Фейковий суп "Макіївка" з кремлівським фаршем: про резонансне відео з нібито розстрілом росіян

В Кремлі серйозно задумалися. Можливо, вперше з початку війни. А задумалися кремлівські стратеги про те, що для мільйонів людей нинішня війна запам’ятається насамперед злочинами армії РФ – і це росіян не влаштовує. Тому Кремль поставив собі за ціль – будь-якою ціною очорнити ЗСУ й показати, що українська армія теж чинить воєнні злочини. Навіть, якщо для цього доведеться вдатися до абсолютно звичної кремлівської технології створення та поширення фейків.

Отож. В другій декаді листопада ефіри російського державного телебачення прокрутили відеоролик, наратив якого зводився до просування такого факту: в селі Макіївка (Луганська область), ЗСУ розстріляли групу російських військовополонених, хоча ті щиро хотіли здатися в полон. Щоб додати соусу "жахливості" до цього наративу, російські телевізійники кадрували в центр ТБ-картинки групу російських солдатів, що лежать на землі долілиць, й розповідали, що українські бійці просто стріляли в голови цій групі російських військових. Ті собі лежать, а от йде український боєць і кожному росіянину по черзі стріляє в голову.

Втім, відеодокази цьому відсутні. В кадрі дійсно є група російських військовополонених, що лежать долілиць, однак ми не бачимо того міфічного бійця ЗСУ, який іде й робить постріли в голови військовополонених.

Повідомлення про інцидент у Макіївці потрапили до західних ЗМІ – зокрема, на шпальти газети New York Times, яка опублікувала кілька відео, а також статтю до них, в якій, в цілому, підтримано версію російської пропаганди про "злочин ЗСУ". Принаймні, читачам пояснено, що це найімовірніший сценарій.

В статті New York Times наведено цитату Рухіні Хаар, експертки з криміналістики та медицини з університету Берклі, яка припускає, що українські солдати перестріляли російських полонених, цілячись у їхні голови. В соцмережі Твіттер Хаар вела свою сторінку, в якій перший коментар про війну в Україні з’являється 24 лютого. Але після публікації в NYT Хаар чомусь видаляє свою сторінку в Твіттері. Навряд чи людина, яка впевнена в тому, що вона говорить, буде видаляти свою соціальну сторінку.

В статті навіть присутня постать Володимира Корнілова, де його названо "політологом" ("political scientist"), хоча Корнілов – це класичний пропагандист, що давно співпрацює з так званим "Інститутом країн СНД", яким керує Константін Затулін, один з радикальних антиукраїнських спікерів та депутат Держдуми РФ. Журналісти NYT вирішили дати Корнілову шанс заявити зі шпальт видання про "воєнні злочини українців". Сумнівний хід, дуже сумнівний.

І от вже 20 листопада це не залишає без уваги Еммануель Макрон, президент Франції, виступаючи на саміті франкомовних країн в Тунісі. Макрон говорить про злочинний характер російської пропаганди та її вплив на західні медіа. Він прямо не зазначає назву газети "New York Times", але от що каже Макрон: "Я – не дурень, чимало інфлюєнсерів часом виступають у телепрограмах вашої країни, а гроші за це отримують від росіян. Ми знаємо цих людей".

Повернемось до аналізу епізоду в Макіївці. Судячи з відео, 11 російських військовослужбовців, ймовірно, загинули при невдалій спробі здатися в полон бійцям ЗСУ. Процедура прийняття росіян в полон відбувалася на зруйнованому обстрілами фермерському обійсті і спершу йшла за планом. Ми бачимо, як з будівлі по черзі, один за одним виходять російські солдати з піднятими руками і лягають на землю. Бійці ЗСУ контролюють цей процес, а в куті обійстя на землі лежить кулеметник ЗСУ й слідкує, щоб все йшло добре.

Раптом з будівлі виходить російський солдат й відкриває вогонь по бійцях ЗСУ. Очевидно, що це злісне порушення процедури здачі в полон. У відповідь на це, кулеметник ЗСУ відкриває вогонь по всіх росіянах. По-перше, побачивши, що їхній співслужбовець почав стріляти, росіяни, які вже лежать на землі, могли би піднятися й почати робити те саме. По-друге, в цьому епізоді росіян більше, ніж українців, а коли менша бойова група бере в полон більшу бойову групу – очевидно, що вона має діяти вкрай обережно й досить жорстко реагувати навіть на мінімальні ризики та загрози.

Однак якщо встановити реальний перебіг подій у Макіївці не так і важко, коли ти уважно вивчаєш усі відеодокази, то нейтралізувати наслідки публікації на шпальтах "New York Times" значно важче. Тут запитань багато. Чому така поважна газета так легко вхопилася за тему фейкових "злочинів ЗСУ"? Яку мету переслідували журналісти Мелекай Браун, Стівен Гільтнер, Чеваз Кларк-Вільямс та Тейлор Тернер, готуючи свою статтю? Куди дивився випусковий редактор, натискаючи кнопку "опублікувати" в адмінці сайту газети? Як на шпальтах "New York Times" міг опинитися зі своєю оцінкою ситуації російський пропагандист Корнілов? Чи чекати, що після Корнілова з оцінкою перебігу подій в Україні зі шпальт NYT буде виступати Анатолій Шарій, Володимира Соловйов, Маргарита Сімоньян, Ігор Гіркін?

Українським експертам та експерткам потрапити на сторінки New York Times – дуже непросто. Надсилаючи статтю про війну в Україні до редакції цієї газети, український аналітик рідко може бути впевненим, що ця стаття буде опублікована, навіть якщо вона добре написана й потрібна англомовній аудиторії. Втім, це стосується не лише New York Times. Власне, саме через це Ілон Маск після придбання соцмережі Твіттер постійно жартує на своєму акаунті над медіа, називаючи їх "олдскульними", "застарілими". Певні кризові явища у західних медіа дійсно спостерігаються.

Але наша задача – це не реформувати західні медіа, бо, все ж, західна преса є потужним інститутом публічної думки. Наша задача – випереджувати появу подібних контраверсійних матеріалів. Для цього слід регулярно звертати увагу міжнародної аудиторії на те, що будь-чому, що говорять про війну росіяни, не потрібно поспішати вірити. Має діяти правило "100% doubt" — правило "стовідсоткових сумнівів". Це старий метод філософії Рене Декарта, який стверджував, що перш ніж зрозуміти істину, слід поставити під сумнів просто все.

Звісно, не може йти мова про конфлікт із західними медіа з приводу публікацій про війну в Україні, але ще раз загострити увагу англомовних журналістів на тому, що російська пропаганда постійно плете свої інтриги зі створення фейкових наративів, потрібно. Ми в Україні маємо справу з цією пропагандою дуже давно, а тому розуміємо її специфіку краще. Закордонні ж журналісти подекуди відкривають для себе цю тему лише зараз, під час війни, а тому ще припускаються тих помилок, яких в Україні все менше й менше.

Для підготовки цієї статті використано аналітику Центру стратегічних комунікацій