Історія кохання під час війни: як знайомство в евакуації змінило долю працівника ЗАЕС та переселенки з Бердянська

Закохані розповіли "Телеграфу", як випадково знайшли своє щастя

У Оксани Бровченко з Бердянська Запорізької області в родині тепер буде два герої. Один – її молодший син Максим – отримав звання завдяки своєму таланту, бо малює картини, продає, а зароблені кошти передає на потреби ЗСУ. Другий – наречений Олександр Хачко – два роки тому в рідному Енергодарі витягнув з озера дівчину, що тонула. Познайомились Оксана та Олександр в Запоріжжі, куди евакуювались з рідних міст. А освідчення відбулось в одній зі столичних пожежних частин. Про історію кохання під час війни "Телеграфу" розповіло майбутнє подружжя.

"Ми не знали, куди їдемо, просто хотіли вирватися з Бердянська"

45-річна Оксана Бровченко до 1 квітня мешкала разом з синами в курортному Бердянську – старший напередодні повномасштабного вторгнення виїхав до іншого міста на навчання, тож окупацію жінка переживала разом з молодшим сином. Цей період жінка називає тихим жахом.

- З приходом у місто росіян дитячий садочок, в якому я працюю вихователем, як і інші, перестав приймати дітей, але у нас готувались гарячі обіди та ми годували людей, – згадує Оксана Бровченко. – Вже пізніше на освітян почали тиснути, вимагати співпрацювати, але я цього не застала. Ми знали, що, як тільки з’явиться "зелений коридор", будемо виїжджати з міста. Основна причина – у моєї дитини аутизм і він лишився без медикаментозної допомоги. Наприклад, йому елементарно була потрібна глюкоза, бо в нього низький рівень цукру в крові, а її не можливо було дістати. Крім того, Максиму явно стало недобре і через те, що доводилось через обстріли спускатися до підвалу, і через те, що вимикали часто світло. А у перших числах березня зник газ, бо було перебито трубопровід, тоді ще були морози, та син хворів.

Оксана додає, що 11-річному хлопцю було важко втримати при собі думку про ворожих солдатів, які прийшли до його міста. Він добре розумівся на ситуації в країні та навіть ще за рік до початку активної фази війни говорив, що такий сценарій можливий.

- Мій син — художник, почав малювати на карантині три роки тому, і у серпні 2021 року в нього в Києві була виставка, – пояснює Оксана. – Там ми натрапили на мілітарі-магазин, зайшли, а Максим каже: "Продайте мені РПГ". В нього питають, навіщо, а він пояснює: "Воно мені потрібно, бо буде війна – дуже страшна". Ця тема стала з’являтися і в його картинах, хоча до того Максим малював лише космос. Я намагалася переконати сина, що все добре, жодної загрози немає, але він наполягав на своєму. І виявився згодом правий.

Він загалом дуже обізнана дитина, і в силу своїх особливостей говорить те, що думає. В один прекрасний момент, коли ми проходили у Бердянську повз російських військових, Максим видав: "Дяді, коли ви здохнете?"

Щоб уникнути подібної реакції на ворожих блокпостах, які було необхідно долати по дорозі з Бердянська до Запоріжжя, Оксана попросила лікарів ввести сина в медикаментозний сон. Прокинувся він вже на підконтрольній Україні території і, коли побачив людей у формі, відверто поцікавився, чи не рашисти це часом. На щастя, то вже були свої, і відповідь стала приводом для радості хлопця.

- Ми загалом не знали, куди ми їдемо, просто хотіли вирватися з Бердянська, — продовжує розповідь Оксана. – Думали, кому ми потрібні, але з першої хвилини Запоріжжя прийняло нас дуже добре. Волонтери та всі, кого ми зустрічали, допомагали нам. Бо на початку були не прості часи: у Максима стався відкат – погіршилась мова, він втратив чуттєвість в руках і ногах. Десь місяць йому знадобився, щоб прийти до тями. Лише після цього він повернувся до малювання. Ми ж намагалися вивезти з окупації перш за все фарби, пензлі, бо я розуміла, як це для сина важливо. Забрали й вже готові роботи.

