“В окупації я записував, кого врятував, а кого поховав. На основі щоденника вже вийшла книга”, - директор школи під Києвом Андрій Сологуб

39-річний волонтер особисто рятував дітей, пенсіонерів, поранених і неодноразово потрапляв у ситуації, коли сам дивом залишався живим

39-річний директор школи у селі Литвинівка Вишгородського району Київської області під час російської окупації врятував життя тисяч своїх земляків. Ставши волонтером Червоного Хреста, під обстрілами розвозив людям медикаменти та продукти та організував переправу, через яку в березні вдалося евакуювати на підконтрольну Україні територію понад 15 тисяч людей. Андрій особисто евакуював дітей, пенсіонерів, поранених. Рятував усіх, кого міг, і неодноразово потрапляв у ситуації, коли сам дивом залишався живим.

"Я впав, відповз убік і записав відео про те, як російська армія стріляє у волонтерів Червоного Хреста"

- Коли я побачив, як десятки місцевих жителів з маленькими дітьми намагаються перейти річку, йдучи у крижаній воді, я зрозумів, що маю їм якось допомогти, — розповідає Андрій Сологуб. – Разом з іншими волонтерами Червоного Хреста 10 березня ми спорудили дерев'яну переправу і за наступні 11 днів через неї евакуювали десятки тисяч людей.

Ця переправа стала моїм блокпостом – я весь час там стояв і координував пересування людей. Люди йшли колонами по 300-500 людей. Ми переводили їх у ті моменти, коли не було обстрілу. Пам'ятаю, був випадок, коли людям набридло довго чекати й вони пішли через переправу без моєї команди. Почався мінометний обстріл з боку росіян. Я побачив, як у повітря злетіла дитяча курточка і злякався, що це була дитина… На щастя, малеча залишилась на руках у мами.

Ситуацій, коли над головою у прямому сенсі летіли кулі, було багато. Вперше під обстріл я потрапив ще 27 лютого. Ми з волонтерами розвозили продукти та ліки, і росіяни почали по нас стріляти. Я впав, відповз убік і записав відео про те, як російська армія стріляє у волонтерів Червоного Хреста. Того ж дня я намагався врятувати пораненого росіянами чоловіка, якого підібрав інший місцевий житель на дорозі. У нього було осколкове поранення стегна. Я почав робити йому перев'язку, і в цей момент по позиціях ЗСУ, біля яких знаходився, почала працювати ворожа авіація… Перев'язку зробив, але під ранок цей чоловік, на жаль, помер. Я сам відвіз його на цвинтар і там поховав, прочитавши "Отче наш".

Ховати вбитих росіянами людей Андрію з того часу доводилося неодноразово. У цей час вдома, в окупованому селі Демидів, на нього чекали дружина і маленький син. Пізніше окупанти, розшукуючи Андрія, увірвалися до них у хату та погрожували їм зброєю.

- Усвідомлюючи ризики, я з перших днів війни хотів вивезти сім'ю. Але дружина не погоджувалась – вона хотіла бути поряд зі мною. Особливо після того, як дізналася, що 27 лютого я мало не загинув під обстрілом, — каже Андрій. — Для себе варіант від'їзду будь-куди я точно не розглядав. Розумів, що потрібний був там, де знаходився.

Волонтером Червоного Хреста я став ще вісім років тому. Події на Майдані 2014-го сильно змінили моє життя, я тоді зрозумів, що хочу допомагати людям. У 2015 році став інструктором із навчання населення правилам першої допомоги, а з 2018 року сам навчав таких інструкторів. 24 лютого вже був командиром районного Вишгородського загону швидкого реагування Червоного Хреста України.

Окупанти не могли зрозуміти, що це за загін, і не вірили, що я волонтер, вважали мене агентом українських спецслужб. Тому постійно погрожували, влаштовували допити, які проводили як рядові солдати, так і ефесбешники. Я морально був готовий до цього. Вранці 24 лютого ще встиг провести онлайн-нараду як директор школи, а потім одразу поїхав на чергування з волонтерами загону…

Іноді, щоби врятувати людей, доводилося вести переговори з окупантами. Так було, наприклад, коли виникла потреба спорудити переправу. Мені довелося йти до росіян і пояснювати: тисячі людей намагаються потрапити на підконтрольну українській владі територію, і вони в будь-якому разі це робитимуть – нехай навіть уплав. Намагався пояснити командиру ворожого блокпоста, що наближається гуманітарна катастрофа, що люди не виживуть без їжі та медикаментів, а у відомому у всій країні зоопарку "12 місяців" у Демидові без опалення замерзають тварини. Пам'ятаю, сказав їм: "Не хочете допомагати людям, допоможіть бодай тваринам".

"Окупанти увірвалися до мене в будинок, направили на дружину та сина зброю"

Окупанти ставилися до нас із хлопцями з Червоного Хреста дуже насторожено – не могли зрозуміти, чому ми робимо те, що робили, та ще й безкоштовно. Навіть після десятка допитів мене продовжували вважати агентом спецслужб. Вони всюди шукали чи то українських розвідників, чи то просто нацистів.

Після високоточного удару ЗСУ по їхніх позиціях вони чомусь вирішили, що я був коригувальником вогню. Увірвалися до мене в будинок, направили на дружину та сина зброю. Син дуже злякався… Продовжуючи погрожувати зброєю, росіяни питали дружину, де мене знайти. Окупанти кілька разів вдиралися і в будинок до моїх батьків, все там перевертали. Мої хоробрі батьки не боялися їм в обличчя говорити все, що про них думають.

У день, коли окупанти погрожували моїм дружині та синові, вони викрали двох наших волонтерів – відвезли їх у багажнику на допит. Ще одного хлопця сильно побили та прострелили йому руку. Коли дружина повідомила про те, що сталося, я сам пішов до командира ворожого блокпоста, який все це організував. Сказав, що готовий зняти форму волонтера Червоного Хреста та по-чоловічому розібратися з тими, хто це зробив. На що командир сказав, що "вони були неправі".

Після цього випадку Андрій все ж таки переправив дружину з сином через річку. Сам удень, як і раніше, розвозив медикаменти та допомагав людям евакуюватися, а ночами, сидячи у своїй хаті без електрики з ліхтариком, вів щоденник – намагався зафіксувати все, що сталося за день.

– Я записував, де був, кого врятував, кого поховав. Навіть такі страшні події з часом можуть забуватись, особливо якщо вони повторюються, — каже Андрій. — Свій щоденник зберігав у сусідки – щоб у разі обшуку у моєму будинку його не знайшли окупанти. Після деокупації Київщини ми разом із ще одним волонтером Олександром Бондаром видали за мотивами щоденника книгу під назвою "Червоний колір надії. Записки волонтерів Червоного Хреста". Можливо після нашої перемоги ця книга стане історичним документом. Мені було важливо зафіксувати кожен день в окупації таким, як я його запам'ятав.

Зафіксувати жахливі злочини росіян. І свої думки у той момент. Щодня я казав собі не здаватися і, зчепивши зуби, робити свою справу. Робити те, чого навчав своїх учнів на уроці "Захист України", який я досі веду. Як би не було складно, я ні миті не сумнівався, що ми вистоїмо. Як і зараз не сумніваюся, що ми переможемо.