Марія Бурмака: На жоден концерт до Дня незалежності мене не запросили. Не думаю, що для цієї влади я щось значу

Читать на русском
Автор
58388
Марія Бурмака: вишиванку одягти дуже просто, а ось вивчити мову - це вже складніше Новина оновлена 22 серпня 2021, 22:37
Марія Бурмака: вишиванку одягти дуже просто, а ось вивчити мову - це вже складніше

Народна артистка України, співачка Марія Бурмака в ексклюзивному інтерв’ю "Телеграфу" розповіла, як відреагувала на відсутність запрошення на концерт до Дня незалежності, як ставиться до артистів, що виступають у Росії, а також розказала про свій новий проект "Улюблені класики".

Невдовзі Україна святкує 30-у річницю незалежності. Яким вам запам’ятався день, коли ми її отримували?

Для мене День незалежності – це дуже важливе свято саме тому, що незалежність була вистраждана поколіннями українців, поколіннями героїв. Дуже багато людей до цього свята, до цього дня, не дожили.

Треба розуміти, що якщо говорити про мене, то для мене боротьба за незалежність почалася задовго до її проголошення. Це 88-89 роки. Був фестиваль перший "Червона рута", де вперше був піднятий синьо-жовтий прапор, де вперше заспівали гімн. Після цього фестивалю мене викликали в певний відділ університету і погрожували виключити.

Було багато історій: голодування студентів, я там теж була, були акції харківських студентів, наприклад, де намагалися встановити хрест бійцям УНР в Харківській області. Це був 90-тий рік, де міліція не випустила навіть за територію вокзалу , а ми просто зі студентами стояли і співали повстанських пісень, тобто для мене це історія боротьби.

Звичайно дуже багато людей: це українські дисиденти, це Василь Стус, багато хто чекав цього і не дожив до цього моменту. Що стосується мене, то я дочекалася 91-го року, який зараз згадується в дуже райдужних тонах, насправді ж все було більш драматично.

Я пам’ятаю "Червону руту" 91 рік у Запоріжжі, останній день фестивалю виступає на стадіоні В’ячеслав Чорновіл. Це, здається, 19 серпня 1991 року і на наступний ранок в готелях Запоріжжя відмикають всі телефони. Стався путч. Всі не знають що робити, всі не розуміють, яка ситуація. Організатори фестивалю терміново відправляють всіх, як можуть, додому і, наприклад, британський гурт The Wedding Present, їх відправляють поїздом, на який взяли квитки до Москви, тому що вони вилетіли з Москви – тоді столиця Радянського Союзу. І мене теж садять на цей поїзд, щоби я їхала, бо цей поїзд їде через Харків. Якимось чином я повідомляю своїм батькам, що я їду цим поїздом і приходять вони на вокзал мене забрати, але я вмовляю батька їхати зі мною до Москви. Справа в тому, що на той момент я вже була запрошена до Америки. Я сказала, що мені треба подивитися, як там мій паспорт. Зрозуміло, що це була тільки відмовка. І я приїхала до Москви, тобто я очевидиць всіх тих подій , які в Москві також ставалися. Це були декілька днів такого сцепеніння, тому що не було зрозуміло що буде взагалі. Вже пізніше мені сказали, що були якісь списки сімей, людей, які мають підлягати репресіям. В Харкові наша сім’я була в першій десятці.

Для мене в 91-му році, коли була власне акція проголошення незалежності – це для було якесь дуже особисте свято, і особисте свято моїй сім’ї, україномовної сім’ї, інтелігенції з Харкова, які завжди спілкувалися українською мовою, на яких показували пальцем і казали, що «село і деревня», про яких казали «буржуазні націоналісти» і все таке. Ми були дуже помітні в Харкові. День проголошення незалежності – це був дуже довгоочікуваний день. Це день, коли боротьба дуже багатьох поколінь людей: митців, поетів, істориків, яких я поважала і знала, — увінчався успіхом.

Як ви у собі знаходили сили іти далі після таких погроз, через можливі репресії?

