"Бостонське чаювання", або Спусковий гачок війни за незалежність США

Намагання центральної влади будь-що заробити на податках призвело до потужного опору на місцях

Чверть тисячоліття тому, 16 грудня 1773 року, північноамериканські колоністи, переодягнені в індіанців, здійснили напад на три кораблі британської Ост-Індійської компанії й викинули за борт 342 ящики з її чаєм. Протистояння між метрополією та колоністами сягнуло апогею.

А вже за неповні півтора року почалася війна за незалежність США, яка завершилася підписанням 3 вересня 1783 року в Парижі та Версалі мирного договору між Великою Британією та 13 колишніми північноамериканськими колоніями.

Недовга ейфорія від анексії

…На початок 1760-х років суперечки між Лондоном та його американськими колоніями сягнули апогею. Складна економічна ситуація в Британській імперії примушувала уряд шукати додаткові надходження в королівську скарбницю. Далися взнаки грандіозні витрати англійців на Семилітню війну (бойові дії йшли в Європі, Індії та у Північній Америці), яка завершилася переможним для Великої Британії Паризьким мирним договором 1763 року. З цього часу всі землі на схід від річки Міссісіпі контролювалися Ганноверською династією (правила Британією з 1714 до 1901 року). А Франція втратила майже всі володіння в Індії.

Проте ейфорія від анексії Нової Франції (Канади) і французької Східної Луїзіани, а також іспанської Флориди була недовгою. Британія перебувала на межі економічного краху. В цій непростій ситуації 13 американських колоній намагалися провадити незалежну політику, дедалі частіше виставляючи Лондону жорсткі умови співіснування, вимагаючи більшої свободи дій у всіх сферах.

Податки і збори, які накладали на американських підданих корони, лягли важким тягарем на їхні плечі. Метрополія відмовлялася визнавати рівні права мешканців колоній з усіма англійцями.

Торговці та контрабандисти на межі банкрутства

Першою ластівкою майбутнього протистояння став бойкот колоністами 1765 року Акту про гербовий збір. Буквально з усіх угод, оформлення та засвідчення документів, друкування книг, газет, навіть випуску карткових колод тощо сплачували податок у королівську скарбницю. Відповіддю стали заворушення в усіх американських колоніях, а в Бостоні натовп ущент розгромив маєток віцегубернатора. Британська влада на якийсь час відступила – 1766 року дію акту скасували. Проте посилила флот у Північній Америці: до багатьох портів 1768 року були відправлені бойові кораблі.

Ці протести стали першим прецедентом, який міг призвести до революційної ситуації в колоніях набагато раніше. А от вже "Чайний закон", виданий 10 травня 1773 року, зробив відносини між колоністами та метрополією геть нестерпними. Ост-Індська компанія тепер могла продавати чай у колонії "без жодних мит або зборів" у Великій Британії та з мізерним митом вже на американській землі. Це б дозволяло компанії знизити ціну, а заодно й прибрати посередників, які скуповували чай на оптових аукціонах у Лондоні. Дешевий чай ніби й добре, але торговці та контрабандисти з колоній опинилися на межі банкрутства, бо вони дотепер здебільшого мали справу з дешевим чаєм із голландських колоній, який не оподатковувався. І "митниця давала добро"…

Але потужне лобі Ост-Індської компанії у парламенті метрополії виявилося сильнішим за симпатиків колоністів. Тож у чотири міста Атлантичного узбережжя (Нью-Йорк, Філадельфію, Чарльстон і Бостон) відправили флотилію з семи кораблів, з яких чотири – до Бостонського порту.

В море викинули 45 тонн чаю

Наприкінці листопада 1773 року у гавань зайшов перший корабель з чаєм – "Дартмут". У відповідь житель Бостона Семюель Адамс, який очолював революційне товариство під багатозначною назвою "Сини свободи", 29 листопада скликав перший багатотисячний мітинг із вимогою до влади припинити розвантаження ящиків із чаєм. На той час в інших містах отримувачі вантажу під тиском місцевих жителів пішли у відставку, і кораблі повернулися до Англії.

