (нині село належить до Бурштинської міської громади Івано-Франківського району). За національністю – українець, за віросповіданням – християнин, греко-католик.

Знайомтесь: Герой України
Знайомтесь: Герой України

Навчався майбутній Герой у Бовшевській загальноосвітній школі, після якої вступив до художнього ліцею – тяжів до творчості. Згадує, що й колажі робив, і зі шкірою працював, і кування металом йому подобалося. А коли проходив практику у хрещеного, котрий виготовляв пам’ятники, то й із гранітом познайомився.

Але був хлопцем різнобічно захопленим. За його ж розповідями, у юному віці він захоплювався і "чорною археологією", проводячи розкопки у місцях боїв Другої світової війни, а ще багато часу присвячував спорту – займався легкою атлетикою, футболом, веслуванням на байдарках та каное. А тут розпочався Майдан. І допитливого юнака зацікавило народне повстання. До Києва він вирушив подивитися "що" та "як", затримався там на півмісяця. Відчув, що його місце тут, але спочатку склав іспити, а потім повернувся до столиці.

Вважає, що далося взнаки родове коріння – його прадід воював у складі Української Повстанської армії. Дімі про це розповідала бабуся. Тоді це було якоюсь романтикою, пригодами і він навіть рив окопи та облаштовував таємний притулок – криївку. Пацаненком під враженням теленовин про війну у далекому Іраку (2002 року) рив "притулку" — у мирній Україні тоді жодної війни не передбачалося. Стали в нагоді дитячі навички набагато пізніше, коли потрібно створювати надійні укриття для бійців підрозділу на донецькій землі.

Плани

Мабуть, одне з найчастіших питань, яке задають журналісти молодому бойовому командиру, це питання щодо його подальших планів на життя. Не повоєнне, зрозуміло. Ось тільки війні не видно кінця, а тому про пензлі, фарби, різець та інші атрибути художника Дмитро вже не розмірковує. "У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна йде. Але в моєму житті все тепер в будь-якому разі буде пов’язано з військовою справою. Багато людей, які прийшли з цивільного життя на війну, знайшли себе саме тут.

Народ оцінив заслуги раніше, ніж держава
Народ оцінив заслуги раніше, ніж держава

В інтерв’ю організаторам проєкту "Народний Герой України" – недержавної нагороди, якої він був удостоєний ще у червні 2017 року, Коцюбайло сказав: "У мене немає колосальних планів на майбутнє. Війна йде. Але в моєму житті все тепер точно буде пов’язане з багатьма людьми, які прийшли з громадянського життя на війну, себе знайшли саме тут".

Війна

Є в його поки що нетривалій, але насиченій подіями біографії один чудовий момент. Виявляється, коли у 16-річному віці він проходив медкомісію від військкомату, то просив маму "зробити щось", щоб його не призвали до армії, бо ніхто з його товаришів йти служити не збирався. Зараз він про це згадує із усмішкою. Хоча невеликий період такої ось армії в його житті таки стався.

Але спочатку все ж таки був Майдан, де юнак і познайомився з представниками Правого сектору. Пояснює: "Вони мені сподобалися саме тим, що не прапорами махали, не фігней займалися, а вчилися давати відсіч, планували чіткі дії". І вперше під обстріл він потрапив на столичній вулиці.

А вже після лютневих подій його разом із іншими добровольцями направили до навчального центру "Десна", де почали готувати до війни. Але вимагали зовсім не те, що стане в нагоді при зустрічі з ворогом. Згадує: "З нас жорстоко робили солдатів. На Майдан ми ходили, хто хотів. А тут гудзик розстебнутий – і ти вже віджимаєшся. Доходило до того, що ми навіть пісні співали, коли йшли до казарми". Але він дуже хотів потрапити на війну, тому й лишився.

Першим справжнім боєм для уродженця Івано-Франківщини стала битва за Красноармійськ. Потім воювали за Покровськ, за Карлівку, за Піски та Саур-Могилу. Одне з перших страшних вражень залишилося від села Степанівка, де лишилася колона спаленої ворогами української техніки… Дивом пощастило не опинитися в оточенні. До Росії було рукою придушити і саме звідти по Україні стріляли з "Градів".

Захищаючи країну
Захищаючи країну

18-річного Дмитра призначили старшим відділення, і спочатку він керував діями 10 товаришів по службі, багато з яких були старшими за нього. Наступного року, 2015-го, коли командира роти призначили начальником штабу 5-го батальйону, керівництво ротою перейшло до нього. Сам боєць зізнається, що він більшого може досягти, залишаючись на "нелегальному", "партизанському" становищі, ніж в офіційній армії. А з недалеким (або вже далеким) минулим його поєднує позивний "Да Вінчі", до якого в їхньому підрозділі додається ще слово "Друг": Друг Да Вінчі.

Надійні друзі-побратими
Надійні друзі-побратими

Опиняючись у гарячих точках, безстрашний командир, який завжди діє продумано, але ніколи не ховається за інших, уцілів, але був поранений. 2014-го йому в обличчя прилетів уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком була перебита ключиця, де медикам довелося встановлювати скріплюючу пластину, пошкоджені ребра. Що ж, як то кажуть, шрами прикрашають чоловіків. Але розслаблятися на лікарняному ліжку Дмитро не став, як тільки лікарі скоротили маніпуляції з його ранами, покинув медичний заклад і, відвідавши рідних на Закарпатті, повернувся до ладу.

Серед безлічі коментарів, якими супроводжується інформація про його нагородження в соцмережах та на сайтах новин, зустрівся і такий від Олени Кондрікової: "Не впізнати того худенького пораненого хлопця в "Мечці" ( Дніпропетровській лікарні ім. МечниковаАвт. ) у 14-му. Війна в моє життя вийшла з тими хлопчиками, яких я побачила в палаті. Один був Дмитро, а другий з обпаленим обличчям і нитками, що стирчать над губами.мСкільки житиму — бачитиму цих дітей. Нехай доля буде довгою і світлою, як твоя душа, Дмитре! Вітаю, Герой!".

