"Лавра служитиме народу України, а не буде монастирем ФСБ": директор заповідника "Києво-Печерська лавра", ч. І

Захищаючи свої святині, реліквії, пам'ятки ми робимо колосальний внесок в розбудову держави, каже Максим Остапенко

Києво-Печерська лавра має нарешті відійти від проросійського минулого, стати саме українською святинею, культурно-історичним і духовним осередком для українців. Навколо Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" дуже багато чуток, і там зараз відбуваються серйозні зміни.

Про реформування і майбутнє заповідника, програму для реабілітації військових і маніпуляції навколо долі ченців у Лаврі "Телеграф" вирішив поговорити із його директором Максимом Остапенком у першій частині інтерв’ю.

Духовна реабілітація

— Вас забрали з фронту і направили керувати заповідником "Києво-Печерська лавра". Де складніше — викурювати росіян з лінії фронту чи вивіювати "руській дух" з Лаври?

— Моя служба була звичайною армійською рутиною: або на другій лінії, або займався штабною роботою — до 70% військових не перебувають на передовій… Готувався на бойового медика, але мене на фронт так і не відпустили. Я збирався їхати в інше місце, але після дзвінка Ткаченка (Олександр Ткаченко, ексміністр культури України., — Ред.), приїхав до Києво-Печерської лаври дійсно на інший фронт.

Маючи певний військовий досвід, я зараз ставлю в пріоритет для Лаври саме співпрацю з військовими, допомогу їм, тобто будь-які програми, які можуть військових стабілізувати, допомогти їм відновитись морально.

— А можна детальніше про цей напрям, що це за програми?

— Коли мене запросили до Києво-Печерської лаври, попросили певний список напрямів, які я вважаю пріоритетними. Я Лавру знаю давно, для мене це не чужа територія. Але в нинішніх умовах це абсолютно новий виклик. І я розумів, що питанням номер один має бути програма, пов'язана з духовною, психологічною реабілітацією військових. Я радий, що у нас була підтримка МКІП, Міноборони, Капеланської служби, колективу заповідника, ченців монастиря.

Програма називається "Духовне відновлення культурою". Вона стартувала за підтримки благодійного фонду "Українська лавра". Мова йде і про досить тривалі програми, коли військовий перебуває тут до тижня і працює за різними напрямами — екскурсійні програми, майстер-класи, молитви і духовні практики. Це все Лавра може дати, у неї безліч граней. І я бачу, що військовим це потрібно. За декілька місяців роботи її пройшли близько 600 військових.

— Як добирають учасників цих програм?

— Спочатку програму "тестували" військові капелани в межах нашої співпраці зі Службою військових капеланів при Міністерстві оборони України. Далі ми плідно працюємо з МО і залучаємо військових.

Багато наших військових є вчорашніми цивільними, які, може, і не вивчали глибоко культуру, історію, духовність. Але, як кажуть, на війні ти атеїст до першого обстрілу. А потім людина починає звертатися до тих речей, які є основами християнського суспільства: віра, святині, молитва, пам'ятки.

Військові, які проходять цю програму і через Лавру глибоко знайомляться з історією України, кажуть: "Ми розуміємо, що воюємо не лише за наші сім'ї, наших близьких, наші міста… А й за нашу культуру, ідентичність, духовність."

Ми показуємо, на чому базувалась сила наших предків. Недарма гімн України містить рядки: "І покажем, що ми, браття, козацького роду". Лавра наполовину відбудована козацькими гетьманами, які були її ктиторами (ктитор — особа, на кошти якої збудовано або заново убрано іконами, фресками православний храм чи монастир, а також — спеціальна посада в церквах військового відомства в XIX ст. — на початку XX ст. — Ред.). Козацькі гетьмани Іван Мазепа, Данило Апостол, Павло Скоропадський та козацькі полковники, громада січового товариства вважали за честь підтримувати православну церкву, Києво-Печерську лавру.

— Зараз Мазепа повернувся до Лаври…

— Так. Ми відкрили, наприклад, виставку "Бо ми, браття, козацького роду", щоб показати, скільки козацтво зробило для розбудови, збереження і захисту Лаври. Люди, які зараз є продовженням військової історії України, є і прямими продовжувачами традиції підтримки і захисту Лаври.

— Потрібно формувати нове сприйняття Лаври.

— На жаль, за радянських часів таку важливу річ, як зв'язок людини зі святинями своєї землі, було розірвано. У людей сформувався образ: є музеї, в яких зберігають якісь старожитності. І саме слово каже, що це щось старе, що вийшло з ужитку. А насправді всі ці давні речі, які формували простір Лаври майже 1000 років, є фундаментом нашого сьогодення і підґрунтям нашого майбутнього. Про це потрібно нагадувати суспільству: саме захищаючи свої святині, реліквії, пам'ятки ви робите колосальний внесок у розбудову держави. Такої, про яку мріяли люди в часи, коли наша державність була втрачена.