16 грудня 1773 року нарешті було досягнуто домовленості, що власник корабля "Дартмут" повернеться з вантажем чаю в Англію. Так само мали розвернутися і залишити бостонський порт ще два кораблі – "Елеонор" і "Бівер" (четвертий – "Вільям" потрапив у шторм в Атлантиці та не дійшов до місця призначення). Пролунали заклики до непокори не тільки діям Ост-Індської компанії, але й взагалі англійській владі, яку уособлювали король Георг III і парламент. Губернатор Томас Хадчинсон, маючи під рукою чималий військовий загін, вирішив приборкати "Синів свободи". Він наказав заблокувати гавань, хоча власники кораблів були ладні прийняти ультиматум бостонців.

Семюел Адамс вирішив діяти. Він звернувся до наелектризованого натовпу зі словами: "Це зібрання не може зробити більше, аніж врятувати країну!" Це був сигнал до дій. У ніч на 17 грудня 1773 року переодягнені в індіанців-ірокезів висококваліфіковані вантажники бостонського порту спустошили чайні трюми "Дартмута", а згодом ще "Елеонора" і "Бівера", які стояли на рейді, викинувши в море 45 тонн чаю. Інші товари американці свідомо не чіпали, підкреслюючи в такий спосіб свою мету. У блискавичному нападі брали участь багато десятків "індіанців"…

Відповіддю Лондона став наказ губернатору Хадчинсону терміново розшукати і арештувати призвідників протестів. Також лондонський уряд відправив до Нової Англії військові кораблі.

Але "джин уже вислизнув з пляшки" – протести колоністів годі було зупинити. Британський парламент вирішив також йти на радикальні кроки. Але "Примусові акти", або "Нестерпні закони", як їх називали колоністи, прийняті парламентом 1774 року, тільки збільшили кількість прихильників руху опору короні…

Перший із них (Бостонський портовий акт) забороняв суднам заходити в порт Бостона, доки місто не виплатить компенсацію Ост-Індській компанії. Винними оголошувалися буквально всі містяни – незалежно від того, брали вони участь у "чаюванні" чи ні. Було прийнято також:

• Массачусетський урядовий акт (призначення в уряді колонії ставали виключною прерогативою короля та губернатора);
• Судовий адміністративний акт (майбутній лідер війни за незалежність США Джордж Вашингтон назвав його "актом убивць" – губернатор Массачусетсу мав право переносити судові засідання в інші колонії та навіть в Англію);
• Квартир’єрський акт (про розквартирування британських солдатів, що могло викликати невдоволення місцевих жителів);
• Квебекський акт, який безпосередньо не стосувався англомовних колоній, але дозволяв Лондону отримати підтримку нещодавно завойованого франкомовного Квебеку для тиску на "старі" колонії.

Тисячі добровольців із Європи стали на захист нової держави

Зупинити маховик повстання метрополії так і не вдалося. У квітні 1775 року поблизу Бостона відбулася перша сутичка регулярних королівських військ і ополчення колоністів. 4 липня 1776 року депутати від колоній на Другому континентальному конгресі у Філадельфії прийняли Декларацію незалежності США (цей день – національне свято в державі). Чималу підтримку американці отримали від Франції та Іспанії. Тисячі добровольців з Європи вирушили на захист новонародженої держави.

В їхньому числі був і наш земляк з Берестейщини – виходець зі спольщеної руської шляхти Тадеуш Костюшко, який згодом став національним героєм Польщі, Білорусі, Литви та Сполучених Штатів, почесним громадянином Франції. У США він дослужився до звання бригадного генерала, був прийнятий до ордену Цинцінната й отримав почесне американське громадянство. Але то вже геть інша історія…

Війна за незалежність США тривала вісім років, чотири місяці та 15 діб, проте фактично добігла кінця ще 19 жовтня 1781 року. Цього дня в Йорктауні перед Континентальною армією США і французькими союзниками капітулювала англійська армія барона Чарльза Корнуолліса. Далі бойові дії проходили здебільшого на морі – в Карибському басейні та в Середземному морі. А 3 вересня 1783 року вже в рамках Паризького мирного договору Велика Британія визнала державну незалежність США.