Одну з них під назвою "День Нептуна" Максим продав у Запоріжжі за 20 тисяч гривень і віддав гроші на потреби військових. Придбали в хлопця і кілька нових картин, зокрема, першу, написану після перерви, на який зображений янгол, з очей якого течуть криваві сльози на російський прапор.

- Про Максима дізнались у місцевій службі порятунку, до нас завітала Юлія Баришева (речниця ГУ ДСНС у Запорізькій області. – Авт.), про сина зняли сюжет, згодом його за допомогу ЗСУ нагородив президент України, — відзначає Оксана. – А Юлію Володимирівну ми з того часу вважаємо хрещеною мамою нашої родини.

"До голови приставляли дуло автомата"

Своєю чергою 44-річний Олександр Хачко з Енергодара протримався в окупації довгі шість місяців. Чоловік до самої евакуації працював слюсарем на Запорізькій атомній електростанції.

- Коли не було обстрілів, нас виводили на станцію, — каже Олександр Хачко. – По ній росіяни гатили з села Дніпровка неподалік від Енергодару. Чи гаубиці, чи що воно таке, не знаю, але коли вони працювали, в будинках сипалась штукатурка, відкривались вікна та двері. Потім окупанти били "у відповідь", ніби це вони атаки України відбивають. І люди цьому вірили. Скільки я сварився через це, доводив, що ЗСУ стоїть далеко – Марганець, Нікополь – в тому напрямку, а тут виліт – три секунди – приліт. Як можна було вірити цим потворам, не розумію. Але частина енергодарців отримувала і гривні, і рублі, бігала між точками, щоб отримати гуманітарку. Я краще б з голоду помер, ніж щось у них взяв. Я і від другої роботи в рибінспекції відмовився, бо її керівник почав співпрацювати з рашистами.

Згодом така позиція завершилась для Олександра обшуками вдома та у гаражі, де окупанти знайшли кілька шумових патронів, іржаву гранату часів однієї з минулих війн. Енергодарець запевняє, що граната не становила жодної загрози, він нею "цвяхи" забивав. Але росіянам цього було достатньо для серйозних звинувачень.

- Вони мені тероризм приписали, ніби я хотів зірвати проведення референдуму, а я навіть не знав, коли він буде, – згадує Олександр. – Почали фотографувати, протоколи складати, лякати, що за російськими законами мене на 15 років посадять. Били мене нунчаками по спині так, що потім ледь ходив, затвор автомата пересмикували, до голови дуло приставляли. Я вже думав, що не виберусь. Відпустили, можна сказати, дивом. В мене ще дубинка валялась, спитали звідки, сказав, що був в лавах козаків, хоча роки чотири вже з ними не мав справи. А сам думаю, зараз перевірять, а мене нема в списках. І от один вийшов, кудись зателефонував, повернувся і сказав, щоб мене звільнили. Але на останок попередив: "Попадешся на очі, застрелимо".

І цю погрозу, за словами Олександра, окупанти здійснили за кілька днів. Тоді він зустрівся зі своїм знайомим таксистом, їздив з ним містом, а потім повернувся додому готувати шашлик, чекаючи друга в гості.

- До Русика в машину на моє місце сів пасажир, і їх в дорозі розстріляли в упор, напевно, думали, що це я, — говорить Олександр. – Друга я поховав, здав його машину на розбирання, гроші передав батькам і вирішив, що вже час їхати. Це було 3 вересня. Просто вийшов, бачу – йде автобус, в ньому жінки, діти, кажу водію: "Куди хочеш мене саджай, але мені потрібно забиратися звідси". Якось "на моторі" прилаштувався, навіть речей з собою майже не брав. Дорога була вкрай важка: ФСБшники прискіпливо допитували, хто я і що я, вже не сподівався, що випустять.