 Це питання можна поставити дуже багатьом постатям української історії. Знаходили в собі сили Василь Стус, поети Розстріляного відродження. Олена Теліга, Євген Сверстюк, Іван Дзюба. Прикладів для мене було багато. Але справа в тому, що і за цей час – 30 років української незалежності було дуже багато моментів, коли треба було шукати сили, щоб іти вперед. Ось фестиваль «Оберіг» 89 року, «Червона рута», де я співала пісні, не вірші, Олександра Олеся «Ой, не квітне, весно», «Мій народ в кайданах», наприклад. Це було 32 роки тому, але і за цей період було дуже багато моментів, коли я відчувала себе з однієї сторони небажаною. Я ж брала участь і в 2004 році - Помаранчева революція, і в 2013 рік – я була на сцені, до того голодування студентів. Від певного моменту тиску до моменту відчуття себе якоюсь непотрібною. Ось, наприклад, зараз дуже багато хто мені дзвонить і запитує про ці події, про незалежність. Але тим не менше на жодному концерті до Дня незалежності 24 серпня я не співаю, мене ніхто не запросив. Це теж такі відчуття, які потребують осмислення і знаходження в собі сили іти далі.

А якою була ваша реакція на те, що на концерт до Дня незалежності вас не запросили?

 Ви знаєте, я не чекала запрошення на концерт у Києві, чесно вам скажу, бо зараз час більш попсової музики, музики попси. І я не думаю, що для цієї влади я щось значу. Думаю, що вони мене не знають навіть. Тому у мене не було дуже очікувань якихось з приводу цього концерту. Чесно сказати, взагалі – ні. Але я вважаю, що Україна велика. У мене ніколи не було такого, щоб я ніде не виступала на День Незалежності. Але у роботі артиста завжди є момент, коли ти мусиш зібрати себе в кулак і іти далі. Тому колись це був тиск, деколи це була байдужість, деколи я просто не до часу приходилась. І просто, якщо комусь здається, що постійно зі мною є якийсь успіх… фактично є небагато артистів, які мають такий довгий шлях, і вони досі затребувані, це просто я постійно щось роблю, я постійно придумую нові проекти, постійно займаюсь творчістю, і вдається ну може третина зі всього, але просто я настільки багато придумаю, що навіть третина є помітна.

Що скажете щодо скандалу навколо гурту Green Grey, якому не дали змоги виступити?

Ну, оскільки я не маю відношення до цього концерту, то я тільки бачила, власне кажучи, відголоски чула цього скандалу. Знаю, що Green Grey не братиме участь у цього концерті не через те що, пісня російськомовна, а через те, що напередодні того гурт дуже в зневажливій формі в соціальних мережах одізвався про Україну в принципі і українську мову, а це ж ознака української державності. Я вже після того подивилася це відео, і воно мені дуже неприємне, тому в даній ситуації я ніяк не хочу коментувати це в принципі, тому що соціальні мережі – це такі ж медіа, як і всі інші. Зараз усі медіа переходять в інтернет, навіть ті, які були друковані, радіо, телебачення, тому соціальні мережі – це те ж медіа. Якщо людина таким чином озвучує свою соціальну позицію, якщо вона так ставиться до країни, в якій вона живе і до мови, то власно кажучи це теж питання, чи може вона співати на тому концерті. Я думаю якщо б Мурік не записав це відео, то зі своєю російськомовною піснею «Под дождем» вони б виступали.

А як ви самі ставитеся до закону про мову? 

Практика показує, що якщо можна щось не робити, то звичайно цього робити ніхто не буде. Для мене закони не потрібні для того, щоб розмовляти українською мовою, але якщо це не затверджено законодавчо, це просто не виконується. Те що мова важлива, я кажу все своє життя. Мені здається, що в цьому немає сумнівів, тому що мова – це головний інструмент ідентичності.

Я думаю, що людина, яка вважає себе патріотом своєї країни, тобто свою країну любить, ідентифікує себе з нею, повинна знати мову цієї країни, не відмахуватися, тому що вишиванку одягти дуже просто. Синьо-жовті прапори теж просто повісити. Бити себе в груди , говорити як я люблю Україну – теж, а ось вивчити мову – це складніше, але це і є показник того, що Україна – це твоя батьківщина.

Що порадите тим людям, які бояться говорити українською через страх якось не так прозвучати, зробити помилку?

