Діти обов’язково повинні вірити у чудеса - Леся Литвинова

До відділення однієї з лікарень, де лежать тяжкі діти, прийшов Чарівник. Не такий, звісно, як у казках. Ні палиці, ні довгої сивої бороди, ні магічної кулі на худий кінець.

Чарівник вирішив до наступного Різдва виконати по одному бажанню кожної сім’ї, яка лежить у відділенні. Саме так — по одному повноцінному бажанню. З листами умовному "Дідові Морозу", де ці самі бажання і будуть озвучені.

Відповідальним за збір листів та складання загального списку (практично ельфом-добровольцем) призначили лікаря з цього відділення. Зрештою, кому, як не лікареві, знайомому з усіма важкими дітьми, довірити таку відповідальну справу.

Лікар, звичайно, переживав за листи. Тому що Чарівник у відділення приходив уже не вперше. І якщо дуже пощастить — не востаннє. І від нього, Чарівника, користі для відділення було багато. Різної та всякої. А відділення — не так, щоб велике й самостійне. Та й лікарня з тих, які не на слуху. Без Чарівника жити складно. Мало що та як напишуть…

Саме тому один із листів довго лежав окремо від інших. І лікар все ніяк не міг вирішити, що з ним робити. Тому що написано у ньому було дивне. Решта мами (а з дітьми у відділенні традиційно лежать мами) попросили цілком передбачувані, хоча і дуже сумні подарунки. Комусь потрібна була нова трубка для трахеостоми. Комусь запас безлактозної суміші. Комусь сплатити за реабілітацію.

І лише один лист вибивався із загального списку. Від мами дівчинки з важковимовним діагнозом, яка лежала у своєму боксі нерухомо, дивлячись чи в стелю, чи вглиб себе. Лікувати її діагноз на нашій планеті поки що так і не навчилися. Тож дівчинка з мамою здебільшого жили у лікарні. Від реанімації до реанімації. Від крапельниці до крапельниці. Від нападу до нападу.

Попри здорову логіку, мама просила у Чарівника якийсь абсолютно немислимий меч джедая. Настільки немислимий, що гуглити його довелося довго, а ціна його виявилася сумірною з піврічним запасом ліків для цієї самої дівчинки.

Прохання виявилося настільки дивним, що лікар грішною справою вирішив, що мама не витримала вічного напруження і потихеньку поїхала дахом. І про всяк випадок запросив зайти до відділення психолога.

…Її син народився лише через рік після того, як народилася донька. Ідеальна сім’я. Усі, як вони з чоловіком мріяли. Вони — молоді, повні сил, з кар’єрами на зльоті, двоє дітей — одна чудовіша за іншу. Ось тільки щось дочка вагу повільно набирає. Але це дрібниці, напевно.

Ще за рік стало зрозуміло, що це не дрібниці. І що діагноз, вперше невпевнено озвучений лікарем з райцентру і згодом підтверджений відомим світилою, не страшний сон, а нова реальність. А ще через рік чоловік не впорався з тим, що відбувається, і поїхав у далеку теплу країну. Спочатку ніби за контрактом, а потім — остаточно. З якимось сюрреалістичним прощанням за смс. Як у поганому серіалі, чесне слово.

А ще за кілька років мати з дівчинкою майже остаточно перебралися в лікарню. А син переїхав до бабусі з дідусем до сусіднього міста. Там і до школи пішов.

Із самого дитинства йому говорили "потім". Потім, не зараз. Потім приїде мама і забере тебе — зараз вона сестричці потрібніша. Потім зможеш ходити на бокс — бабусі водити важко. Потім поїдеш на море — зараз грошей немає. Потім. Не зараз. Невже ти не бачиш, як дорослим важко.

Він бачив. Тому ріс тихим та слухняним хлопчиком. Хлопчиком, який дуже намагався бути зручним. Поменше смикати дорослих. Чи не просити нічого для себе. Не скаржитися — у нього все добре, а сестрі — як складно довелося у житті. І мамі. І бабусі з дідусем.

Про його захоплення мама знала із телефонних розмов. Їх було не так багато. І головна пристрасть — Зоряні Війни. У всіх проявах. Він без кінця малював улюблених героїв, знав напам’ять усіх другорядних персонажів і навіть на телефоні у нього стояв дзвінок із темою з фільму.

За все його життя вона жодного разу не могла виконати жодного бажання. Жодного. Всі зусилля та всі ресурси кидалися на полегшення життя його сестри. І їх все одно не вистачало. Про свої власні мрії та бажання мама забула вже давним-давно. У її житті не залишилося місця ні кар’єрі, ні подругам, ні новим сукням, ні мандрівкам. Від нападу до нападу, від крапельниці до крапельниці. Один нескінченний день бабака.

І тут — Чарівник. Справжній. У якого можна взяти і попросити будь-що. Звісно, правильно було б просити ліки. Або зрештою маленький холодильник у палату, щоб не бігати через весь поверх до загального блоку. Або теплу куртку собі. Бо старенька зовсім зносилася, а зиму обіцяли сувору. Хочеш-не хочеш, а і в аптеку вискочити треба, і в магазин збігати. Або курс реабілітації для доньки. Вона, звісно, ніколи не навчиться ходити. Але після реабілітації судоми не так крутять ніжки. Хоч якийсь час. Звичайно, це було б правильно.

…Я не побачу очі її сина, коли він розгорне подарунок під ялинкою. Втім, вона не побачить їх також. Вони так само будуть у лікарні. Але я точно знаю, що цього вечора він повірить у диво. Тому що діти обов’язково мають вірити у чудеса. Навіть діти, які дуже рано подорослішали.

А ще я знаю, що у нього прекрасна мама. Мама, яка вміє правильно загадати найзаповітніше бажання Чарівнику. Навіть якщо це здається комусь дуже дивним.