Наперекір хвороби: на Волині школяр з важкою формою ДЦП отримав золоту медаль за відмінне навчання

Школяр, чиї рухи скувала жорстока хвороба і життя якого повністю пов'язане з інвалідним кріслом, зумів відзначитися на іншому терені: за підсумками навчання в загальноосвітній школі Володя Дорощук на міському випускному урочисто отримав золоту медаль в числі інших відмінників. І якщо на сьогоднішні це розцінюється як неординарна подія, то є мрія й надія, що колись в Україні це стане звичним явищем. А всі діти, кому здоров'я заважає бути рівним ровесникам, зможуть, завдяки власним прагненню, турботі рідних і допомоги педагогів досягати навчальних вершин. "Телеграф" з'ясовував, як це вдалося нововолинському учневі.

Друзі старшого сина стали й друзями молодшого

Все починається з сім'ї. І тому основні питання були адресовані мамі Володі, Ірині Дорощук.

"Володя - наш молодший син, а старшому, Владу, в той момент вже було 5 років, - згадує Ірина Олексіївна. - УЗД я робила, але стать жодної дитини ми не питали, вирішили, хай буде сюрприз. за 10-бальною шкалою Апгар в пологовому будинку новонародженого малюка оцінили на 7-9 балів. Нас виписали в термін на 4-й день, і ніяких передумов до захворювання не було помітно. Малюк добре їв, набирав вагу - тут проблем не було".

Але так як Ірина була вже досвідченою мамою, то саме її через деякий час дещо насторожило в поведінці сина.

"Володі було приблизно 6-7 місяців, коли вже почали проявлятися якісь невідповідності. Я звернула увагу, що деякі речі він спочатку робив, а потім перестав, деякі йому важко було робити. Діагноз "ДЦП зі спастичним тетрапарезом, гіперкінетична форма" йому виставили у віці близько року, тому що та ж сама магнітно-резонансна томографія не показує глибокого ураження чогось. Тетрапарез - це дуже складно: Вова не володіє ногами, не може писати, проте навчився набирати текст на комп'ютері, не може контролювати голову і шию. У нього нечітке вимова, тому незнайомим людям його складно буває зрозуміти".

... На жаль, в деяких сім'ях такі проблеми з дитиною стають важким тягарем, особливо, якщо дохід невеликий. Найчастіше  навантаження не витримують чоловіки і залишають жінок з хворими дітьми, ускладнюючи ситуацію. Буває, що рідня і знайомі з різних причин починають цуратися вічно заклопотаних мам, які змушені розриватися між доглядом за дитиною і спробами заробити на існування.

Інші сім'ї, навпаки, стають більш монолітними і сильнішими, об'єднуючи не тільки родичів і друзів, а й інших близьких за духом людей. В атмосфері любові і злагоди, оптимізму і підтримки діти з інвалідністю не мають жодних комплексів, відчувають себе рівними, потрібними і розвиваються всебічно. Володі Дорощуку пощастило рости саме в такому оточенні, яке мама, сміючись, називає "кланом" - в кращому сенсі цього слова.

"Будь-який успіх такої дитини - це велика праця сім'ї, причому, не тільки батьків. У нас до виховання Вови були підключені і бабусі з дідусями, і старший син - кожен щось вносив від себе. Наприклад, у нас завжди збиралися друзі та однокласники старшого сина, їх було багато і вони настільки навчилися з Вовкою спілкуватися, що довгий час вони були й його друзями, приходили до нього на день народження з подарунками, брали в компанію в комп'ютерних іграх. Тобто, у нього були друзі старше віком, він до цього звик і тому йому не завжди цікаво з ровесниками. Ясна річ, що спілкуватися йому легше з тим, хто готовий його розуміти і приймати".

Дитина на візку навіть в туалету не заїде

Сказати, що Ірина швидко змирилася з хворобою сина, значить, покривити душею.

