З гангстерів – у кіно. Як Денні Трехо, Едді Банкер та Жозе Джованні потрапили на великий екран (відео)

16 травня виповнилося 79 років американському акторові Денні Трехо – виконавцю ролей брутальних поганих хлопців. Для цього Трехо не потрібно акторських перевтілень, навіть татуювання в нбого справжні: зі своїх восьми десятків Денні відсидів у в’язниці 11 років. "Телеграф" згадує інших гангстерів, які зробили кар’єру у кіно.

Мачете імпровізує

Денні Трехо випадково потрапив на знімальний майданчик, але завдяки колоритній зовнішності цей колишній чемпіон з боксу в’язниці Сан-Квентін почав активно зніматися в епізодичних ролях "в’язня з татуюваннями" (так його вказували в титрах).

"Один режисер дав мені дробовик і каже: "Висади ногою двері, а там імпровізуй". За дверима люди ніби грали в покер, каскадери, ясна річ. Ну, я вибив двері, хтось підхопився, я йому заїхав прикладом, а коли тьолка якась вереск підняла, я приставив їй дробовик до скроні.Режисер сам не свій питає: "Боже, Денні, де ти цьому навчився?" А я відповідаю: "Дай згадати. Супермаркет Von’s я брав. І Safeway. І Thrifty Mart". Коротше, досвід був", – розповідав актор в одному з інтерв’ю.

У середині 1990-х Трехо починає зніматися у фільмах вище статусом: наприклад, у класичній уже "Сутичці" Майкла Манна з Робертом Де Ніро та Аль Пачіно в головних ролях, які грають двох антагоністів — грабіжника банків і одержимого його затримання офіцера поліції, між якими набагато більше спільного, ніж їм хотілося б. Трехо згадував, що саме Де Ніро навчив його азам акторської гри.

А на майданчик його привів легендарний грабіжник Едді Банкер, з яким вони одного разу ходили на "діло", а потім знову зустрілися у в’язниці. У 1950-х 17-річний Банкер був наймолодшим ув’язненим Сан-Квентіна, у 1960-х числився в списку злочинців ФБР, які найбільш розшукуються, відсидів більше двадцяти років і почав писати у в’язниці, натхненний досвідом Мігеля Де Сервантеса.

За його дебютним романом було знято фільм "Випробувальний термін" з Дастіном Хоффманом у головній ролі. Надалі Банкер переключився на сценарії, працював консультантом на знімальному майданчику та знімався у невеликих ролях. Найвідоміша його роль – містер Синій у "Скажених псах" Квентіна Тарантіно.

Засуджений до смерті

"Гю дістали "кольт" 45-го калібру та два магазини до нього. Підроблені документи йому не знадобилися; він не збирався блефувати, якщо його зупинять. Гю розраховував або прорватися, або загинути".

Жозе Джованні, "Друге дихання"

Едді Банкер і великий Сервантес були не єдиними письменниками, які взялися за перо у в’язниці. Жозеф Даміані, у 25 років засуджений до страти, яку йому замінили 20-річним ув’язненням, під псевдонімом Жозе Джованні написав кілька романів, які стали сенсацією кримінального жанру.

"Дірка" розповідає про втечу з тюремної камери кількох ув’язнених, один з яких виявляється зрадником. "Друге дихання" – історія літнього гангстера, обкладеного з усіх боків поліцією та колишніми спільниками, який погоджується на останнє "діло", щоб піти на спокій.

"Дірка" потрапляє до рук уславленого режисера Жака Бекерра і стає його останнім фільмом, причому сценарій писав сам Джованні. "Друге дихання" з великим Ліно Вентурою в головній ролі знімає сам маестро гангстерського кіно Жан-П’єр Мельвіль – завдяки цьому фільму другий шанс отримує кар’єра самого Мельвіля, який відкриває дивовижний новий стиль своїх пізніх фільмів, включаючи загальновизнані шедеври "Самурай" та "Червоне коло". До речі, Мельвіль зізнавався в одному з інтерв’ю, що до війни і сам перебував у банді.

Надалі Джованні напише два десятки романів, три десятки сценаріїв і сам займеться режисурою. Один із його найвідоміших фільмів – драма "Двоє у місті" про колишнього в’язня, якому не дає почати чесне життя його офіцер із нагляду. У фільмах за сценаріями та романами Джованні грали найкращі – крім Вентури, Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо, Серж Реджані та сам Жан Габен.

Герой чи кат?

За офіційною версією, Даміані був бійцем Опору, утік із гестапо, а після війни від безнадії прибився до банди, збитої його дядьком та братом. Саме на їхній совісті опинилися три трупи у перестрілці, в якій Даміані був поранений і попався поліції. Так як він відмовлявся співпрацювати зі слідством, на нього повісили всіх собак, і якби не заступництво батька, який буквально вимолив помилування для свого недолугого сина, життя майбутнього письменника та режисера закінчилося б на гільйотині.

І хоча Даміані в цій історії завжди показував себе жертвою, правда виявилася не настільки рожевою. Під час війни він був не в Опорі, а якраз навпаки – у гестапо, де брав участь у рейдах проти партизан та облавах на ухилістів від примусових робіт у Німеччині. Але це ще не все: переодягнувшись у німецьку форму, Даміані з такими ж відморозками грабував, викрадав заради викупу та вбивав багатих співгромадян.

