Історія, хоч кіно знімай. Як родина з Маріуполя врятувалася від росіян, але бореться з іншими ворогами

Колишня жителька Маріуполя, 19-річна Марія Вдовиченко — зараз єдина, хто дбає про свою тяжкохвору маму і молодшу сестру. Ця сім’я вже пройшла через багато випробувань — життя під обстрілами в рідному місті, втрату квартири, жорстку "фільтрацію" при евакуації, переїзди по Україні і за кордоном, смерть голови родини, погрози через відкриття правди про злочини росіян.

"Телеграф" дізнався, з якими щоденними викликами стикаються Вдовиченки і про що мріють.

Війна неминуча — мамині слова не сприймали серйозно

До повномасштабного вторгнення родина Марії була цілком звичайною — батьки Олександр та Наталія працювали, вона з сестрою Неллі навчалась у школі. У вільний час разом гуляли у міському парку або на березі моря, відвідували вистави у Драмтеатрі, малювали і майстрували. Знаходила час дівчина на волонтерство у храмі св. Петра Могили і опанування бандури.

— До повномасштабної війни у мене було все — квартира, батько, мама, яка могла ходити, займалась нашим вихованням і навчанням, прищеплювала любов до української культури, — з сумом згадує Марія. — Вона завжди була активна і моторна, хоча й хворіє на полінейропатію давно. В неї були періоди загострення, коли прогнози лікарів були не оптимістичні, але спільними зусиллями її вдалося реабілітувати і повернути до нормального життя. Звісно, ми чули розмови про те, що Росія може напасти на Україну, більше всіх цим переймалася саме мама. Вона стежила за новинами і казала, що війна неминуча, але і тато, і я не сприймали її слова серйозно. Ми ніяк не готувалися, навіть документи не зібрали докупи. Єдине, що придбали переноску для нашого кота Каспера, що нас потім врятувало.

Вибухи, що пролунали рано вранці 24 лютого 2022 року в Маріуполі, заскочили родину Вдовиченків зненацька. Як і багато інших містян вони були розгублені і сподівались на швидку відповідь ЗСУ, тож спочатку не думали про виїзд з міста. Та з кожним днем ситуація погіршувалась.

— У своїй квартирі в п’ятиповерхівці в Приморському районі ми лишались до 2 березня, — продовжує розповідь дівчина. — Була шоста ранку, ми всі удавали, що спимо, хоча сну не було, бо постійно з вулиці долинали страшні звуки. Аж раптом все навкруги затремтіло, будинок почав здригатися, ми всі підскочили і — у ванну. Не встигли навіть присісти, як пролунав вибух (в будинок влучив снаряд), полетіли шматки стелі, вирвало люстри, попадали меблі, перекосило двері.

Я сильно вдарилася головою, мене як оглушило. Сестра кричала і поповзла в кімнату по кота, який забився під диван. Обстріл тривав, тому батько намагався привести нас до тями. Він розумів, що потрібно вибиратися. Та мама від переляку не могла стати на ноги, ми волокли її на собі у підвал в іншому під’їзді нашого будинку. Це було вкрай важко, на землі була крига, притрушена склом і різними уламками, — згадує дівчина.

Це був останній день, коли родина перебувала в квартирі, а вже 5 березня вона вигоріла при черговому обстрілі. Ще кілька днів Марія з батьками і сестрою провела у підвалі, ховаючись від постійних обстрілів та добуваючи воду і їжу.

Побиття та знущання — "фільтрація" з фатальними наслідками

Протримались у Маріуполі Вдовиченки до 17 березня, коли зрозуміли, що шансів на виживання без електроенергії, опалення, продуктів і під вогнем ворога дедалі менше. Тримали курс на підконтрольну Україні територію. І якщо в звичайному житті дорога з Маріуполя до Запоріжжя займала максимум 4 години, то у воєнний час родина подолала її за кілька тижнів. Адже ворог облаштував на дорогах блокпости й фільтраційні табори.