"Зізнаюся: були всі етапи прийняття неминучого, які описують психологи - від заперечення до прийняття. Їх насправді всі треба пройти. Якщо чогось не пройдеш, ти ще не прийняв цю ситуацію. Звичайно ж, і плакала. Ну як: поревіла ти ввечері, дала собі волю, а вранці встаєш і знову починаєш робити те, що треба. Часу себе жаліти, впадати в депресію - немає, - пояснює жінка. - Навіть зараз, коли читаю статті про Вову і нашу сім'ю, мені здається, що це написано про когось іншого, адже ми нічого геройського, по суті, не робимо. Просто виховуємо дитину, яку любимо, ось і все".

Оптимізм і добрі сімейні взаємини допомагають Дорощук не зациклюватися на поганому.

"Я намагаюся бачити в людях хороше і взагалі хочу бачити світ кращим, ніж він є. Навіть якщо щось десь навколо нас робиться не так, ми просто вважаємо цих людей "не нашими", шукаємо "наших" і все. У нас коло спілкування невелике, але дуже згуртоване й ми цьому раді. Це друзі та родичі, які розуміють, що ми робимо, і розуміють, що вони роблять для нас", - каже Ірина.

Допомога дитині в критичній ситуації: Комаровський розповів, що робити в цьому випадку (інфографіка)

Поки Вова був маленьким, найближчою людиною для нього була мама, а в останні роки це місце міцно зайняв тато.

"Я за освітою економіст, у нас з чоловіком довгий час був свій приватний бізнес. Зараз він теж є, просто чоловік поміняв специфіку своєї роботи, щоб менше їздити й ходити в офіс, а більше перебувати вдома, тому що, як мінімум, для прогулянок з сином потрібна людина сильна. Уявіть: коляска - 20 кг, Вовка - 55, разом це 75 кг, при моїх 50-ти виносити його на вулицю складно".

Сім'я живе на першому поверсі, але подолати до нього 5 сходинок з інвалідним візком - проблема. Така ж, як пороги і лутки дверей в різних закладах та установах. Поки що залишається відкритим питання про можливий переїзд в приватний будинок. Спочатку Володя навчався у спеціалізованій школі для діток з різними порушеннями здоров'я.

"Там ми проходили спеціальну комісію, яка перевіряла рівень навчання дитини на поточний рік. І згідно цього напрямку нас навчали. Ми з Вовою йшли за звичайною шкільною програмою. Колектив у цій 9-й школі невеликий, діток трохи, і я дуже рада, що ця школа була, тому що не кожна дитина може піти в інклюзивний клас. Абсолютно не кожна! Наприклад, Вові потрібна особлива парта, на звичайному стільці він сидіти не може, такі самі проблеми з туалетом, в жодній школі дитина на візку в туалет просто не потрапить, ні на який другий поверх не заїде. Поки син маленький був, ми тягали його, куди могли, а зараз 70 з гаком кг загальної ваги - це вже не жарт".

Після спеціалізованої дев'ятирічки батьки перевели сина в загальноосвітню школу №3, яка знаходиться близько до будинку, щоб вчителям було максимально зручно приходити до них додому. Хвилювалися, як там сприймуть незвичайного учня, чи зможуть забезпечити відвідування педагогів, як в попередній школі.

"Я розуміла, що ми дуже важкі для них. Але там взяли документи, подивилися свідоцтво за 9-й клас, і відразу сказали, що так, без проблем, приходьте. Тобто, не створили нам ніяких приводів для переживань".

За словами Ірини, перший час вчителі з нової школи також відчували себе "не в своїй тарілці". А буквально через місяць подружилися з підлітком і з його близькими.

"Справа в тому, що він хотів вчитися. Так, він не все міг робити самостійно, це однозначно, але він настільки був готовий вчитися і любив цю справу, що труднощів не виникло. Тобто, були предмети, які ми всі 11 років з ним вчили, писали за нього, а є такі, які ми навіть не знаємо, коли він робив. В день у нас могло бути 3-4 вчителя з різних предметів. Просто, припустимо, інформатику з математикою міг один учитель читати, біологію та географію - теж один. В результаті, всі 11 років щодня до нас хтось приходив з вчителів".

Плюс тут в тому, що пояснювати тему одній дитині набагато простіше, ніж цілому класу. Педагог відразу бачить, що учень зрозумів, а що не зрозумів.