Марія Бурмака разом з батьком
Марія Бурмака разом з батьком

Дуже часто це є просто відмовка, тому що мій батько фактично вчив українську мову в Харкові, коли йому було 24 роки з нуля. Потім він вчив українській мові мене, правда мені було 4 роки, я вже говорила російською, але він вчив мене. Він завжди казав, що для того, щоб говорити, треба говорити. І ми всі це знаємо, коли вчимо, наприклад, англійську мову, тобто є певний мовний бар’єр, але всі кажуть що, що треба говорити. Якщо ми приїжджаємо десь в англомовну країну і починаємо говорити англійською, ми бачимо, як з радістю люди починають нам допомагати , намагаються зрозуміти і підтримують у цьому бажанні. Люди, які дійсно люблять українську мову в Україні так само будуть підтримувати, якщо з ними говорити українською. Я завжди радію, коли людина продирається крізь незнання слів, але намагається говорити українською. Мені це дуже приємно. Багато музикантів, з якими я співпрацюю, приїхали хтось з Луганська, хтось з Каховки, хтось із Донецька, і навіть якщо хтось з музикантів говорить російською,а я розмовляю українською — люди переходять. Це так приємно.

Які ключові зміни Ви бачите в нашому суспільстві за ці 30 років? Що основне змінилося за роки незалежності?

Насамперед значно більше людей, які ідентифікують себе з Україною, як зі своєю Батьківщиною. Не так багато було зроблено, недостатньо було зроблено на сході країни, тому люди, які там живуть, власне кажучи, опинилися по ментально іншу сторону, тому вітали армію окупантів і фактичне не ідентифікують себе з країною. Тут, власне кажучи, оте саме питання культури, мови, бо якщо людина розуміє, що це її, то вона тоді буде називати Україну своєю Батьківщиною. А люди на сході, ті, які підтримали окупантів, вони, очевидно, Україну своєю Батьківщиною не називають.

Тут багато що зіграло роль, і неукраїнська спрямованість багатьох медіа, а з іншої сторони те, що мовники сусідньої країни там дуже вільно почуваються, ця вся пропаганда. Але все одно дуже багато людей усвідомлюють себе частиною великої незалежної держави. Це насправді дуже важливий фактор у моральній, ідеологічній і в ментальній площині. Ми дуже відрізняємося від тієї ж самої Росії або Білорусії. Ми це бачимо по всіх подіях, тобто це глобальна найголовніша відмінність.

Фактично боротьба за незалежність зараз триває, війна на сході — це ніщо інше, як продовження боротьби за незалежність. Найбільше прагнення моє, щоби ця справжня війна закінчилася і закінчилася нашою перемогою. Насправді ми розуміємо, який це великий титан стоїть на іншій стороні. Але звичайно моє головне бажання, щоб в Україні був мир. Мрія, щоб країна була в тих територіальних рамках, в яких проголошено в Конституції — в основному законі.

Марія Бурмака: війна за незалежність ще триває
Марія Бурмака: війна за незалежність ще триває

Скільки на вашу домку повинно минути ще часу, щоби це здійснилося?

Це дуже складне питання, і ніхто цього не знає насправді. Тут Україна сподівалася на підтримку світу, на підтримку Європи, але ми знаємо, що вона була недостатньою. Тому зараз це просто, як кривава рана України, і я не знаю, як довго це буде тривати, тому що ми взагалі не розуміємо, не знаємо, як може повертатися світова політика. 

На військовий парад і на інші заходи до Дня Незалежності витратять більше п’яти мільярдів гривень. Чи це доречно на вашу думку в країні, де іде війна так акумулювати кошти?

Я від Вас чую скільки витратять на це коштів. Справа в тому, що якби не було параду нам би сказали, що в країні іде війна, а ми не віддаємо належне нашим військовим і немає військового параду. Можливо, суму коштів треба переглянути. Але якби не було військового параду, так само казали б, що в країні іде війна, і невже не можна було зробити військовий парад, щоб ми побачили та виказали шану нашим військовим. 

Вминулому році параду військових не було. І я вважаю, що це не правильно. Парад – це якраз те, що потрібно військовим та потрібно всім. 

А як ви ставитеся до артистів, які і зараз їздять з виступами до Росії? 