— Найгірше — це тривале очікування. Ми два дні провели в кілометровій колоні, що розтягнулась від адміністрації в Мангуші (передмістя Маріуполя. — Ред.) до Бердянського кільця, — згадує Марія. — Навіть в туалет вийти з машини не можна було, бо це сприймалось днрівцями як провокація. При цьому озброєні люди весь час ходили повз автівки, зазирали всередину. На додачу було холодно, а тато зайвий раз не заводив машину, бо переживав, чи не закінчиться пальне. Наша черга підійшла пізно ввечері 4 квітня. На "фільтрацію" пішла тільки я і тато. Мама з Неллі лишились в авто, бо мама не могла рухатися, а сестрі вік дозволив уникнути цієї процедури.

Допитували нас з батьком окремо. Цікавились метою виїзду, хто я така, хто у мене друзі, продивились документи, телефон (але поки ми чекали, все підозріле видалили). І військові робили все, щоб максимально дестабілізувати, відпускали зауваження щодо моєї зовнішності, казали непристойності, коли змусили зняти верхній одяг в пошуках татуювань. І коли вже все скінчилось, мене виштовхали під сміх і недолугі жарти.

Для батька ж "фільтрація" пройшла набагато важче. В його телефоні також не знайшли нічого підозрілого. Натомість днрівці вдалися до сили і знущань, щоб змусити його зізнатися, що він якийсь агент. Погрожували відрізати вуха, завдавали ударів руками і ногами, зброєю бряжчали, обіцяли з родиною щось зробити. Але тато тримався, відповідав спокійно і нейтрально. Лише коли його сильно вдарили ззаду по голові, втратив свідомість. Прийшов до тями на вулиці, і там його продовжили бити, перестали лише, коли зрозуміли, що нічого не можуть отримати, — згадує Марія.

Попереду Вдовиченків чекала замінована дорога, з розбитою технікою, цивільними авто та трупами на узбіччях, і 27 блокпостів. На кожному — ворожі солдати знову допитували, оглядали, перевіряли. Вже у Запоріжжі мама і батько нарешті змогли потрапити до лікарні. Як виявилось, наслідки "фільтрації" були фатальними для голови родини, в нього було діагностовано пошкодження зорового нерва. Через це чоловік втрачав зір. А у матері Марії через перенесені жахіття повернулась хвороба, для розвитку якої вирішальну роль зіграв психологічний стан.

Росіяни намагались зробити вигаданим персонажем

В пошуках місця, де могла б розміститися сім’я, а батьки отримати відповідну медичну допомогу, Вдовиченки опинилися на заході України. Недовго прожили у Львові, а потім оселилися у Самборі.

— Всі ці переїзди були пов’язані з тим, що ми шукали, де батьки можуть лікуватися, — продовжує розповідь Марія. — У Запоріжжі і Дніпрі, куди нас направили, в лікарнях було багато поранених цивільних і військових. На Львівщині з цим було простіше, але почалися дивні і малоприємні речі. Мені надходили численні дзвінки, СМС, повідомлення в соцмережах, листи на електронку з обра́зами і погрозами. Писали, що мене знайдуть, хоч би де я ховалась, знищать разом з родиною тощо. Все це сталося через те, що в медіа вийшла одна з перших гучних статей про нашу історію виживання в Маріуполі й евакуації з нього. У відповідь російські ЗМІ брали якісь шматочки з моєї розповіді і подавали так, що це фейк, а я — взагалі вигаданий персонаж, створений українською пропагандою.

Найстрашніше, що весь цей спам надходив і з українських номерів й акаунтів. Я була шокована, що навіть дорослі люди знаходили час, щоб цькувати дитину. Мені на той момент було 17 років, мої батьки хворіли, я не знала, де шукати допомогу й розраду, бо сама була психологічно травмована. Я боялася і за себе, і за родину, і за людей, які нас підтримували, — додає Марія.

Згодом погрози припинились, а родина маріупольців тимчасово виїхала за кордон. Адже там могли і прооперувати батька, і допомогти мамі відновити функції організму.

— На жаль підготовка (батьку було потрібно пройти комісію для підтвердження діагнозу, оформити документи) зайняла багато часу, — каже Марія. — І те лікування, яке надали татові в Німеччині, не дало значних результатів. Після повернення в Україну у лютому 2023 року його не стало. Це було величезним ударом для всіх нас, цю втрату ми переживаємо і досі.

Тим часом у мами ще додався розсіяний склероз, її стан погіршився: почали відмовляти всі органи, виникли проблеми з диханням і роботою серця. Вона не могла нормально харчуватися. І до того її раціон складався виключно з дієтичних продуктів, але їх потрібно було подрібнювати, перетирати і годувати, бо мама навіть сама не здатна була тримати ложку.