І повертаючись до теми військових. Коли воїни після місяців в інвалідному візку або на лікарняному ліжку сюди приходять, це такий рівень емоцій! І ти розумієш: як важливо, щоб наші військові відчули що це — їхня святиня, що вони і її захищали, щоб у них крім Батьківщини і рідного міста була і буде ще багатюща культурна спадщина, за яку вони билися.

Тим більше, що це багатовікова боротьба. Певні елементи нашої культури і духовності формують українську націю. Росіяни це розуміють, але попри всі намагання, їм не вдалось розчинити наш народ в імперських форматах. І вони вирішили йти шляхом геноциду, нашого фізичного знищення. Тому дуже важливо підтримувати наших військових у боротьбі проти цієї орди, ще й духовно.

— Ви плануєте такі програми запускати в інших місцях історії, місцях сили, заповідниках?

— Ми мріємо масштабувати досвід Лаври і реалізувати такі програми по всій Україні — є безліч історичних пам'яток і сакральних місць, які могли б в такий же спосіб підтримувати наших бійців.

— Що це будуть за місця? Можете навести приклад?

— Наприклад, Хортиця. Я працював попередні десятиліття на Хортиці і розумію, що вона може дуже багато дати військовим. Місце, яке дійсно відновлює.

Сьогодні кожен має долучитися до захисту України. Є дуже хороший вислів "ти або в ЗСУ, або для ЗСУ". Ми всі маємо стати військом і допомагати одне одному, допомагати нашим військовим, які на фронті. І тільки в такий спосіб ми зможемо перемогти, або нас фізично просто знищать, це важливо усвідомлювати.

Монахи повинні залишитись

— Як ченці сприймають військових у Лаврі? Ви казали, що настрої 50 на 50 — проукраїнські і проросійські.

— Церква побудована за армійським принципом. Ми знаємо, що у очільників УПЦ МП є офіційна позиція, яка практично ігнорує російську агресію. Вони не можуть відхреститися від біснуватого Кирила (глави РПЦ, патріарха Московського Кирила. — Ред.), який є ідеологом путіна. Не можуть відокремитись від російської церкви, яка намагається захопити все, до чого може дотягнутись в Україні.

Але на низовому рівні, мені здається, є достатня кількість монахів, які шанують українські святині і готові далі їх захищати. Це вже непогано. І є певний відсоток тих, які точно підтримують Україну і точно готові сприяти нашому воїнству, нашому народу в обороні. Але вони не отримали від ієрархів чіткого сигналу чи команди так діяти. В цьому, на мій погляд, велика проблема. По суті, вони досі залишаються екзархатом російської церкви і не можуть від цього відмежуватись.

Звісно, вплинула й агентура ФСБ. Але значна частина ченців, священиків, я впевнений — це українці, яким просто потрібен час і певний тиск суспільства, яке б донесло до них, що їхні ієрархи помиляються.

Це жорстка ієрархічна структура, і зараз нам треба шукати механізми і слова, щоб постійно нагадувати і пояснювати священикам УПЦ, українцям за походженням і, я сподіваюсь, за духом, що росія — країна-агресор, і те, що від неї походить, несе зло всьому українському народу.

— Тобто, ви за діалог, а не ампутацію?

— Повертаючись до попереднього питання: я бачив, яку допомогу ченці надавали військовослужбовцям, особливо — пораненим, які зверталися до святинь, мощей, печер. Всі намагались їм допомогти, в тому числі — частина монахів УПЦ.

Що стосується можливості діалогу. Зараз відбувається унікальний історичний процес: розірвано попередні відносини заповідника з монастирем і створюється новий формат відносин між ченцями, священиками, які служать православним святиням, і власником майна, яким є держава в особі заповідника.

Сьогодні в Лаврі ми формуємо нову ціннісну систему: коли держава з усією пошаною ставиться до православних таїнств і обрядів, але категорично не допускає зв'язку служителів церкви із країною-агресором.

Ми вибудуємо цей механізм найближчим часом, коли завершаться судові історії і запрацює недавно прийнятий поки в першому читанні закон. І поставимо крапку над цим "і".

Кожному монаху і священнику треба прийняти рішення: або ти служиш країні-агресору і точно не маєш жодного стосунку до тих святинь і об'єктів, які є під захистом держави, або ти є українцем, носієм національної православної культурної традиції Києво-Печерської лаври. Тоді ти продовжуєш своє служіння, і у держави нема жодних претензій до тебе. Ми сподіваємося, що вони продовжать співпрацю із заповідником і будуть допомагати зберігати святині Лаври й надалі.