Річ у тому, що те, що не заборонено, те дозволено. Тому якщо немає прямої заборони, артисти звичайно їздитимуть, якщо в них є на це воля й бажання. Вони не бачать в цьому проблему, тому що це розширення ринку, це більше грошей, зрозуміло. Звичайно моє ставлення – прикро усвідомлювати, що у людини відсутня така категорія як совість, адже мені здається, що це безсовісно їздити до країни-агресора і виступати там так само, як безсовісно торгувати з Росією. Безсовісно придумувати якісь відмовки, що "я патріот, а там я просто заробляю гроші", а потім їх вкладаю на благодійність або це просто бізнес, а взагалі я за Україну, але це ж бізнес і все таке. Тобто в артистів точно такий бізнес. Якщо вже давати оцінку, то однаково.

Але в нас ще є така дуже неприємна тенденція, коли навіть серед цих артистів, якихось артистів піддають тотальній обструкції, а за якимись артистами нібито цього і не помічають. Тому це є так само питання, чому одних фактично починають повністю хейтети, і зрозуміло чому, а інші можуть зніматися в російській рекламі, і їздити туди-сюди, брати участь в концертах, і на них нібито не звертають уваги. Тому це такий трошки дивний і неприємний для мене момент.

Ви були викладачкою в університеті (університет "Крок", прим.авт.). Своїм студентам намагалися прищепити ці категорії патріотзиму, свободи, совісті?

Звичайно, багато на лекціях ми торкалися таких питань: питання морального вибору, питання критичного мислення, і всього такого, що насправді є дуже важливим для людини, яка хоче працювати в журналістиц. Звичайно, це студентам я це доносила. Так само як мене студенти питали: "А для чого предмет етика і естетика?". Я казала, що це один з найголовніших предметів на першому курсі. Треба зрозуміти, що таке етика, і розуміти, бачити естетику в речах і процесах.

Я вже перестала викладати, тому що я по-перше, не встигаю, бо дуже багато я собі придумую різних проектів, є багато концертів, планувалося багато поїздок, через локдаун вони, правда, скасовані всі, особливо за кордон. Робота викладача в нашій країні досить мало фінансово оплачується. Поринути у це з головою, це означає що я не змогла би вкладати ніякі свої кошти в записи пісень. Колись я до викладання повернусь, але я вважаю, що в якійсь мірі займалась благодійністю, тому що я працювала на третину ставки – це один тільки день на тиждень у мене були лекції, заняття цілий день. Я отримували 1600 гривень на місяць. І я вважаю, що чотири роки благодійної роботи достатньо.

А Ви були суворою викладачкою для своїх студентів?

Я – ні. Мені здається, що якщо людина вступила і хоче навчатися, і притому не навчається, то це її власний вибір. Але я звичайно не давала, і в житті я ніколи не даю обводити мене навколо пальця. Тобто якщо людина зараз або студенти думали, що я не бачу якихось моментів або чогось не розумію, то це звичайно не так. Я давала зрозуміти, шо не треба до мене ставитися, як до недалекої людини, бо все видно, все зрозуміло. Але все таки я більше спілкувалася з тими, які хотіли навчитися, і таких було переважно більшість.

Тобто ви не станете говорити: "от зараз молодь не така, ми у свій час…"?

Коли старша категорія і старша плеяда викладачів починає казати, що зараз студенти не такі і щось таке, я тільки з посмішкою на це дивлюсь, бо мені допомагає знання філософії. Один із законів філософії, трьох законів діалектики, - закон заперечення заперечення. Кожне наступне покоління буде заперечувати досягнення попереднього покоління. Це закон філософії. Це так відбувається. Тобто завжди наступному поколінню буде здаватися, що попереднє покоління нічого не розуміє, а старшим буде здаватися, що молоді не такі і теж нічого не розуміють.

Кардинально помінявся світ, і це треба визнати. Коли я вчилася не було інтернету. Здобуття інформації – це треба було іти в бібліотеку, сідати в каталог і проводити цілий день на те, що зараз можна зробити і знайти якусь інформацію за п’ять хвилин. Тому насправді ставлення до навчання помінялося. Не треба нічого заучувати, не треба писати конспекти. Це все є. Через те треба зрозуміти, що викладати зараз треба зовсім інакше. Завжди студентів захоплюють знання, які вони не можуть знайти дуже швидко в інтернеті. Не фактаж, а якісь моменти тобою прочитані.