Звісно, що періодично я зверталась по домогу через соцмережі, бо ми залишились тільки втрьох. Писала, куди тільки можна і якось натрапила на асистентку Олесі Бацман, редакція яку вона очолює, посприяла розголосу нашої ситуації. І нам запропонували закордонне лікування мами, на п'ять місяців безкоштовно, звісно, що ми погодились, — каже Марія.

Родинні мрії про млинці та навчання в універі

Зараз Марія з мамою і сестрою перебуває в одній зі скандинавських країн, яку не називає з міркувань безпеки. Серед щоденних завдань дівчат — турбота про маму і вирішення побутових питань.

— Згадую, як до війни мама могла пішки пройти з Приморського району до Драмтеатру, — каже Марія. — Це велика відстань, а ще потім у неї були сили повернутися назад і погуляти по узбережжю. Ми могли так гарно проводити час всі разом. Від початку повномасштабного вторгнення мама не може ходити, сама себе обслуговувати, у неї випало волосся, час від часу відчуває сильні болі, які не знімаються навіть медикаментозно. А вона ще молода жінка, їй всього 45 років. І я, і особливо Неллі, потребуємо матусиної турботи і уваги. Але зараз вона сама не може без нашої. Хоча мама дуже хоче повернутися до нормального життя, проводити з нами час без жодних обмежень. Вона мріє просто сама піти на кухню і посмажити нам млинці.

Дівчина додає: окрім хейту відкритість принесла її родині і зустріч з шахрайством. Деякі недоброчесні особи використовували їхню історію для збору коштів.

— Багато хто може сказати: "От така історія, щось таке неймовірне, хоч фільми знімай", — каже Марія. — І при цьому знаходяться люди, які використовують нас, наші документи задля отримання власної вигоди. Адже оголошують збори, попередньо не поспілкувавшись зі мною, не погодивши, не розпитавши про реальні потреби. Мене це обурює. Якщо хтось хоче перевірити, як воно жити таким життям, як у нас, із задоволенням віддам їм всі складнощі і розпач, що відчуваю.

Варто розуміти: полінейропатія та розсіяний склероз — не ті хвороби, які можна вилікувати раз і назавжди. Йдеться про підтримуючу терапію, зменшення больового синдрому. Підтримка фондів і соціальні виплати, передбачені для українців, не є достатніми для оплати кожного препарату, кожного візиту до лікарні чи транспортування. Плюс існує постійна потреба в засобах гігієни. І часом це величезні суми в тисячі євро, які дуже складно нам покрити, тому і змушена просити про додаткову допомогу.

При цьому ми з сестрою продовжуємо вчитися, а я ще й підпрацьовую. Для нас це було важливо, бо це й соціальна інтеграція в іншій країні, і у нашій родині є правило, що ми повинні розвиватися, мати гарну освіту. Неллі ще школярка, я вивчаю комп'ютерні науки в місцевому коледжі. Дуже хотіла вступити в Україні до КНУ ім.Тараса Шевченка, але ці плани не здійснились. Проте я сподіваюсь, що з часом зможу їх реалізувати, з цим мені допоможе набутий досвід і знання мов — вивчаю англійську й іспанську.

Дуже важко все поєднувати, інколи хочеться впасти у відчай. Проте, коли бачу, що потрібна своїй родині, не можу цього зробити. Хочеться вірити, що все налагодиться — мамі стане краще і ми повернемось в Україну. Життя за кордоном на постійній основі я не уявляю, це складно і не тільки з фінансових причин. Непросто це й психологічно. Та ми не можемо собі дозволити ще один переїзд, бо це може нашкодити мамі і забрати той прогрес, який був. Тож поки, щоб досягти всього хорошого в перспективі, мені потрібно бути сильною зараз, — констатує дівчина.

***

Підтримати Марію Вдовиченко та її родину можна напряму́. Актуальні реквізити: Paypal — [email protected], картка monobank — 5375 4114 2342 7348.

Як повідомляв "Телеграф", медики констатують, що війна негативно впливає як на психологічний, так і фізичний стан українців. Зокрема, збільшився ризик і відсоток вірогідності захворювань серцево-судинної системи.