Чому путін виставляє себе в ролі жертви після нападу на Україну - Світлана Чуніхіна

Віцепрезидент Асоціації політичних психологів України Світлана Чуніхіна пояснила, в чому полягає бажання російського керівництва вдягнути на себе маску жертви

Ось що особливо бентежить. Навіщо для розв’язання агресивної загарбницької війни, та ще й з геноцидальними намірами, агресорові неодмінно треба вдавати, що це він тут справжня жертва? І Путіну потрібно, і Гітлеру теж було потрібно.

Пояснення начебто на поверхні — щоб викликати співчуття і розуміння у сторін, які не залучені до конфлікту. І щоб самому собі здаватися гарненьким.

Але це пояснення нічого не пояснює.

По-перше, що за спосіб сподобатися іншим – виставити себе жертвою? Жертв ніхто не любить насправді. Від них усі відвертаються – рефлекторно. Весь сучасний правозахист складається з титанічних зусиль з відучення громадської думки від поганої звички в будь-якому конфлікті приймати бік нападника (йому треба, у нього особа, яка потребує збереження!). І від соціал-дарвіністських когнітивних спотворень, які роблять будь-яку силу привабливою, а слабкість — огидною. У цій війні Росії проти України ми наїлися віктимблеймінгу сповна.

По-друге, за бажанням вовка прикинутися вівцею стоїть міцна віра в те, що бути вовком загалом не дуже. Це не вітається. Що більш ніж дивно, тому що переважна більшість акторів, які застосовують насильство, своїх жертв глибоко зневажає. Мало того, вони застосовують насильство саме для того, щоб у жодному разі самим не опинитися в позиції зневаженого — жертви. Цій колізії були присвячені приблизно всі останні промови Путіна. Ми проти, щоб Америка нав’язувала нам свої порядки. Ми хочемо, щоб нам обгородили частину світу, де ми самі нав’язуватимемо всі свої порядки. Ось що таке путінський суверенітет та багатополярність — це гарантований статус ґвалтівника, а в жодному разі не жертви. І при цьому колосальні зусилля витрачаються на те, щоб довести, що це Росія — об’єкт ворожих намірів, це її атакують то чумними комарами, то гей-парадами. Всі довкола вже почуваються як у комедії жахів, не знаючи, їм більше страшно чи смішно. А росіяни продовжують та продовжують цей цирк.

Таке ж дводумство пронизує уми простих росіян, які раді війні. Вони часто кажуть — ось наші війська, мовляв, надто гуманні до мирного населення, а треба жорсткіше воювати, дорівнювати із землею треба. Але сама думка про гуманність російських військ (на фоні Бучі, Маріуполя і далі скрізь) — породження цієї єзуїтської настанови, коли треба себе переконувати, що ти за мир, і при цьому — відразу, в тій же фразі — вимагати тотальної війни. Навіщо цей фіговий листок напускної смиренності та миролюбності? Якщо сила і необмежене право на її застосування визнано головною духовною скріпою і традиційною, с*ка, цінністю — ось і чіпляйте її собі на прапори, святкуйте вставання з колін з розмахом! Але ж ні. Потрібно, щоб і х*хлов бомбити, і болгари щоб захопилися.

Можна, звісно, припустити, що це тотальне захоплення насильством, властиве громадянам країни із жахливою історією та неопрацьованою пам’яттю — вдруге, що це інверсія минулого досвіду травм та принижень, пережитих у статусі жертви. Але, як кажуть фахівці у сфері насильницьких злочинів, лише 20% жертв насильства самі перетворюються на жорстоких потвор і катувальників нових слабких. А решта — ні.

Проблема в іншому, гадаю. У відсутності культури нормальних людських відносин, коли в людей є двосторонній обмін перевагами та вразливістю, коли кожен із партнерів має рівний доступ до ресурсів іншого, і отримує свій досвід близькості, і ризикує також однаково, насильство виступає єдиним і цілком природним модусом взаємодії людини з людиною. Не обов’язково в екстремальних формах, а в майже нешкідливих повсякденних витівках — у вигляді маніпуляції, шантажу, примусу, угод та торгів. Звичайно, в такому суспільстві сила краща за слабкість, а агресор — жертви.

Тому окультурення — це, звісно, вирощування у суспільстві інших відносин, не замішаних на насильстві. А також — культивування інших форм сили, не замкненої в дихотомії "агресор-жертва", "ми їх, чи вони нас".

І, до речі, той факт, що навіть найзапекліші негідники і жахливі чудовиська змушені вдаватися до дводумства та мімікрії в ситуації агресії, говорить нам про те, що така культура має глибше коріння в людській природі, ніж це готові визнати циніки і всякі там соціал-дарвіністи.

Але спочатку Карфаген має бути зруйнований.