Я захоплена молодими людьми, цим поколінням, тому що мене вони теж вчили. Наприклад, я радила на які виставки варто сходити, хтось сходив, і ми потім обговорювали наші враження. Моє враження, їхні враження. Що ми побачили, що відчули. Для студентів-журналістів дуже важливо володіти словом, вміти висловити свої емоції словесно, тому щоб не було оцього знаєте бар’єру між мисленням і мовленням. От є бар’єр перед іноземною мовою, але мало хто може описати словами свої емоції. Щоб були емоції, треба спочатку їх відчути. Вчилися відчувати, вчилися рефлексувати, дивитися на все. Але дурні були завжди. Вони очевидно є і зараз. Люди, які перекреслюють своє життя, які просто марнують його завжди були, вони є і зараз. Але є люди, які намагаються це життя зрозуміти, розповідають про тенденції, і ти починаєш розуміти, що ти теж трошки краще починаєшь розуміти сучасний світ. 

Ваша дочка Ярина того самого віку. Чого вона вчить вас?

Вона вчить мене так само розумінню її, розумінню життя і розумінню цього покоління. Вона теж грає на інструменті, теж виступає, але інший у неї рід діяльності. Вона журналістикою займається. Але від неї, наприклад, я чую всі новинки так само от зараз музичні. Вона мені перед тим, як вийти з дому, ми зараз разом живемо, то я завжди в неї запитую: "Це нормально? Взуття підходить до сукні або поміняти? Сумка підходить?". Вона мені радить, каже, це підходить або це не підходить. Ми можемо разом піти в кіно, а потім його обговорювати, дуже цікаво. Тобто в нас такі приятельські стосунки. Дуже класно.

Святкові вихідні на День незалежності ви плануєте провести разом?

Ні, вона ці вихідні проводитиме разом зі своїм бойфрендом. А я, очевидно, зі своїм. Може, ввечері піду гуляти з друзями. Для мене це знакове свято, тому що все це сталося за мого життя.

А що таке свобода та незалежність особисто для Вас, для Марії Бурмаки?

Якщо говорити чисто в такій загальній категорій, то свобода та незалежність – це внутрішнє відчуття, це бажання, і можливість, і воля йти своїм шляхом, думати як ти хочеш, вчиняти як ти хочеш, деколи не в бік мейнстріма, а мати свою правду, і слідувати їй. Мати моральні принципи, і слідувати їм. Не бути залежним, зокрема фінансово чи чимось іншим від когось. Тобто якщо ти залежний ти не можеш говорити правду. Ти можеш помилятися, але ти не намагаєшся бути зручною, не намагаєшся прогнутися під цей світ. Тому власне це для мене свобода і незалежність. Це внутрішня категорія людини. І навіть в тоталітарних країнах знаходилися люди, які знаходили в собі сили бути вільними у висловлюваннях, в діях, в почуттях і незалежними від системи.

Ви зараз працюєте над проектом "Улюблені класики", в рамках якого запишете 15 композицій на вірші українських поетів. Розкажіть, будь ласка, детальніше про нього. Скільки часу займає підготовка, запис, хто вам з ним допомагає? 

Марія Бурмака запише 15 пісень на вірші українських поетів
Марія Бурмака запише 15 пісень на вірші українських поетів

Цей проект підтримує український культурний фонд. Це важливо, тому що фактично над цими піснями я працюю все своє життя. Я це зробила власними зусиллями, записувала тільки за власний кошт. Цей проект – це фактично антологія української поезії від Шевченка до Стуса. Це 15 пісень на вірші українських поетів – наших класиків, вони всі входять у шкільну програму. Я взяла і вирішила це все зібрати, бо пісня на вірш Стуса, наприклад, написана 33 роки тому, але ця пісня досі звучить, вона є в ютубі, її дивляться, але просто морально музична індустрія, музика пішла вперед.

Ось зараз зі складом музикантів, які мені близькі, ми зараз відрепетирували це і будемо записувати. І що цікаво, що будуть, наприклад, пісні на вірші Шевченка, буде пісня на вірш Івана Франка, і це вірш – "Каменярі", тобто вірш всі знають, а от пісні ніколи не було. Це буде в музичному оформленні, то це й запам’ятовувати легше, це наспівувати можна. Пісня "Черешеньки" Лесі Українки, пісня Максима Рильського "Троянди й виноград, красиве і корисне", напевно ви всі знаєте, що є такий вірш. А тепер буде пісня.