— Ви сказали дуже важливу річ — "сподіваємось, вони залишаться", адже навколо долі монахів зараз дуже багато спекуляцій.

— Це принципова позиція — і моя, і Міністерства культури, і багатьох релігієзнавців — що Лавра як монастир має продовжувати своє життя. Але це точно не має бути монастир ФСБ. І це треба усвідомити всім, хто розповідає про виселення монахів.

Мова про те, якщо монастир знаходиться в найбільшій святині України, він має і служити українському народу.

На жаль, результатом діяльності, яку тут вели десятиліттями, стало панування "руського міра" в Лаврі. І це дуже неприємно було бачити. Навіть наприкінці 2022 року суспільство не відчувало звідси прагнення допомагати боротись проти агресії рф. Тут не було жодного українського символу, жодного місця збору коштів для військових чи постраждалих від війни.

— Ми всі памятаємо відео з Лаври із співами, що прославляли росію…

— Покажу вам календар на 2023 рік — результат або підсвідомого ставлення, або свідомої антиукраїнської діяльності (див. відео).

Як скарби "Хортиці" евакуювали

— Ви свого часу змогли зробити те, що не вдалось Маріуполю та Херсону — врятували експонати із заповідника "Хортиця". Чому вам вдалось, а іншим — ні? Ми чуємо, що не було наказів, необхідних документів тощо.

— Ми не чекали письмових розпоряджень чи команд. У перші дні війни у мене були і служба в ЗСУ, і обов'язки як тодішнього гендиректора Національного заповідника "Хортиця". Я розумів, що захоплені Херсон, Мелітополь, Бердянськ, в оточенні Маріуполь. І те ж саме сунуло на Запоріжжя — російські війська підійшли буквально за 25 км до міста. Існувала надзвичайно висока ймовірність, що вони прорвуться і можуть оточити чи захопити місто. Тоді я самостійно прийняв рішення про необхідність вивезення найважливіших експонатів.

Видав усі потрібні накази і в телефонному режимі погоджував це безпосередньо з міністерством. Сформували першу групу експонатів, узгодили місце евакуації, але не було транспорту. Я телефонував всім знайомим — де можна взяти транспорт. А він весь або був залучений під військові потреби, або люди виїхали.

Знайшов нарешті знайомого, який дав вантажівку, техпаспорт, ключі — але без водія. Врешті наші співробітники сіли в машину і чотири доби рухались українськими дорогами. Тоді дуже багато допомоги надали колеги з інших музеїв — в Дніпрі, Вінницькій, Львівській областях — по всьому маршруту їм давали можливість зупинитись, відпочити.

— Що стосується Хортиці. Ми розуміємо, що після війни треба буде багато переформатувати. Що саме слід зробити на Хортиці, яку ви знаєте краще, аніж ми усі? Тим більше, що тема козацтва стає все більше важливою.

— Для мене Хортиця — трішки болісна історія, тому що ми не змогли закінчити всі проєкти, які запустили в рамках великої реставрації. А ми мали завершити реконструкцію Музею історії Запорозького козацтва, почати будівництво Музею стародавніх кораблів, розбудовувати інфраструктуру тощо. Мені здається, що ця місія має продовжитись.

— Є приклад, що і як міняти у музейній сфері?

— Для мене є абсолютно позитивним прикладом те, як підходять до патріотичного виховання, до музейної справи в Польщі. Там все, починаючи від освітніх і культурних мистецьких проєктів і закінчуючи елементарними музеями — потужно і яскраво.

Якщо ви зайдете в будь-який польський музей, то побачите дітей — це просто якийсь мурашник. В Польщі є державні програми, які стимулюють дітей не просто йти на екскурсію, а ставати частиною музейних просторів. Держава стимулює дітей через мікрогранти на поїздки, екскурсії, якісь дитячі дослідження. Їхня мета — виховати людину, яка буде поважати свої свою Батьківщину, сформувати повноцінного громадянина. Тут у нас, мені здається, величезна прогалина.

Всі програми, які свого часу запускав Табачник (міністр освіти і науки та віце-прем'єр з гуманітарних питань. — Ред.) із деукраїнізації та декультуризації України, на жаль, в багатьох місцях спрацювали. Я вважаю дивом, що наша генетична пам'ять перед цієї страшної загрозою активізувалася на якомусь підсвідомому рівні. Більше такого допускати не можна.

*Чому до Лаври прилип шлейф репутації "Паші Мерседеса", які найгостріші конфліктні точки існують щодо майна і чому фінансування держзаповідника було урізаним? Про це читайте в другій частині інтерв’ю, яке вийде в неділю, 5 листопада, о 07:00.