"Дійсно, перший час ми хвилювалися, як нам вдасться спілкуватися з учнем, говорити він майже не може, до того ж, не пише ручкою, може тільки набирати текст на комп'ютері, - підтверджує класний керівник Вови Олена Баглай. - Але вже після кількох занять ми виявили у нього глибокі знання з усіх предметів. що б Володі ні задавали, він все виконував ідеально та своєчасно. Я викладала йому англійську мову. Як перевірити його знання? Дала йому текст, він прочитав його дуже швидко, що мене здивувало, і давав правильні відповіді, вибираючи із запропонованих варіантів. Уточнюю, чи не вгадав відповідь, але він тихенько, пошепки, пояснює значення слів".

Вчителька каже, що її вразило, як багато хлопчик знав слів, які не знали його однокласники. А викладач історії їй розповідала, що задавала Вові один параграф, а він забігав вперед ще на два. Учитель математики пояснила, що він вів у електронному форматі зошити. У школяра було 12 балів з хімії.

"Чесно кажучи, я й не думала, що підуть такі високі результати, але коли почала аналізувати його оцінки за 1-й семестр 10-го класу, виходило, що дитина - відмінник. Хоча він і прийшов з хорошими оцінками. Шкода, що фізичні обмеження не дають йому проявити себе повністю, але я впевнена, що він доб'ється свого в житті, тому що він не просто молодець, він - боєць! І вже за підсумками 1-го семестру 11-го класу ми зрозуміли, що він є претендентом на медаль".

Варто підкреслити, що в цьому році школа підготувала 9 медалістів з півсотні випускників - практично, кожен п'ятий учень показав блискучі результати.

Вболіває за "Динамо" зазвичай Вова з татом

Давно помічено, що дітлахи, які через хворобу не відвідують дитсадок та не грають з однолітками на вулиці, рано тягнуться до знань, адже батькам весь час треба їх чимось займати.

"Так і є, - підтверджує мама нашого героя. - Зараз часто розважають дітей за допомогою гаджетів - сунули в руки планшет або телефон і нехай дивиться. А коли Вовка народився, ноутбуки були, але ще ті, громіздкі. Ми так починали: з 6-ти місяців щодня возили Вову до Львова на ранню реабілітацію, а потім поверталися додому. Я брала з собою сумку книг, чоловік за кермом, а я з сином на задньому сидінні займаюся. А що дитина - він запам'ятовує будь-яку інформацію, яку йому дають, чи то як каже кішечка або собачка, чи то якась літера. Так синочок вивчив літери, а потім сам навчився читати. Незрозуміло як - ми йому основ читання не давали, думали, що в 4 роки ще рано. Дивимося - він біжучий рядок по телевізору читає! Найпростіші англійські слова і фрази він вивчив на своїх мультиках. У нього ж не було інших розваг. Геніальним я це не вважаю, розумію, що це просто вкладена в потрібний момент інформація. А здорові дітки грають самі по собі, їм стільки уваги дорослих не потрібно".

З батьком, Романом Васильовичем, Вова не тільки гуляє, у них зараз багато спільних інтересів. Фільми за типом "Зоряних воєн" він дивиться виключно з татом, разом вболівають за київське "Динамо" і, звичайно, за футбольну збірну України. Родичі з Києва передають для Володі атрибутику улюбленого клубу.

"Скажу, що з таким татом, як мій чоловік, мені поки нічого не страшно, - з гордістю каже Ірина. - Дуже багато речей вони роблять удвох, і я вдячна чоловікові за це. Хлопчику, все-таки, потрібен чоловік в родині. Саме тато допомагав йому з точними науками. Вовка вчився сам, але ми допомагали записувати матеріал. Якщо, припустимо, географію, історію, українську та англійську мови він сам собі тихенько набирав на комп'ютері і це все показував вчителям, то фізику, хімію, алгебру, геометрію в комп'ютері так просто не запишеш. Йому треба було під диктовку писати уроки вдома, а там завдання в два-три "поверхи" пишуться - ось це чоловік для сина чесно і сумлінно записував всі ці роки. Поки математика була простіше, то ми все записували, потім я сказала, що похідних згадувати вже не хочу... І перейшла на такий собі побутовий рівень - купити-одягнути-приготувати-погодувати".