Ми це все записуємо власне на цьому тижні, багато часу на це все іде, але цього не було, і це буде. Потім будуть зустрічі в п’яти університетах – це Одеса, це Харків, це Львів, у Вінниці, Донецький університет, який перенесений, імені Стуса та концерт у Києві до Дня вчителя.

Це насправді моя віддача на тридцятиріччя незалежності, тому що я вже викладаю в інтернет пісні просто з репетицій, саме Лесю Українку, Олену Телігу, "Троянди й виноград", і люди починають співати. Мені присилають відео, я їх розміщаю у себе на профілі, тобто ще пісні не записані, а їх вже хочуть співати. Тому це найкраща для мене подяка, визнання і визнання мене як народної артистки.

Якби цей проект не був підтриманий культурним фондом, я би сама записала ці пісні. Завжди я вкладала кошти сама, але останні два роки музикантам досить складно через локдаун, взагалі хоч якось акумулювати якісь фінанси. Тому ми оце робимо.

Насправді це шалений обсяг роботи, величезний. Це фактично обдумування музично кожної пісні. Мені допомагає Геннадій Бондар, гітарист; Андрій Мороз, перкусіоніст; це Саша Лисенко, бас-гітарист; це Кирило Бородін, скрипаль (гурт "Йогурт") і це Маша Хмельова, флейтистка, (гурт "Йогурт"). Я так само ще підбирала, щоб альбом і ці пісні були різноплановими.

Щодо вибору пісень… Є пісні знакові, але досить складні по настрію. Тому ось в Лесі Українки я взяла дитячу пісню "Черешеньки", "Троянда й виноград" звучатиме досить легко. Там буде скрипка і флейта, трошки там ірландського настрою буде. Тобто мені хотілося, щоб вони всі були різні за настроєм. Ну, і ось Олени Теліги там буде дві пісні на вірші, тому що я її просто дуже люблю, і мало співають на вірші Олени Теліги, а може й ніхто. Мені хотілося, щоб саме її піднести, відзначати, бо я живу неподалік вулиці Олени Теліги. Я колись почула, як хтось запитав: "А що це за вулиця Олени Теліги?". І я зрозуміла, що людям просто треба доносити. Коли я буду в університетах, і взагалі сподіваюсь, що це буде така особлива концертна програма, то я буду розповідати про цих поетів, про цю епоху, про цю добу, все-таки я ще й кандидат філологічних науки до того. Те, що я зараз роблю має велике значення.

А як ви плануєте промонтувати цей проект?

Тут не буде такого промотування в прямому сенсі, тому що в мене не має мети продати альбоми, наприклад. Ці виступи в університетах – це будуть, скоріше просто можливість зустрітися зі студентами та викладачами, які до речі і так мене запрошували, але розказати про письменників і класиків нашої країни. Розказати те, що я знаю, заспівати ці пісні, разом побути цей час. Насамперед студенти та викладачі гуманітарії, але ми запрошуємо всіх. Концерт в Києві, ще зараз визначаємося з місцем, до Дня вчителя. Потім ми зробимо відеозапис, тобто тут не йдеться про промотування, тут йдеться про те, що я хочу цей матеріал записати, щоб він був насамперед та максимально про нього розповідати скрізь, завжди.

Яка у Вас зараз настільна книга? Це якась збірка поезій, яка ввійшла у цей проект "Українські класики", можливо?

Ні, у мене зараз лежить книга Елізабет Гілберт "Місто дівчат" українською мовою, видавництво "Старого лева". Це те, що я читаю перед сном. Я читаю, коли можу, коли є натхнення і бажання. Читаю деколи щось легке, деколи щось цікаве, жіноче, часто слухаю аудіокниги, тому що зір трошки псується, тому я багато дуже слухаю аудіокниг.

А із сучасних українських поетів можливо є ті, яких ви з задоволенням читаєте?

 Є багато дуже насправді крутих українських поетів. Зрозуміло, що Жадан, його звичайно називають всі. Як правило це Катерина Бабкіна, Анна Малігон, Костянтин Мордатенко. Я просто для себе відкрила цього поета прекрасного. До речі, дуже класний поет Фоззі з гурту ТНМК.