Нас запам’ятають як країну жахливих суконь та порожніх вендінгових автоматів - Ганна Ковальчук

Ну що ж. Давайте пропрацюємо, так би мовити, травму. Наші на "Експо".

Я обтяжена надто великою кількістю соціальних зв’язків у держсекторі, щоб не зважувати зараз слова, але становище таке, колеги, що я не можу дати вам навіть обману.

Скажу відразу, без утисків і стрибків: це жахливо.

Якби наш павільйон був книгою, він був би детективом Дарії Донцової.

Якби він був добрим смаком, він був би роликом Разумкова.

Якби він був політичними перспективами, то він був би партією "Слуга Народу".

Якби він брав участь у конкурсі безглуздостей, то зайняв би друге місце, але це лише тому, що переплюнути замах на Рому Лещенка неможливо.

Це прям дуже, дуже погано.

Попередники, вибивши ще 2018-го для України на майбутньому "Експо" мегакозирне місце, надали косоруким наступникам максимально ведмежу послугу.

По сусідству розташований чудовий павільйон Великобританії, який створює невиграшне тло для нашої хатинки та формує готовий мем формату "до" та "після".

З іншого боку — Візіторс центр, до якого постійний величезний потік відвідувачів і звідки теж відкривається чудовий краєвид на наш гордий зруб, стимулюючи порив суто на подив зайти всередину.

Але екстер’єр — це найкраще (я без іронії), що має наш павільйон.

Перейдемо до заповнення.

Ну, у тому, що будуть колоски, гадаю, ніхто ж не сумнівався? Доповідаю: як належить, прямо на вході. Б***ь, ну чому Єгипту вистачило смаку не вишикуватися у вигляді піраміди, а ви, суууу... сударі, в мільйонний раз експлуатуєте пшеницю? Звідки таке прагнення вульгарності?

Далі сидить великий сріблястий мужик, чиє призначення невиразне, і під стінкою стоять дві чорні фігури — манекени на спортивному. Подружаня, якій я скинула фотку, охрестила їх Сором та Сум. Тут же поряд, без видимого зв’язку з тим, що відбувається, — трактор-шерп.

До цього моменту відвідувач вже досить ох**в, щоб піднятися на другий поверх.

Знову ж таки — ми ж розуміємо, що люди, які експлуатують колоски, не обійдуться без Шевченка? Не обійшлися. Кобзар на місці, втілений художнім випалюванням — але що це за мужик і чому він тут висить — таємниця, окутана мороком.

Та й тут починається звичний гріх: моторошні сукні в підлогу з блискітками та пір’ям, якась електроніка, інфраструктурний макет, QR-код, з якого веде на незрозумілий готель. Готово, ви чудові.

І — та-дам — "Дія".

Ось тут у мене й пригоріло до неба і продовжує палати.

На весь світ ми вихваляємось тим, що вміємо цифрувати документи.

Е, с**а, малятко.

Кого ви хочете цим вразити? Відвідувачів, у яких орендований павер-банк щойно підключився до їхнього банківського рахунку та автоматично списує плату залежно від часу користування?

Чи на яких півгодини тому на вході навели телефон і за секунду пов’язали їх фото з усіма ID, включаючи візові дані?

Я пройшла кілька десятків павільйонів і багатих, і бідних, і дуже бідних країн, але в жодному не опустилися до того, щоб виставляти як національну пам’ятку паспорт.

Нагорі ресторан «Мальви» з котлетою по-київськи за 450 гривень. Йой, най буде.

Вже спускаючись та натикаючись від сорому на стіни, я отримала останній удар.

Під сходами стоїть вендінговий автомат зі снеками.

І це, треба визнати, пряма хороша ідея — запропонувати відвідувачам спробувати нашу основну конкурентну перевагу.

Органіку там, ягоди, молоко, нехай навіть булочки з такою дорогою організаторам пшеницею.

Але він порожній.

Запитую: а чого ж порожній? Чи закінчилися продукти (хоча ранок) або через COVID бан на продаж їжі?

Виявилося, він спочатку порожній. Стоїть просто як обладнання.

Тож нас і запам’ятають.

Країна жахливих суконь та порожніх вендінгових автоматів.

P.S. Вважаю, очевидно, що рівень культурного інтелекту у всіх різний, і мій — не еталон, тож щирі симпатії до хатинки можуть мати місце. Зрештою, у нас вільна країна.

P.P.S. Також зрозуміло, що немає жодної об’єктивної реальності, і всі завжди особиста думка. Просто моя:

- чесна;

- добре викладена.

P.P.P.S. Не хотілося б застрягти в жанрі "все г**но", тим більше, що це далеко не так, та й винних шукати — справа марна, але все ж таки. Чому після павільйону Перу хочеться терміново поїхати до Перу — пити сік із фіолетової кукурудзи, а після українського захотілося лише якнайшвидше забратися подалі? І чому втрачено оплачений шанс раз на п’ять років показати Україну світу такою, якою ми самі себе бачимо чи якою хочемо бачити, а показано нагромадженням дивних розрізнених елементів без будь-якої ідеї?