Така ось "творчість" на передовій
Така ось "творчість" на передовій

Але були серед страшних та небезпечних періодів на передовий та несподівані позитивні події. Наприклад, одного разу командир Першої штурмової роти ДУК ПС Дмитро Коцюбайло повідомив, що військовослужбовці роти зварили малий герб України зі… 122 гільз.

Зварили найбільший тризуб
Зварили найбільший тризуб

І цей виріб одразу став досягненням, внесеним до Національного реєстру рекордів України як "Найбільший тризуб із гільз протитанкових снарядів". Присвятили цей меморіал загиблим бійцям-добровольцям.

Знайшли застосування відстріляним гільзам
Знайшли застосування відстріляним гільзам

Сім’я

Захищаючи всю Україну, Дмитро захищає свою велику родину. Крім нього, у батьків ще четверо дітей. У старшої сестри вже своя сім’я, де підростає донька — хрещениця Дмитра. Тато відважного воїна – архітектор, а мама – "архітектор сім’ї". Рідним "праворуб" в основному тільки дзвонить. Каже, що сім’я знає: доки війна не закінчиться (нашою, зрозуміло, перемогою), він не повернеться.

Друзі

З друзями ситуація така: на "громадянці" їх не залишилося – мало хто хоче ризикувати своїм життям. Основні друзі – вони ж бойові побратими. Тут можна навести оцінку внеску Дмитра їх простими словами. "Да Вінчі — це живий приклад ідеології визвольного руху в Україні, — пише Сергій Сухомлін. — З початку війни він удома був кілька разів і той час не обчислюється місяцями. Він тікав зі шпиталів, розуміючи, що потрібен підрозділу. Не маючи військової освіти, він вміло володіє видами зброї та системою управління підрозділом. Він тактик, стратег і в АТО з 14-го року не отримує ні зарплати, ні відшкодування за поранення, ні УБД, але як справжній націоналіст буде на Донбасі до звільнення!"

Коментарі до нагородження
Коментарі до нагородження

"Не кожен командир і досвідчений офіцер сідає на танк і коригує його постріли. А Да Вінчі це робить, бачачи, як уражається ціль — будівлі, в яких сидять виродки, їхні бліндажики, вогневі точки. При цьому по ньому працюють. І я бачила це на власні очі” – доповнює Віолетта Кіртока.

"У 21 рік командувати штурмовою ротою, в якій мужики є під "полтос", у 15-му в Пісках зробити фортефікаційні споруди, про які досі пам’ятають, стріляти з ПТУРу так, що офіцери з 93-ї кажуть, що він з ПТУРом народився, цього вже, гадаю, чимало" – перераховує Сергій Скала.

Втім, хіба можна на парі сторінок перерахувати заслуги людини за кілька років воєнних дій? Це все було перевірено та доведено тими людьми, хто готував подання на найвищу нагороду держави.

Кохання

Але боєць — він теж звичайна людина, а не машина-вбивця. І після трьох суворих років у Дмитра Коцюбайла сталося кохання. Якось командиру написала повідомлення молода волонтерка з числа "шпитальєрів" (медичний батальйон "Госпітальєри") з пропозицією допомогти роті Да Вінчі медикаментами. У ході спілкування виникли перші почуття. З того часу Аліна Михайлова практично нерозлучна з бійцем.

Кохана Аліна завжди поруч
Кохана Аліна завжди поруч

Дівчина також вийшла на захист України ще на Майдані — спочатку як волонтер розносила чай та бутерброди, а під час розстрілів допомагала рятувати поранених. Потім закінчила курси тактичної медицини та вирушила на схід України. Спочатку допомагала рятувати поранених та надавати допомогу хворим сама, згодом досвід дозволив навчати інших. Вона також створила у підрозділі Дмитра спеціальну медслужбу. Потім до її обов’язків додалася ще й аеророзвідка. Обидва зізнаються, що кохання зробило їх добрішими і це відзначає навіть оточення.

Вороги

На фронті однозначно є вороги. Ті, які хочуть відхопити шматок території України та не шкодують ні своїх, ні чужих, ні військових, ні цивільних. Прізвище та псевдо нашого Героя часто згадують ворожі ЗМІ.

Але найстрашніше — приховані вороги, ті, що розвалюють країну зсередини і спрямовують зброю у бік патріотів тут, на мирній території. У серпні 2018-го на під’їзді до Орлівки, з боку Уманського, автомобіль командира штурмової роти, котрий повертався із зустрічі у відділку помліції Покровська, розстріляли.

Авто Дмитра розстріляли у тилу
Авто Дмитра розстріляли у тилу

"За фрагментом кулі, знайденим у салоні машини, визначено, що це калібр — 7,62 мм. Усього були три влучення, два з них — чітко в пасажирські підголівники", — написав Дмитро на своїй Facebook-сторінці.

Куля калібру 7,62
Куля калібру 7,62

В результаті ніхто не постраждав, але сам факт не може не насторожувати.

Але тепер йому бажають здоров’я та удачі, за нього моляться тисячі наших співгромадян: "Здоров’я! Ти потрібен Україні живим!", "Великий син України! Справжній герой, саме на таких тримається Україна! Нехай тебе Господь береже!", "Святий обов’язок виконуєш синку! Захищаєш Батьківщину! Нехай Бог зберігає тебе!".

Раніше "Телеграф" розповідав, як український солдат пробіг ультрамарафон за 270 км на честь дня народження своєї частини.