У Запоріжжі з вокзалу Олександр зателефонував Юлії Баришевій, з якою познайомився два роки тому, коли за порятунок з крижаної води дівчини був номінований на премію "Герой-рятівник року". Вона взяла енергодарця під свою опіку, як і родину Оксани.

- Ми з Юлією з тої пори час від часу спілкувались, один в одного в гостях були, тож вона сказала, що забере мене до себе, – говорить Олександр. – Так я поки й живу в її родині, жартую, що вони мене усиновили. Але без діла на новому місці не сиджу, зараз працюю в Товаристві Червоного Хреста, і на будівництві там допомагаю, і з евакуацією людей, як було з літніми людьми з геріатричного пансіонату. Та все одно мрію повернутися до Енергодару, бо в мене там все залишилось, і робота, і житло. В нас, до речі, рашисти квартири займають, в нас у під’їзді сам був свідком як двері болгаркою зрізали. Вийшов на звук, а там два автоматники, показують мені: "Зайди". І що тут вдієш проти них з голими руками?! Але дуже чекаємо всі, що окупантів виженуть.

"Весілля відсвяткуємо після перемоги"

Повертатися у рідний Енергодар Олександр вже буде не один, а з нареченою Оксаною та її сином. Обидва не планували жодних змін в житті, але цьому посприяв випадок.

- Коли 3 вересня я була в гостях у Юлії Володимирівна, їй зателефонував Олександр, — згадує Оксана. – Господиня нас познайомила і відправила збирати малину. Знаєте, в мене відразу склалось таке враження, що я знаю Сашу багато років, бо не було жодних проблем в спілкуванні. І з Максом Олександр здружився, сину він сподобався, йому як хлопцю потрібна чоловіча компанія.

Олександр також зізнається, що Оксана йому припала до душі ще при першій зустрічі. Він на той момент вже кілька років був одинаком.

- Звичайно, хотілось мати поруч близьку людину, але не складалось, – говорить чоловік. – А останнім часом взагалі про це не думав, бо в Енергодарі було непереливки. А у Запоріжжі зустріч з Оксаною, як спалах, вона, як зірка, що осяяла моє життя. Став за нею з часом сумувати, була потреба поговорити, побачитись.

Але на деякий час закохані розлучились, Оксана з Максимом поїхали до Києва. Вирватися туди зміг через деякий час і Олександр і, як виявилось, з сюрпризом.

- Сина запросили на екскурсію до пожежної частини, і тут "тривога", рятувальники мали їхати на виклик, але машина чомусь зупинилась перед нами, — згадує Оксана. – Я відео знімала, думала, знадобиться для роботи: мій дитячий садок у Бердянську запрацював онлайн і я хотіла дітям показати, як працює служба порятунку. Раптом бачу – виходить Олександр, я навіть не повірила, що це він, подумала, що на фоні стресу у мене щось з головою. А в нього в руках квіти, коробочка, і він стає на коліно.

Сам Олександр зізнається, що дуже хвилювався, тим паче, що з поїздкою все вирішилось швидко і часу на приготування було обмаль. Але все склалось найкращим чином завдяки підтримці друзів, і чоловік почув бажане "Так!".

- Отак виходить: пішли за малиною, а знайшли одне одного, — каже Оксана. – Ми, звичайно, фантазували, думали, що робитимемо далі, але таких далекоглядних планів не будували, просто намагалися частіше бути поруч. Тепер вони в нас є – влаштувати весілля разом з рідними, бо ми хочемо, щоб вони розділили разом з нами цю радість.

- Відсвяткуємо обов’язково, але вже після перемоги, — додає Олександр.

А поки що майбутнє подружжя кожен на своєму фронті допомагатиме наближати спільну перемогу.