 Виходить, золоту медаль Вови треба "ділити" на трьох? Ірина запевняє, що підключалися не тільки вони.

 "До пори до часу у нас взагалі було дві бабусі, два дідусі, потім по одному представнику старшого покоління з родини не стало, але все вклали в Вову свою любов і турботу. Так ми нічого особливого й не робимо, просто любимо і виховуємо своїх дітей".

І всі ці старання виявилися недарма. Міцні знання, а Володя чимало додаткової інформації черпає в інтернеті, дозволили йому претендувати на медаль. Хоча, чи отримає її тлумачний хлопчина, родина не була впевнена.

"Що стосується медалі, то колосальну роботу провів директор школи. Юрій Костянтинович Мороз вважав, що Вова її заробив і збирав аргументи на користь її отримання. Закони необхідні переглядав, консультувався з обласним управлінням освіти - у нас же неатестація йде з фізкультури і у нас немає ЗНО".

Ми про це синові до останнього моменту не говорили, щоб потім не сталося розчарування. Але все пройшло гладко. Директор школи за нас дуже боровся, попередив, що під час міської урочистій церемонії хлопчик на сцену вийти не зможе, тому для нагородження керівники спустилися до нього".

До медалі ще медаль - сімейна колекція!

Але ж спочатку нагородження медалістів планувалося провести в Будинку культури, на другому поверсі. Як туди доберешся?

"У мене відразу паніка виникла. Думала, ну добре, чоловіків буде багато, Вовка скликав половину родні і не тільки, сподівалася, що допоможуть. А після, може організатори згадали про нас, може, погода мала місце, але вирішили проводити нагородження на площі. Вова був разом з усіма. Він був такий збуджений, я, чесно кажучи, навіть трошки хвилювалася, як він себе буде почувати. Прекрасно він себе відчував! Меру руку тягнув ще за три метри, чим всіх розсмішив. Приємно, що відзначили його працю. Дуже зворушливо вийшло. Про нас в місті особливо ніхто і не знає, хіба що вчителі. Ми не з тих, хто випинає себе або вимагає особливої уваги. Ми живемо, що можемо робити - робимо".

Примітно, що в цей день Володимир отримав... дві золотих медалі за навчання. Другу - в спадок і як пам'ять про бабусю.

"Ця бабуся померла 4 роки тому, а її медаль зберігалася в сім'ї доньки - сестри чоловіка, який теж спецшколу з англійським ухилом закінчив з медаллю, правда, срібною. І ось родичі вирішили, що раз у нас два медалісти, то і цю медаль варто передати в нашу сімейну колекцію. Привезли червону оксамитову коробочку з бабусиною нагородою за відмінне навчання, вставивши туди її шкільну фотографію з випускного класу. Це, мабуть, один з найцінніших подарунків, коли людини вже немає, а від неї ще щось приходить в подарунок".

Варто сказати, що сім'я любить подорожувати. Але якщо зі старшим сином вдалося побувати в різних зарубіжних країнах, то з Володею подивилися лише кілька польських міст. Спочатку боялися, як він перенесе авіаперельоти. А коли вже запланували подорож в італійську Калабрію, то нагрянув клятий коронавірус.

"Нічого, пройде і він, і наші поїздки відбудуться", - впевнена Ірина.

Думаєте, що Вова Дорощук тепер буде просто "спочивати на лаврах"? Ні, він має намір вчитися і далі. Його приваблює журналістика. Швидше за все, навчання юнак продовжить в приватному виші, і, можливо, колись він стане нашим колегою. Бачити світ в яскравих фарбах і позитивні події йому допоможуть закладені сім'єю установки.

"Він не зіпсований соціумом. Він бачить перед собою тільки тих людей, які його люблять, він щасливий. Хтось може мене не зрозуміти, але він не виглядає нещасною дитиною, адже його стан з ним з самого юного віку і він не знає, чого позбавлений, він навчався з цим жити з перших місяців", - пояснює мама, яка також не хоче, щоб хтось дивився на неї з жалем.

Чим зайняти дитину в дорозі: три усних гри, які розвеселять і допоможуть розвинути мова малюка