Після війни вони продовжили свою чорну справу, але вже у формі французької поліції. Отже приголомшлива достовірність романів і фільмів Джованні пояснювалася найбезпосереднішим особистим досвідом. Сам Даміані, посилаючись на статус учасника Опору (він підтверджувався спеціальним посвідченням, яке видавала влада), всі звинувачення само собою відкидав.

Найкращі з найгірших

"Вбивати легко тільки в книжках і в кіно, але в житті… Коли на тебе дивиться людина, яка розуміє, що не побачить більше денного світла, краси світу, квітів і жінок, сонця і моря, дощу та листя… Убивши вперше, Муш переступив цей рубіж, і назад ходу не було. Коли поліція почала полювати на нього, він міг уникнути смерті, тільки вбиваючи самому, знову і знову. Вибору не було".

Огюст Ле Бретон, "Сицилійський клан"

Слава повоєнного кримінального роману у Франції кувалася на тюремних нарах. Журналіст Альбер Сімонен під час окупації заробляв на життя антисемітською пропагандою, за що й поплатився волею після звільнення. Саме у в’язниці він написав знаменитий роман "Не чіпай видобуток", екранізований вже згаданим Бекером з Габеном, Вентурою та Жанною Моро в головних ролях.

Історія про те, як один гангстер зазіхнув на куш іншого бандита, і все це закінчилося великою бійнею, стала чи не першим фільмом, у якому створювався міф про кримінальне підпілля з його особливими ритуалами та філософією стоїцизму. Надалі Сімонен написав сценарій іншої знаменитої гангстерської класики — "Мелодії з підвалу" Анрі Вернея.

Огюст Монфор, який взяв свою кримінальну кличку "Бретонець" як літературний псевдонім, за першою професією був злодієм та картковим шулером. На відміну від Симонена, Огюст Ле Бретон не романтизував кримінальний світ, а показував злочинне підпілля у всій його непривабливості – підставами та зрадами, стукотом, брудом та моральним розкладанням.

За його романами знято епохальний фільм Анрі Декуена "Облава на торговців наркотиками" (і знову в одній картині зійшлися зірки Вентури та Габена) з його унікальним сюжетним поворотом, коли у фіналі авторитетна "людина з Нанта", покликана паризьким наркокартелем навести лад у бізнесі, виявляється поліцейським під прикриттям. І ще один загальновизнаний шедевр гангстерського кіно, "Сицилійський клан" Вернея.

Ле Бретон зробив свій внесок також у філологію, підготувавши два словники кримінального арго французької мови. Наприклад, ви знаєте, що означає "ікнути в кошик"? (Правильна відповідь: бути страченим на гільйотині, після чого голова падає у спеціальний кошик, встановлений під лезом.)

Політ Метелика

У в’язниці також почав писати ведмежатник і фальшивомонетник Альфонс Будар (сценарист шістнадцяти фільмів, зокрема популярного "Одиночки" Жака Дере з Бельмондо у головній ролі). І Роже Дюшен, який пограбував банк на 800 млн франків — у 1956 році Мельвіль зняв його в головній ролі в "Бобі — марнотратнику життя".

"На роль гравця Боба, старого гангстера, який йде на останню справу — грабувати казино в Довілі, він вибрав довоєнну зірку Роже Дюшена. Але з’ясував, що Дюшен став грабіжником, відсидів, заборгував мафії велику суму і був змушений залишити Париж. Мельвіль зустрівся з "авторитетами", і ті дозволили Дюшену повернутися. Втім, після "Боба" він кінокар’єру не продовжив, торгував автомобілями у передмісті", — пише історик кіно Михайло Трофименков.

Але найдивовижніша доля з цього покоління письменників і кіношників, які пройшли війну та в’язниці, була в Анрі Шар’єра, автора автобіографічного роману "Метелик", двічі перенесеного на екрани. (У класичній екранізації 1973 головні ролі зіграли Стів Маккуїн і Дастін Хоффманн.)

Книга стала бестселером у 1969 році: лише у Франції було продано півтора мільйона екземплярів, що призвело до того, що з Шар’єра на батьківщині було знято всі звинувачення. Тим часом, будучи професійним гангстером, у 1931 році Шар’єр був засуджений на довічне за вбивство (як він сам запевняє, докази сфабрикувала поліція), і за чотирнадцять років каторги у Французькій Гвіані намагався втекти не менше десятка разів.

Шар’єр вперше втік у 1934 році і пройшов на відкритому човні майже 3 тис. км до півострова Гуахіра, де втікача прихистило плем’я індіанців. Півроку він прожив у джунглях, з дружиною-індіанкою, поки не потягнуло до цивілізації – закінчилося все, само собою, затриманням, а згодом його замкнули на Острови Диявола, де умови були набагато гірші, ніж у таборі для каторжан у Кайєнні.

Через 10 років Шар’єр допливе до Венесуели, причому тепер на плоту з кокосових горіхів, і цього разу йому пощастить. Спогади про ці пригоди він записав через чверть століття, від руки в учнівських зошитах.

Але вже наступного року після виходу книги Шар’єра почали з’являтися дослідження, які поставили під сумнів правдоподібність його історії. Сьогодні доведено, що роман є компіляцією багатьох історій, що відбувалися з різними ув’язненими в Гвіані, і які Шар’єр приписав собі. Але "Метелик" – це насамперед пронизлива історія про прагнення людини до свободи, тож незважаючи на викриття, книгу повторно екранізували у 2017 році.

Раніше "Телеграф" писав про те, чому темношкірі актори в історичних фільмах та серіалах викликають скандали.